Боротьба за українські землі в XIV ст. Перехід під владу Литви

Втрата власної державності дорого коштувало народові. В ХІV ст. українські землі стали об¢ єктом запеклої боротьби між сусідніми князівствами та королівствами. Найактивнішими «гравцями» на українських теренах були Литва, Польща, Золота Орда. На західних окраїнах діяли Угорщина, зростаюче Молдавське князівство. Тому політична історія України цього часу насичена численними війнами за галицько-волинську спадщину. Вирішальне значення для перебігу подій мали династичні та геополітичні фактори.

Велике князівство Литовське виникло в середині ХІІІ ст. внаслідок діяльності князя Міндовга (1230-1263). На початку ХІV ст. князь Вітень (1293-біля 1315) завершив формування литовської державності. Він приєднав землі колишньої Київської Русі – Полоцьк, Турово-Пінське князівство, частину Чорної Русі. Його наступник – Гедимін – розпочав просування на землі українського Полісся над Прип’яттю і Горинню.

Гедимін, Гедимінас (1316-1341) великий князь Литовський починаючи з 1316 р., першим почав титулувати себе «королем Литовців і Руських». Вів активну боротьбу з Ливонським та Тевтонським Орденами у Балтії, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив активну політику зі збирання «руських земель», застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі. Рід Гедиміновичів - один з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Сини Гедиміна – Ольгерд (1296-1377) та Кейстут (1297-1382), які правили разом фактично з 1345 р., об'єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Розбудовуючи власну державу, вони та їх наступники вели напружену боротьбу одразу на кількох фронтах. Між 1340-1410 роками литовці відбили близько 100 військових походів з Півночі – Ливонського та Тевтонського Орденів. Лише в XV ст. після поразок під Грюнвальдом 1410 р. та при Свенте 1435 р. німецькі лицарі припинили експансію на Литовські землі.

Від 1340 р. розпочалось протистояння Литви та Польщі за Галичину і Волинь. В ході тривалих війн із польським королем Казимиром ІІІ (1310-1370) до Великого князівства Литовського відійшла, остаточно – після 1377 р., більша частина Волині (крім Белзької та Холмської земель). Галичина між 1350-1370 рр. перебувала під владою Польщі, а в 1370-1387 рр. – Угорщини.

На Сході та Півдні точилась боротьба із татарами. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель – Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод), Переяславщину. У 1345-1377 рр. були приєднані території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Військовими та дипломатичними акціями литовці похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Вельми характерно, що історичні джерела не згадують про збройну боротьбу українців проти литовських військ, опір литовським князям, хоч немало розповідають про опір польському та угорському втручанню, монголо-татарській навалі з боку князів, боярства, населення у ХШ-Х1V ст.ст.

Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв’язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав’язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитись тут. Литовці залишили правити в українських землях князів з роду Рюріковичів. Руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.

Українське населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків - із Заходу. Верхівка української православної церкви робила спроби навернути язичників-литовців у свою віру, посилити свої позиції, вплив серед місцевого населення. У державі, яку деякі дослідники назвали Литовсько-Руською, наприкінці XVI ст. було 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Литовські князі надавали привілеї – спеціальні особливі грамоти – окремим землям Русі.

У значно складніших обставинах відбувався розвиток західно-українських земель. Після перемоги над татарами в 1342 р. угорський король Лайош І (1342-1382) опанував території над Дністром, Буковину. Засновник незалежного Молдавського князівства Богдан І (1359-1365) скинув угорську зверхність. Влада Молдавії поширилась на Буковину і тривала до 1774 р. У свою чергу Молдавія в 1387-1497 рр. знаходилась у васальній залежності від Польщі, а із 1514 р. – Туреччини.

Закарпаття опинилось під угорським контролем ще у ХІ ст. Відомо, що в 1393-1414 рр., за призначенням з боку угорського короля, паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату був син подільського князя Коріята Гедиміновича Федір Кориятович. Останній привів із собою близько 40 тис. українців з Поділля, заснував монастир на Чернечій Горі. За умов відсутності власних політичних структур, власної еліти, закарпатські українці зберігали свою народність завдяки релігійній окремішності. Починаючи з XVI ст. закарпатські землі неодноразово ставали полем битв між Семигородським князівством і Австрійськими Габсбургами.

Після 1387 р. відбулось остаточне приєднання Галичини до Польського королівства. Розпочалась роздача земель польським вельможам та шляхті. Містам та містечкам надавалось Магдебурзьке право, яке поширювалось лише на католиків. Як наслідок, сюди рушила потужна польська переселенська хвиля. Нова влада здійснювала ополячення та окатоличення населення. Ті з місцевих бояр, що чинили опір, були знищені або вимушені тікати на Волинь. Завершальним актом оформлення польського адміністративного та судового устрою на території краю було створення Руського воєводства в 1434 р.

Внутрішня і зовнішня політика Великого князівства Литовського (кінець XIV - XVІ ст.)

По завершенні приєднання більшості земель колишньої Київської Русі перед Великим князівством Литовським постали питання організації управління величезними територіями, визначення орієнтирів подальшого розвитку. Політична еліта держави мала вибір з трьох можливих варіантів дій. Перший передбачав збереження і закріплення Великого князівства як федерації з широкими правами окремих земель-князівств. Другий – розгортання уніфікації, що фактично означало славянізацію та християнізацію за православним обрядом литовських земель, приєднання інших руських територій, зокрема на Північному Сході. Третій полягав у поверненні обличчям до Заходу, союзі з Польщею, відкритості до західноєвропейських культурних впливів, поширенні католицтва. Сучасні дослідники в Україні, Росії, Польщі (О.Русіна, М.Кром, І.Граля) вважають, що аналіз подій внутрішньо- та зовнішньополітичного життя Великого князівства Литовського, в українських землях зокрема, неможна вести з методологічних позицій протистояння за етноконфесійними ознаками. У зазначений час мало місце кілька рівнів політичної боротьби: між литовською і руською елітами; всередині як литовської, так і руської феодальної верстви; між елітою Великого князівства і Польського королівства. Остаточний вибір вектора політичної поведінки великих та малих груп феодалів, окремих особистостей визначали багато факторів, серед яких були династичні інтереси, особистісні якості правителів держави, політичні уподобання територіальних, соціальних та конфесійних груп феодальної верхівки, зовнішні обставини. Саме такі чинники породжували численні політичні конфлікти та визначали способи їх залагодження.

У 1377 р. Великим князем Литовським став Ягайло - син Ольгерда і його другої дружини тверської княжни Юліанни. Новий голова держави одразу зіткнувся з династичним протистоянням. Старші сини першої дружини Ольгерда, Андрій та Дмитро були незадоволені вибором батька, зробленим всупереч традицій родинного старшинства. Вони здійснили спробу відновити справедливість, а згодом - перейшли до Москви. Такий перебіг подій відчутно послабив зовнішньополітичні позиції Ягайла. Великий князь спробував опертись на союз з Золотою Ордою в боротьбі проти Московського князівства. Після перемоги, здобутої Великим князем Володимирським і Московським Дмитром Івановичем (1350-1389) над військом татарського темника Мамая на Куликовському полі 1380 р., Ягайло змушений був шукати союзу з Москвою. Існував проект угоди щодо охрещення Ягайла за православним обрядом і укладання шлюбу з однією з дочок Московського князя. Однак спалення в 1382 р. Москви ханом Золотої Орди Тохтамишем перервало укладання союзу.

У внутрішній політиці Ягайло обрав курс на християнізацію та уніфікацію Великого князівства, що зачіпало інтереси Жмуді (Жемайтів) – західно-литовського племені, яке не було охрещене. Лідер язичницької партії, дядько Ягайла Кейстут був вбитий 1382 р. за наказом великого князя.

В умовах загострення внутрішньополітичної боротьби і намагаючись здобути зовнішню підтримку, Ягайло відгукнувся на пропозицію одружитися з молодою польською королевою Ядвігою. Ціною шлюбу ставала унія, укладена 14 серпня 1385 р. в Крево. Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво та охрестити своїх нехрещених братів, бояр і всіх людей в своїх землях; всіма засобами повернути Польщі та Литві втрачені коли-небудь землі; прилучити на вічні часи литовські і руські землі до Корони Польської.

Ягайло прийняв католицтво, отримавши ім’я Володислав. У 1386 - 1393 рр. польська сторона примусила всіх князів з території Литви, що володіли самостійною волостю, підписати присяжні грамоти, в яких містилась обіцянка за себе і своїх дітей бути вірними королю Володиславу, його дружині та Короні Польській і ніколи від неї не відступати. Це означало, що Велике князівство Литовське фактично скасовувалось як самостійне політичне утворення, а його землі інкорпорувались до Польського Королівства.

Розуміння реального значення Кревської унії та присяжних актів прийшло до місцевої еліти з деяким запізненням, коли почався реальний наступ на політичну самостійність Великого князівства Литовського. В українських, білоруських і частині литовських земель виникла опозиція під проводом сина Кейстута Вітовта (1350-1430), що став Великим князем Литовським 1392 р. Розпочалась тривала і виснажлива боротьба за фактичне рівнопров’я стосунків між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона не вщухала до 1569 р., визначаючи політичне життя в князівстві.

Вітовт уклав з Ягайлом кілька угод: 1392 р. в м. Острові, 1401 р. - у Вільні, 1413 р. - у Городлі на Бузі - за якими Литовське князівство зберігалось як самостійне політичне ціле, а його довічним правителем був визнаний Вітовт.

Протягом 1392 - 1394 рр. Вітовт розпочав ліквідацію князівств в Україні та Білорусі як самостійних політичних одиниць. Було усунуто або переміщено на інші уділи князя Федора Любартовича з Волині, Дмитра-Корибута Ольгердовича з Чернігівщини, Володимира Ольгердовича з Києва, Федора Коріатовича з Поділля. На їх місце були посажені намісники. Таким чином, Велике князівство Литовське перетворювалось з федерації земель на міцну централізовану державу. Водночас, спираючись на підтримку українського населення, Вітовт вів боротьбу з Польщею за контроль над Західним Поділлям, спромігся поширити владу у межиріччі Дніпра та Дністра до берегів Чорного моря. Попри нищівну поразку від татар 1399 р. на р.Ворскла (в ході битви загинули князі Андрій та Дмитро Ольгердовичи, що повернулись з Москви), він зберігав міцні позиції на престолі князівства.

На початку ХV ст. в Україні залишились лише малі князівства, як, приміром, Ратенське, Чорторийське, Острозьке, які позбулись політичного статусу маленьких держав і являли собою великі маєтки. Литовський уряд, декларуючи непорушність старих політичних традицій, перебудовував країну за польським зразком. Повноправними учасниками політичного життя, тобто засідати в Пани-Рада (княжій раді), займати вищі уряди, бути допущеними до державних справ могли лише феодали католицького віросповідання. В містах запроваджувалось Магдебурзьке право, причому православні не могли бути обрані до міського самоврядування. Почалось насадження католицьких єпископств та обдарування їх маєтностями. Дітей змішаних шлюбів (православних з католиками) заборонено хрестити в православну віру.

Всі ці обмеження, що впроваджувались скоріше явочним порядком, викликали незадоволення православних. В надрах Великого князівства визріло нове політичне протистояння. В 30-х роках XV ст. воно переросло в громадянську війну під гаслом боротьби за рівноправність з католиками. Феодальна верхівка українських та білоруських земель брала участь у заходах Свидригайла, молодшого брата Ягайла, особисто незадоволеного тим, що Велике князівство Литовське було віддано Вітовту.

Свидригайло, Швидригайло (? - 1452) - Великий князь Литовський 1430-1432 рр. Був охрещений за православним обрядом, а згодом - за католицьким. В 1400-1402 рр. був подільським, а перед 1408 р. - брянським князем. 1408 р. на чолі групи сіверських і верховських князів та бояр перейшов до Москви. Повернувся через рік до Литви. Уклавши союз з Тевтонським орденом та Московським князівством, воював проти Ягайла та Вітовта. В 1420 р. дійшов з ними компромісу і отримав Чернігів, Новгород-Сіверський і Трубчевськ. Програвши війну за владу, після 1438 р. володів Східним Поділлям, Волинню. Помер у Луцьку.

Скориставшись смертю Вітовта, православні феодали проголосили в 1430 р. Свидригайла Великим князем Литовським. Його прихильники розпочали воєнні дії проти поляків на Поділлі і Волині. Влітку 1431 р. польське військо під командуванням Ягайла захопило Володимир і оточило Луцьк. Обороною Луцького замку керував один з найвизначніших воєвод Юрша, який спромігся відбити всі штурми польських військ. Ягайло вимушений був укласти перемир’я і відступити. Східне Поділля (Брацлавщина) та Волинь залишились у складі Литви.

Тим часом в самій Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем, якого проголосили великим князем Литовським. Свидригайло вимушений був втекти до Полоцька. У громадянській війні, що то спалахувала, то згасала, триваючи до 1438 р., він спирався на українські і білоруські землі, хоча серед прихильників його було чимало литовських князів та панів. Саме в ході цієї боротьби, припускають сучасні дослідники, постала ідея «Великого князівства Руського». Але вона так і не набула вигляду чіткої політичної концепції.

Вирішальна битва між прихильниками Свидригайла і Сигізмунда відбулась 1 вересня 1435 р. на р. Святій (Свента) біля Вількомира. Свидригайло зазнав поразки. Після 1438 р. він вимушений був залишитись володарем лише Волині та Східного Поділля. Але його прихильники 1440 р. на чолі з Іваном і Олександром Чарторийськими убили Сигізмунда. Та Свидригайлу не судилося повернутись до влади. Він лише зберіг право іменуватися Великим князем. Головою держави – Великим князем Литовським – було обрано сина Ягайла Казимира (1440-1492; з 1447 р. – Польський король Казимир IV). На початку його князювання в 1441-1443 рр. виник конфлікт із Польщею за Дорогичинську землю, який набув символічного значення, маніфестації суверенності та сили Великого князівства. Казимир також поновив удільні князівства: Київське, до якого увійшла Переяславщина, де володарем став син зміщеного Вітовтом Київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр), і Волинське із Свидригайлом на чолі.

Водночас Казимир намагався зміцнити королівську владу, послабивши політичну роль магнатів. У 1447 р. він видав загальноземський привілей, яким розширював права всіх феодалів: гарантував шляхті особисту недоторканість, звільняв феодалів та інших підданих від ряду державних повинностей, надавав феодалам право вотчинного суду, забороняв селянам перехід з маєтків феодалів на великокнязівські землі і навпаки. В 1458 р. православна церква України і Білорусі виділилася в Київську митрополію, незалежну від Московської митрополії. Ці поступки дещо послабили незадоволення українських феодалів пануванням литовців. Однак 1452 р. було остаточно ліквідовано Волинське князівство, а 1471 р. - Київське. Відтепер удільно-князівський лад в Україні було повністю ліквідовано.

Починаючи з другої половини XV ст. зовнішньополітичний фактор - поява Кримського ханства та загострення боротьби Великого князівства Литовського з Московським князівством все більше і більше визначали політичне життя українських земель.

Територія півдня України перебувала під безпосереднім контролем Золотої Орди від самого початку її заснування. Особливості географічного положення Криму сприяли тому, що він часто ставав осередком для тих, хто перебував в опозиції до центральнї влади в Сараї. На рубежі ХІІІ - XІV ст. тут виникло окреме намісництво з резиденцією в Солхаті (Старий Крим). Внаслідок міжусобної боротьби в першій половині XV ст. почався розпад Золотої Орди. В 1433 р. у Причорноморських степах між Дніпром та Доном постала татарська держава Велика Орда. За допомогою Свидригайла на чолі її став хан Сейїд Ахмед, онук Тохтамиша. Між 1444-1457 рр. Велика Орда майже щорічно нападала на Поділля, Волинь, Київщину, Новгород-Сіверщину, Галичину.

У 1443 р. кримські татари відокремились від Золотої Орди і створили нову державу Кримське ханство, яке охоплювало Кримській півострів, Нижнє Подніпров’я, Приазов’я та Прикубання. Перший хан - Хаджі-Гірей (1426-1466) - спирався на підтримку Вітовта і протягом тривалого часу був союзником Литви. Взимку 1455-1456 рр. кримські татари завдали поразки Великій Орді і перетворились на єдиного справжнього господаря південноукраїнських степів. Центр Великої Орди перемістився на Волгу; вона поступово втрачала вплив і занепала на самому початку XVІ ст.

Після 1472 р., коли Польський король і Великий князь Литовський Казимир уклав союз з Великою Ордою для боротьби проти Москви, геополітична ситуація для українських земель суттєво змінилась. Кримський хан Менглі-Гірей (1468-1515) став союзником Московського князя Івана ІІІ, а з 1475 р. - васалом Туреччини. З тих пір саме Крим перетворився на джерело постійної небезпеки для України.

Іван ІІІ уміло розігрував кримську карту в своїй зовнішній політиці. За його намовляннями відбувся один з найжахливіших походів орди на Київ у 1482 р. Це не завадило йому згодом оголосити себе захисником інтересів Русі. 1489 року він заявив великому князю литовському і польському королю: «Наші городи, і волості, і землі, і води король за собою утримує», а 1492 р. став називати себе «государем всея Русі» і добився від Великого князя Литовського визнання за собою цього титулу. Водночас він неодноразово закликав Менглі-Гірея до нападів на українські землі.

Кримське ханство на кілька століть затримало освоєння південних степів українським населенням, унеможливило морський зв’язок України із Західною Європою. Напади кримських татар на українські землі мали більш руйнівний характер, ніж монгольська навала. Згідно з сучасними підрахунками, в 1450-1647 рр. татари вчинили близько 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та уведеними на ясир 2-2, 5 млн.осіб. Руйнація економіки, міст, захоплення полонених для продажу в рабство, отримання данини та викупу знесилювало територію України. Вся південна Чернігівщина, Переяславщина, Київщина, Брацлавщина перетворились на пустелю, де навколо поодиноких замків трималися невеличкі групи населення. Щодо значної території України поширилось поняття «Дике поле».

У 1498 р. стався один із найруйнівних нападів на Галичину турецького, татарського та волоського військ, які знищили Перемишль, Ярослав, спустошили околиці Львова, Галича, Підгір’є, забрали в полон близько 100 тис. бранців. Тільки після цього польський уряд розпочав робити деякі захисні кроки в Галичині, поклавши відповідальність на белзького воєводу П.Мишковського. До нього перейшли командування старостами прикордонних місцевостей, скликання шляхетського ополчення, залучення найманого війська. Але всі ці заходи не дали результатів.

Уряд Великого князівства Литовського обмежився зведенням та відбудовою зруйнованих прикордонних замків, заохоченням Великої Орди до протистояння з Кримським ханством, але головні зусилля спрямовував на домовляння з Менглі-Гіреєм. Великий князь Олександр погоджувався платити з кожного чоловіка в Київській, Волинській і Подільській землях хану по три деньги щорічно, вічну данину під назвою «поминки» тощо. Фактично, українські землі були кинуті напризволяще; їх захист перекладено на плечі місцевих жителів.

Українські землі стали заручниками у протистоянні Великих князів Литовських з Московським князівством. Ще на початку XV ст. Вітовт захопив Смоленськ, тричі воював з Москвою. В 70-ті роки XV ст. Литва і Москва боролись за Новгород, який через існування демократичних вічевих традицій політично тяжів до Великого князівства Литовського. В 1487-1494 рр. точились латентні (приховані, неоголошені) війни за контроль над верхів’ями р.Ока. Такий само характер мало протистояння 1493-1503 рр. за Чернігово-Сіверські землі. Конфлікти переростали в війни 1512-1522, 1534-1547, 1558-1583 років. Вони проходили із перемінним успіхом. Так, влітку 1514 р. Москва спромоглась захопити Смоленськ. У вересні 1514 р. литовське військо під командуванням К.Острозького розбило під Оршею московське військо. Також мали місце в ході цих війн короткочасні перемир’я, навіть спроби укладання союзів.

Феодали з українських земель вимушені були споряджати військові контингенти для боротьби за Литовські великокнязівські інтереси на Півночі і Сході. Так, К.Острозьський виставляв до 426 вершників, дрібні та середні землевласники, в залежності від кількості підданих, від одного до 40. Таким чином, вони розривались між державними інтересами і необхідністю захисту своїх володінь в Україні, виснажували свої матеріальні та людські ресурси у боротьбі на двох фронтах. Невдоволення посилювалось зростаючим тиском на православних з боку католиків. Відтак в українських та білоруських землях посилився спротив політиці великих князів литовських. Він проявив себе в двох формах: повстаннях та переходах на бік Москви.

В 1481 р. князі Федір Бєльський, Михайло Олелькович та Іван Гольшанський влаштували змову з метою вбивства Казимира. Вона була викрита. Ф.Бєльський втік до Москви, а двоє останніх учасників страчені в Києві. В 70 - 90 - і роки XV ст. низка чернігово-сіверських князів, а за ними і руських князів з деяких інших прикордонних земель литовської Русі – Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Мезецькі, Трубецькі, Мосальські та ін. – із своїми володіннями перейшли під владу Москви.

Натомість, із Москви в Литву також втікали великі феодали через політичне протистояння між різними політичними силами або незадоволення надцентралістською політикою царів. Так у 1440-х рр. в Литві перебували князі Василь Ярославич, Семен Оболенський, Ряполовські, Іван Стрига-Оболенський та ін. Найгучніший резонанс мав перехід в Литву князя А.Курбського (1528-1583) в 1564 р., командуючого московськими військами в Прибалтиці. Він оселився на території Великого князівства Литовського, отримав Ковельське староство від великого князя, став членом Ради, військовокомандуючим. У 1570-х роках був одним з найактивніших захисників православ’я, організатором та надхненником культурно-освітніх заходів.

Реалією політичного життя Великого князівства Литовського були події, що мали виключно особистістне підгрунтя. Саме такий характер носило повстання князя Михайла Глинського в Білорусі та на Київщині. Приводом послужило відсторонення останнього з усіх посад після смерті в серпні 1506 р. покровителя –Великого князя Олександра. Спочатку М.Глинський звертався по допомогу до угорського короля, кримського хана, але не дістав належної підтримки. Піднявши повстання в 1508 р., він спромігся опертися лише на деяких литовських і руських княжат, нетитулованих осіб (загалом не більше 30), московські війська. Не підтриманий ані шляхтою, ані народом, М.Глинський швидко зазнав поразки і втік до Москви.

Отже українська і білоруська православна еліта – шляхта, магнати, князі, духовенство – зберігали політичну лояльність до Великого князівства Литовського. Її політичній поведінці було притаманне парадоксальне поєднання бажання захищати як загальнодержавні інтереси, так і інтереси «малої батьківщини». Тому протистояння з Москвою не розглядалось як цивілізаційний конфлікт. Навіть навпаки, Москва для православних вихідців з Литви часом виступала в якості потенційного партнера в боротьбі за захист власних інтересів від польського наступу. Етноконфесійні чинники також не відігравали вирішального значення в подіях XIV-XVI ст. На зовнішньополітичній арені мали місце неодноразові союзи Литви з Золотою Ордою або Кримським ханством проти Москви, спільні дії останньої з татарами проти Литви. Внутрішньополітична боротьба сприяла формуванню та консолідації нових категорій служилого населення бояр, шляхти.