Ліквідація царизмом автономії України

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена ча­стина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолют­ної влади монархії продовження попередньої політики «збиран­ня руських земель», активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядала­ся як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Водночас під впливом контактів з російськими структурами дещо змінювалася система козацької служби. Якщо мобілізація Війська Запорозького протягом 1734-1774 років відбувалася за полково-курінним принципом, то комплектація — за територіаль­но-міліційним. Козаки несли прикордонну (форпостну), розвіду­вальну, перевізну й поштову службу, до того ж за дві останніх вимагали оплату з армійської казни Росії. Але недовіра царсько­го уряду до Війська Запорозького постійно зростала через його невизначену точно численність, найнижчий серед інших військо­вих організмів рівень дисципліни, сусідство і незацікавленість запорожців у конфронтації з Туреччиною та Кримом. Адже в ході російсько-турецької війни 1735-1739 pp. запорозька флотилія не виявила особливої ініціативи в бойових діях проти Османської імперії, хоча й мала високу мобільність та маневреність. Безумовно, козацтво не бажало виходу Росії до Чорного моря, підкорен­ня нею Кримського ханату, бо це робило Січ в межах Росії недо­цільною.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Пого­дившись з проханням старшини щодо відновлення посади геть­мана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1'744 р. було санкціоновано «вибори» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

Головна військова канцелярія втратила статус вищого органа влади, стала лише технічною частиною особи гетьмана. Адміні­стративні реформи 1751-1760 pp., судова в 1760-1763, фінан­сова в 1760 легалізували всевладдя еліти, унезалежнили судове і фінансове управління від адміністративного устрою, але створи­ли правове поле для бюрократичної інкорпорації української елі­ти, розвитку корупції та підлабузництва. Регіональне чиновницт­во Лівобережжя успадкувало риси загальноімперської бюрок­ратії. Але воно не стало сповна раціональним, бо мало становий характер і викривлений шлях розвитку, бо не зустрілося з конку­ренцією приватних господарників.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республі­кансько-аристократичного правління Гетьманщини. У прийнято­му старшинською радою документі «Прошения малороссийско­го шляхетства и старшин, вместе с гетманом о возстановлении разных старинных прав Малороссии» з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Геть­манщини. У цьому документі передбачалося відновлення стату­су козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, при­хильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні

формування в країні заважають раціоналізації управління, прий­няттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар’єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Ма­лороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».

Залишилась політичною автономією на тлі існування феода­лізму в Російській імперії тільки Запорозька Січ, де жили за за­конами звичайного права. Якщо на всій території Росії з 7 травня 1744р. були заборонені страти громадян без дозволу Сенату, то на Січі вони мали місце до травня 1775р. Але з 1768 р на Запо­рожжі не припинялися бунти козацької голоти, яка нерідко захоп­лювала владу, грабувала майно старшин, захоплювала архівні до­кументи, хоча кожного разу з допомогою російських військ ці виступи придушувалися, після цього керівництва Січі жорстоко карало проводирів повстань, але припинити їх так і не змогло

З 1771р. Росія мала свої флотилії на Азовському морі, Дунаї, тому значення козацьких дубів-човнів суттєво підупало.

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, ста­ло символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російскої казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподіб­нення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. Спершу царська влада ставилась до колишнього населення Запорізьких Вільностей досить лояльно. Контроль за мешканцями провадився через призначених осіб з числа самих запорожців. Починаючи з 1782 р., тут мала місце спроба встановлення податкового зако­нодавства (подушний огляд), але через відсутність кругової по­руки за сплату податків ефект виявився мінімальним. Переселення зимівчан до слобід і містечок тривало більше 20 років. Навіть у 1775-1781 pp. уряд не переслідував втікачів від поміщиків, яки жили в зимівниках, що уявляло собою грубе порушення принципів існування дворянської держави. Тому навіть указ 1796 р. не зу­пинив припливу втікачів на південь України.

Уніфікація управління на землях Січі після 1783р означала ре­організацію місцевого самоуправління, введення кругової пору­ки населення. Через кілька років тут уже існував розгалужений контроль за населенням на побутовому і господарському рівнях.

В цілому протягом 1764-1770-х років чіткою стратегії інтег­рування Гетьманщини до політико-адміністративних структур Російської імперії не існувало Петербург терпляче очікував ре­акції з боку старшин. У жовтні 1781 р. старшині було надано дво­рянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищен­ням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикуляр­ною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміні-стративиий устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утверд­ження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського наро­ду, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії,

вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, «продажність» української еліти та «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну ро­сійську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписува­лась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натис­ком загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Таким чином, друга половина ХVІІІст. означала для Гетьманату поступову, але не­ухильну дезінтеграцію традиційного українського суспільства, остаточне перетворення України на культурну провінцію Росії. Викид культурної енергії відбувався в інші світи, вона перетво­рювалась на донора інших культур. Вихованці Києво-Могилянської академії стали цвітом тонкого прошарку щойно народженої ро­сійської інтелігенції. Гак, С.Полоцький і К.Істомін подали ідею про створення у Москві університету, теоретиками російської іде­ології були Ф.Прокопович і Д.Туптало.

У верхньому шарі імперії домінантні посади в урядових колах Москви й Петербургу займали, як правило, балтійські німці та українці-малороси. При цьому своєрідною соціологічною ком­пенсацією став занепад і ліквідація решток автономного адміні­стративного устрою України. Українська квазі-еліта зневірилась у можливості відстоювання самостійного шляху розвитку, шукала в імперії нову арену для свого соціального впливу. Відтягнення кращих сил до Росії позбавило крайові установи влади, зменшу­вало опір центрові.

Ліквідації української державності також сприяли:

— відірваність українських суспільних верств від військово­го устрою держави;

— відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;

—незначний розвиток урбанізації, а через це слабкість міщан­ства, інтелігенції

—психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний ва­куум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бур­хлива радикалізація або поривання в містицизм Національна вер­хівка українського суспільства перетворилася на інертну політич­ну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї на­ціонально-державного будівництва.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Гетьманату за правління І. Мазепи.

2 Якою була політика російської влади щодо України у XVII-XVIII ст.

3. Які елементи демократичного устрою передбачені у Конституції

П. Орлика 1710р.?

4. Чому державотворчі елементи в українському суспільстві наприкінці XVII-XVIII ст. не отримали суспільного визнання?

5. Якими способами здійснювалась інкорпорація України в дер­жавну структуру Російської імперії?

6. За допомогою яких методів царський уряд добився
ліквідації автономії України?

7. Українське національне відродження ХІХ ст.

З ліквідацією державної автономії українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

7.1. Політичні й економічні наслідки

остаточної втрати Української автономії

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни й козаки, перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. із 12, 9 млн. осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Протягом першої половини ХІХ ст., особливо починаючи з 30-х років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день («урок»). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилися наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Деякі зрушення відбулися у промисловості України. Це виявилося у виникненні нових галузей (бурякоцукрової), у збільшенні видобутку кам’яного вугілля, технічному переобладнанні підприємств, перетворенні їх на фабрично-заводські. З середини 30-х — початку 40-х років зросла кількість капіталістичних підприємств, на яких використовувалась наймана праця. При цьому питома вага промисловості в загальному обсязі господарства була невелика. Слабкий розвиток міст не сприяв розвитку капіталістичного сектора. Купецько-міщанська промисловість, зосереджена в містах і містечках, становила незначну частку від поміщицької промисловості. Тому розвиток основних галузей промисловості (гуральництво, суконне виробництво, цукроваріння) не призвів до істотного зростання чисельності міського населення. У 40-х роках воно становило лише 8, 7%. Значна його частина ще була пов’язана з сільським господарством, а більшість міст передусім були торговельними центрами. У ці роки в Україні не було жодного міста з

населенням понад 70 тис. осіб. Найбільшими містами були Одеса (60, 1 тис.), Київ (47, 4 тис.), Бердичів (35, 6 тис.), Харків (29, 4 тис.), Миколаїв (28, 7 тис.) і т. д. У той час в Петербурзі нараховувалось 470, 2 тис. жителів, у Москві — 349, 1 тис.

У складному економічному становищі перебували західноукраїнські землі. Австрійська монархія вважала їх ринком збуту своєї промислової продукції. Природні багатства Західної України використовувались мало. У містах, в основному, розвивалося дрібне ремесло, з переважанням ручної праці. На початку 40-х років у Східній Галичині нараховувалось до 200 таких підприємств (3, 9% від загальної кількості в Австрії).

Слаборозвинутим було й сільське господарство, обтяжене феодально-кріпосницькими відносинами. Земельні багатства перебували в руках магнатів, шляхти, держави і церкви. У Східній Галичині на одне поміщицьке господарство в середньому припадало до 440 га продуктивної землі, а на один селянський двір — до 6 га. Ці пропорції значно відрізнялися від Лівобережної України, Наддніпрянщини і Правобережжя, де пограбування селян було масштабнішим.

Австрійський абсолютизм закріпив на західноукраїнських

землях їх політико-адміністративну роз’єднаність, що виникла в попередні століття. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства і підкорялось Братиславському намісництву, утворюючи його чотири комітети (жупи). Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східна українська частина краю адміністративно була поділена на 12 округів. На правах окремого округу до королівства входила Буковина з адміністративним центром у Чернівцях.

Політична структура українського суспільства після ліквідації російським царатом Гетьманату і Запорозької Січі також була знищена. Передусім царизм намагався ліквідувати сліди колишньої автономії. Територію України було поділено на генерал-губернаторства і губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар з подання міністра внутрішніх справ, а в повітах — справниками. Повіти були поділені на стани, очолювані поліцейськими приставами, котрі опирались на підлеглих їм нижчих поліцейських службовців — городових, сільських соцьких і десяцьких. Уся ця ієрархія тримала населення міст і сіл в беззаперечному підкоренні самодержавній владі царя.

Україну позбавили власних збройних сил, а для придушення будь-яких спроб невдоволення царат утримував на її території армію чисельністю до ста тисяч. Це обтяжувало населення, особливо селянство, чиїм обов’язком було будувати, ремонтувати, обслуговувати казарми.

Процеси духовного життя України були пов’язані зі складною історією формування культурних стосунків між росіянами та українцями. З утвердженням військової та державної могутності Російської імперії припинилися суперечки між російською та українською культурними спільнотами, які виникли після приєднання України до Росії. Тоді на порядок денний постало питання про злиття культур Русі-України і культури Русі Московської. Українці вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними москвинами, докоряли їм за відсутність шкіл, хизуючись організацією шкільної справи, яка справді тоді була на високому рівні. Москвини вважали українську редакцію руської культури зіпсованою латино-польськими впливами. Питання зводилося до того, яку з цих двох редакцій слід цілком прийняти, а яку повністю відкинути. Влада розраховувала використати українців для європеїзації культури Росії.

Таке протистояння двох культурних спільнот неминуче мало спричинити реванш державної нації, що, зрештою, і сталося. Україна, втративши свою державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній сфері. Значна частина українського панства була деморалізована і подалася на службу імперії, здобуваючи там чини й жалування. У 1805 р. в Петербурзі налічувалося більше 132 тис. осіб української шляхти.

Російська культура, інтегрувавши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, отримала потужний заряд розвитку. Серед вищих російських кіл, де ще в першій половині ХVIII ст. домінували освіченіші українці, утверджувалася психологія реваншизму. Росіяни ще мстилися за колишнє своє приниження. Замість недавної моди на українців при царському дворі стало звичною справою висміювання «малоросів».

З ліквідацією Гетьманату неухильно занепадали культура та освіта, особливо після перетворення Києво-Могилянської академії на вузькопрофесійний навчальний заклад. Чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшувалась. У 1789 р. в Лівобережній та Слобідській Україні почали відкривати «народні училища» як своєрідну альтернативу національній школі України. Під особливим пресом опинилися література та книгодрукування. Видавалась лише прорецензована релігійна література. Надруковані раніше книги в Україні збирали і спалювали.

Найважчим для України було позбавлення її національної інтелігенції. Посилилась русифікація так званого Південно-Західного краю (Київської, Волинської, Подільської губерній), «Малоросії» (Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній), «Новоросії» (Херсонської, Катеринославської і Бессарабської губерній), спрямована не тільки проти українців, а й проти поляків, молдаван, греків, інших неросійських народів. Україна стала

своєрідним донором, живлячи російську культуру, знекровлюючи свій власний організм.

Після загарбання Східної Галичини (1772) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Шкільна реформа передбачала запровадження в краї однокласних і чотирикласних навчальних закладів німецького типу. З наступом католицизму зменшувалась кількість братських шкіл, які в першій половині ХVII ст. вивели Україну до рівня найосвіченіших країн Європи. У 1790 р. австрійський уряд фактично ліквідував самостійність Львівського університету, викладання в якому велося

німецькою мовою.

Загалом політичне становище українців на початок ХІХ ст. було найскладнішим в Європі. Рівень їх дезінтегрованості, порівняно з іншими народами, був найвищим за тривалістю, масштабами, наслідками. Через зовнішні чинники українці як нація не змогли консолідуватися в рамках власної держави. Проте навіть за таких складних умов наприкінці ХVIII — на початку ХІХ ст. серед інтелігенції України зароджується ідея необхідності боротьби за відродження національної свідомості народу. Відтоді питання української національної ідеї, українського національного відродження стає найголовнішим в політичній історії ХІХ ст. Воно пов’язане із значним підвищенням уваги до найболючіших національних проблем і процесів, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил. Спираючись на традиції минулих поколінь, українське національне відродження ХІХ ст. не реанімовувало

архаїчні форми, не просто відновлювало те, що належало минулому, а відбирало з нього все цінне для формування й становлення української нації.