Голодомор 1932 – 1933 рр. – політика геноциду українського народу.

Одним з найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932 – 1933 рр. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Але в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття “товарна продукція” стало невизначеним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Колгоспники змушені були розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Повна матеріальна незацікавленість у розвитку громадського господарства змушувала їх імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через абсурдно деформовані стосунки, які встановилися між державою та одержавленими колгоспами.

У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932р. Заготівельники тоді вимели у селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Вже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були неспроможні ефективно працювати в полі. На 20 травні 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини запланованих площ. Особливо відставали Одеська та Київська області (в останній засіяли 33, 8 % всіх площ). Внаслідок поганої обробки просапних культур значна частина посівів загинула. Дуже скрутним залишалося й продовольче становище сільського населення. У щоденнику угорського письменника Мате Залки, що провів літо 1932 р. в Україні, є такі рядки, датовані 11 – 13 червня: “Ознаки тяжкої хвороби наявні. Україна, незважаючи на нормальний врожай, приречена на голод... Це – трагедія. Я все частіше жену від себе тяжкі думки – що буде? Україна, і голодує! ” З початком літа до недостиглих хлібів заходили так звані “перукарі”. Це були переважно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голодних дітей. З початком жнив з’явилися “несуни” – ці несли зерно додому в кишенях, за пазухою... У більшості колгоспів стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолотити його вдруге.

У зв’язку з цим Сталін вирішив вдатися до найсуворіших заходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написану ним постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі не менш, ніж на 10 років знову ж таки з конфіскацією майна. Амністія у судових справах такого роду заборонялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт “законом про п’ять колосків”. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник міг отримати 10 років концтаборів. За неповних 5 місяців після прийняття цього “закону” у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 – до вищої міри покарання.

Влітку 1932 р. голод в Україні тимчасово вдалося зупинити. Проте належних висновків зроблено не було. Навіть саме поняття “голод” обминалось. У виступах керівників республіки йшлося про “труднощі з харчами” на селі, “прорив” у сільськогосподарському виробництві. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн. пудів хліба, а з радгоспів – 20 млн. Після цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

Надзвичайна комісія діяла з 30 жовтня 1932 р. до останніх днів січня 1933 р. Не ухвалюючи власних постанов, вона діяла від імені партійно-урядового керівництва республіки. Саме керівництвом республіки під натиском комісії Молотова було прийнято рішення “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”, що давали “зелене світло” грубому натиску на “відстаючі” господарства. Райвиконкоми були зобов’язані “заготовляти” всі створені в колгоспах натуральні фонди. Ще раз підтверджувалась заборона торгівлі хлібом “до повного виконання хлібозаготівель” і необхідність “застосовувати рішучі заходи до спекулянтів і перекупників хліба”. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала комісія Молотова, були репресії, які були особливо жорсткими щодо одноосібників. Разом з заходами громадського впливу, до них рекомендувалося вживати штрафи за незданий хліб в розмірі його ринкової вартості без звільнення від хлібопоставки, судові репресії, відмови у відпуску промтоварів. Зміст і стиль багатьох документів з питань хлібозаготівель стало дедалі більше схожими на повідомлення з полю бою. Партійне керівництво республіки рекомендує у кожній області створити 5 – 10 додаткових роз’їзних судових сесій для розгляду справ “злісних саботажників” хлібоздачі, застосовуючи проти них, а також спекулянтів і перекупників хліба, особливо суворі репресії.

Вимоги будь-що “вичавити” хліб з українського селянства знаходили цілковиту підтримку Сталіна, який і був їх натхненником та ініціатором. Коли йому доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залишити собі посівні фонди й засипати страхфонд, він страшенно розлютився. 7 грудня 1932 р. за його підписом усім партійним органам було направлено циркуляр, де Сталін оголосив керівників цього району “обманщиками і шахраями, які вправно проводять куркульську політику під прапором своєї “згоди” з генеральною лінією партії”. Він зажадав “негайно заарештувати і нагородити їх за заслугами, тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув’язнення кожному”. Хоч у згаданій постанові вказувалося 5 осіб, настанову вождя перевиконали і до судової відповідальності притягли 16 керівників Оріхівського району. Один з них був засуджений до розстрілу, 5 – до 10 років ув’язнення, решта – від 3 до 8 років позбавлення волі.

Постановою вищого партійного керівництва (ЦК ВКП(б) та уряду СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партійно-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівель фактично були узаконені. Дії місцевих керівників, що опиралися вивозові зерна, кваліфікувалися як “антирадянські”, “націоналістичні”, “контрреволюційні”. Повідомлення про розстріли “шкідників” все частіше вміщувалися в газетах[12].

Всі спроби місцевих керівників апелювати до Сталіна були марними. У кінці 1932 р. зі Сталіним зустрівся секретар Харківського обкому та міському партії Р.Я. Терехов, якій доповів, що на область насувається голод і тому хлібозаготівлі слід припинити, а багатьом колгоспам надати продовольчу допомогу. Сталін не дослухав його до кінця і обірвав гнівною тирадою: “Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється ви добрий розповідач, - вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але – не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до Спілки письменників – будете казки писати, а дурні будуть читати. Якщо ви не в змозі виконати хлібозаготівлі, їх виконають інші”. Розплата не забарилася. Уже в січні 1933 р. Р.Я. Терехова звільнили від партійних посад в Україні.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарі райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій.

Репресивна політика хлібозаготівель “збагатилася” висилкою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин. Зокрема, 27 грудня 1932 р. Одеський обком КП(б)У і облвиконком ухвалили вислати за межі України “з конфіскацією всього майна 500 господарств за активне і злісне протидіяння та організацію куркульського саботажу хлібозаготівель”. Висилку було проведено з 14 сіл 11 районів області. Проте вона, як свідчать документи, “проходила без підтримки мас”, “деякі члени партії... проявляли співчуття класовому ворогу”, “певного зрушення у хлібозаготівлях не дала”. І все ж подібні жорстокі акції і з таким же розмахом повторили у Дніпропетровській області, а також у Харківській, де постраждало вже 1000 сімей.

Ще одним з надзвичайних методів “боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на “чорну дошку” тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на “чорну дошку” супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на “чорну дошку”, накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба. Їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на “чорну дошку” було занесено 25 колгоспів. З них лише у трьох за допомогою економічної блокади і репресій на 10 січня 1933 р. вдалося “завершити” виконання продрозкладки.

У “процес” хлібозаготівель все активніше включалися репресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було арештовано 16 000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено до розстрілу, а за другу п’ятиденку січня 1933 р. і тільки по 153 районах УСРР – 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

7 січня 1933 р. Й.Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. “В цьому, - твердив він, - можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...” Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову, в якій відзначає, що “”вважає установленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель...” Цією ж постановою були звільнені з посад керівники Одеської, Харківської та Дніпропетровської областей. На Україну з фактично диктаторськими повноваженнями направляється П.П. Постишев.

15 – 19 лютого 1933 р. у Москві проходив перший Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників. Сталін у своєму виступі відзначив, що “головні труднощі вже пройдені, а ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них. В усьому разі, порівняно з тими труднощами, які пережили робітники років 10 – 15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою”. І знову не можна не відзначити винятковий цинізм Сталіна. У той час, коли вмирали мільйони людей, він заявляв, що “труднощі пройдені” і вони є “дитячою іграшкою”.

Взимку 1932 – 1933 рр. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники – без продовольства, худоба – без фуражу. Виснажене до краю трирічною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли у селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло у масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім’ям. Вже в лютому – березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори – це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур’яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труп померлих від голоду селян, за березень – 689, за травень вже 992. На 1 червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства та людоїдства. Село Чепишки, яке складалося з 500 дворів, перетворилося на пустир. “Як вдень, так і ввечері ніякого шуму не чути” – доповідав начальник ДПУ області. – Вранці диму з труб не видно”.

У цих умовах один з керівників України М.Хатаєвич із гордістю заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну! ”

Керівництво країни, в якій від голоду вмирали мільйони людей, було зобов’язане зробити все можливе, щоб врятувати голодуючих. Можна було мобілізувати всі резерви, звернутися по термінову допомогу до громадськості, в тому числі і зарубіжної, до міжнародних організацій. Так частково вже було зроблено у 1921 – 1922 рр. Але після проголошення на початку 1933 р. “дострокового” виконання першого п’ятирічного плану, “побудови фундаменту соціалізму” Сталін та його оточення не пішли на визнання факту лютування в країні голоду, бо тоді треба було б визнати факт економічної катастрофи, спричиненої сталінським “великим стрибком” у соціалізм. Відповідаючи на численні запити з-за кордону про масштаби лиха, нарком (міністр) закордонних справ СРСР М.М. Литвинов вимушений був зробити офіційну заяву про те, що ніякого голоду у нас, мовляв, немає, що все це “вигадки і домисли”.

Що ж до керівників України, то більшість з них наслідувала приклад С.Косіора, який влітку 1933 р., тоді як люди ще вмирали від голоду, продовжував твердити, що “план хлібоздачі – нерушимий закон”, що цей трагічний рік – “був вирішальним у підйомі сільського господарства” (!), - “роком крутого перелому в результатах господарювання колгоспів”. Керівництво республіки не змогло протистояти диктату московського центру на чолі зі Сталіним, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. Голодомор 1932 – 1933 рр. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932 – 1933 рр. С.Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3, 5 млн. осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932 – 1934 рр. 5 млн. осіб. Р.Конквест називає цифру 5 млн., Н.Верт – від 4 до 5 млн., С.Максудов – 4, 5 млн., О.Субтельний – 3-6 млн. Останнім часом у ряді публікацій називається цифра 8 – 9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932 – 1933 рр.? Це можна виявити, підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був викликаний надмірними хлібозаготівлями, політикою продрозкладки; 2) голодомор був спланований та штучно створений для утвердження колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою з “українським буржуазним націоналізмом”. Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А.Улам вбачає причини трагедії у економічних обставинах, хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В.Голубничий вказував на відсутність доказів, що “Сталін навмисне спланував голод, або П.Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобігти, знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено”. Американський дослідник М.Левін вважає головною причиною голоду “колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві”.

Р.Конквест вважає, що “голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами”. Це заперечує С.Кульчицький, який пише, що “люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення”. Але ж Сталін неодноразово говорив, що національне питання тісно пов’язане з аграрним і репресії в більшій мірі торкнулися саме українського селянства. Переконавшись в провалі планів хлібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних, формувати “постать ворога”. Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то на Україні до нього додавався ще і націоналіст. Виступаючи на ХVІІ з’їзді ВКП(б), С.Косіор, наприклад, зазначав, що “націоналістичний ухил в компартії України... зіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві”.

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що “Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932 – 1933 рр.”.

Аргументуючи правомірність застосування терміна “геноцид” для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення Міжнародної конвенції “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”. Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма країнами-членами ООН, в тому числі і СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігійні групи. Сюди відносяться: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, зміст пунктів а, б і особливо в, а також в певній мірі г може бути співставленний з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932 – 1933 рр.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла постанову “Про 70-ті роковини голодомору в Україні”, в якій відзначається, що голодомор 1932 – 1933 рр. був “політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу”. У 2006 році Верховна Рада України прийняла Закон України про Голодомор як геноцид.

Голодомор став національною катастрофою, однією з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат і це вплинуло на життя кількох поколінь українців і можливості розвитку України протягом десятиліть.