Політична суть непу

Контури нової економічної політики були окреслені в проекті постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком (лютий 1921 р.), який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. У ньому пропонувалося до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку та середній відсоток обкладання ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. Після оплати податку селяни могли використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати його «у місцевому господарському обороті» (на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. У результаті було прийнято постанову, яка загалом негативно оцінювала цей проект. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а для України —неприйнятною. Проте на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не мав заперечень і згодом надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір.

Неп як система нових економічних відносин склалася не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цього задуму, й до першого заходу непу (термін вперше вжито в резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б)) додалися інші.

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у три етапи:

1. Заміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян уже не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здання. Це означало, що реквізиційний принцип у відносинах з селянством був замінений принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, був зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад продподаток, належало йому.

Запровадження і функціонування продподатку було значно жорсткішим щодо України, ніж загалом у державі. Відповідно український неп мав такі особливості:

а) завищеність для України норм продподатку порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна — житниця держави.

б) продподаток починав діяти щодо урожаю 1921 р. (з осені), до тих пір чинним був попередній закон стосовно продрозкладки з урожаю 1920 р., зменшений лише на 20%. в) стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичними методами продрозкладки.

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Торгівля зразу оживляла весь господарський механізм, залучала у взаємний оборот сільськогосподарські та промислові товари. За рахунок цього передбачалося додатково отримати ще 160 млн. пудів зерна і довести необхідний для споживання мінімум до 400 млн. пудів. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини — картки замінив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок в країні з’явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі. Їх стали називати «непманами»—людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям (передачі на певних умовах і на певний строк громадянам, юридичним особам прав на використання підприємств, лісів, надр). Великі промислові підприємства передавали в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) перешкоджали залученню значних закордонних інвестицій в економіку держави. В Україні у 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму»—заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо призабути своє гасло про експлуатацію людини людиною і, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1, 5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, що перевищувала трудову норму. Трудова норма —земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці. Вона була диференційованою залежно від земельного фонду. Загалом у користування селянам передали понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду України). Це істотно змінило соціальну структуру села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких — збільшилася.

Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов’язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямом непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1, 5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією —більше половини сільського населення. Сільськогосподарська кооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Створювалися і виробничі об’єднання селян —колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1, 2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.

4. ФІНАНСОВА РЕФОРМА. Значне розширення обсягів торгівлі та виробництва вимагало запровадження загального еквівалента, який би регулював відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін у масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фінансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнював 10 золотим крб. Вони на 25% забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75% — короткостроковими облігаціями[11]. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (її загальна сума наприкінці 1922 р. сягнула майже 2 квадрильйонів).

У 1924 р. гіперінфляцію вдалось подолати, країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів.

5. ЗМІНА МЕТОДІВ Й ФОРМ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ. Підприємства об’єднувались у госпрозрахункові трести за галузевими або територіальними ознаками. Госпрозрахунок як новий метод господарювання передбачав самоокупність трестів і отримання прибутку. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, натуральне забезпечення працівників поступово змінювалось заробітною платою, при нарахуванні якої враховували кількість і якість роботи, що підвищувало зацікавленість працівників.

Впровадження нової економічної політики позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час електростанцій: Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі (біля Запоріжжя) створено перший радянський трактор. Швидко розвивалося сільське господарство. Суттєво збільшилось виробництво зерна уже в перший рік непу: з 227 млн. пудів у 1921 р. до 637 млн. у 1922 р. Зростав товарообіг у торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмарним. 1923 і 1925 роки стали кризовими через помилки в ціноутворенні.

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70% порівняно з 1913 р., а промисловість — на 39%. До цього додалися помилки у промисловому будівництві та кредитній політиці. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Крім того, селянство, яке вперше отримало змогу сплачувати податок не тільки в натуральній, а й у грошовій формі, несподівано для хлібозаготівельних організацій обрало останню. Щоб отримати гроші для сплати податку, селяни восени викинули на ринок дуже значну кількість хліба. Ціни на нього різко знизилися. Внаслідок цього «ножиці цін» на сільськогосподарські та промислові товари розійшлися настільки, що зробили для селян невигідною купівлю промислової та продаж сільськогосподарської продукції.

Труднощі зі збутом промтоварів зумовили дефіцит обігових коштів, що спровокувало збільшення випуску знецінених грошей і, відповідно, поглиблення кризи. За такої ситуації навіть дуже потрібні промислові товари ніхто не купував через їх високу ціну. Криза збуту, деформувавши торгівлю, зумовила зменшення надходження грошей у промисловість, через що на багатьох підприємствах навіть не виплачували зарплату. У зв’язку з цим нерідко робітники організовували страйки. Задля пом’якшення кризи передбачалося вжити заходи зі зниження собівартості продукції завдяки зменшенню накладних витрат, сприянню завантаженості підприємств, підвищенню продуктивності праці, вдосконаленню політики цін.

Криза продемонструвала, що проблеми, які виникали у процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, а це призводило до напруження у всьому суспільстві. Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова криза, щоправда меншого масштабу. Знову постали труднощі у хлібозаготівлі, оскільки планові органи не врахували, що після попереднього неврожайного року селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало «про запас». Це призвело до зменшення експорту хліба, недоотримання валюти, а значить до зменшення імпорту обладнання. Були допущені помилки в кредитуванні, що призвело спочатку до необґрунтованого розширення виробництва і капітального будівництва. У результаті дефіциту коштів будівництво заморожувалося, зростало явне й приховане безробіття. Попереднє зростання чисельності робітників спричинило збільшення сум виплат заробітної плати, зростання платоспроможності й, відповідно, попиту на продукти, зростання цін на них. Селяни почали отримувати за свою продукцію більше грошей, у їхніх руках зосереджувалися значні суми. Коштів у населення стало більше, а товарів не вистачало, оскільки темпи зростання виробництва відставали від темпів росту грошових доходів населення. Загострився «товарний голод».

Уряд вдався до «замороження» недобудованих об’єктів, скорочення імпорту, підвищення непрямих податків. У 1925 р. було запроваджено державну торгівлю горілкою, що збільшило надходження до держбюджету. Внаслідок цих заходів господарську рівновагу вдалося відновити, але проблеми залишалися, головна з них —дефіцит коштів для розвитку економіки.

Перша спроба використання голоду з політичною метою.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося внаслідок голоду 1921—1923 рр. на Півдні України. Він був породженням кількох взаємопереплетених чинників:

—згубної для сільського господарства республіки політики «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а деякі її методи використовувались до осені того ж року);

—залежності України від московського центру, який в умовах посухи на Півдні республіки діяв не в інтересах українського населення;

— загальної розрухи в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

— посухи 1921 р. в основних аграрних районах України.

У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27, 7% від урожаю 1916 р. Незважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5, 6 млн. осіб (25% населення республіки).

Якщо для голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд, а за його вказівками — партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій, писати про голод.

Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2, 7 млн. десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд, прагнучи мати іноземну валюту, зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922—1923 рр.).

Голод спричинив різке падіння політичної активності селян, послаблення антибільшовицького повстанського руху, соціальна база якого різко звузилася. Повстанські загони все частіше зазнавали поразок. Як зазначає сучасний український історик С.Кульчицький, голод виявився чинником, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, уряд активізував політику конфіскації злиденних продовольчих запасів навіть у селян південних губерній. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом, який позначився не тільки на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.