Політика у сфері культури та політична культура в 30-ті роки

У 30-ті роки насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались учені, освітяни, літератори, чиї погляди або творчість не вписувались у контекст сталінізму.

Тим часом індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності, розвитку освітніх установ та навчальних закладів. З 1932 р. існувало три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року —1 вересня, п’ятибальна система оцінювання знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна.

Після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою «припинити українізацію» всі школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним —технікум. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджені наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента, ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, запроваджено індивідуальне оцінювання знань, обов’язкове складання заліків та іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні навчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни.

Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов.

У 1936 р. у структурі Української академії наук було утворено суспільствознавчі інститути. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід’ємним елементом сталінської «культурної революції». Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були закриті й злиті у Спілку письменників України. За письменниками об’єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати «культурним фронтом». Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу —«соціалістичного реалізму», який вимагав, передусім, оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам’яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історико-художні цінності з музеїв за безцінь продавалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом та увійшло в історію як «розстріляне відродження».

Більшовики, прийшовши до влади, почали формувати особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. Їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 р.: «Мета політичної культури... —виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів».

Встановленню монопартійної політико-культурної системи в Україні сприяла дія таких чинників:

—низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ;

—більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм). Етичним вважалося те, що служило справі революції. Класовому перегляду підлягали сімейні стосунки, особисте життя. Невідповідність соціального походження батьків суворим класовим вимогам приводили до штучного розмежування сімей;

— особливості тактики реалізації власного культурного ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, нав’язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів).

Діяльність більшовиків сприяла створенню антагоністичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розшарування села, колективізація, голодомор, перепони на шляху до щонайменшої можливості його самоврядування.

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргіналізації суспільства в результаті війни і революції; використання неприязні мас до «старої» інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка співпрацювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація «антирадянського» елементу, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямований розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, неправове насилля, залякування, примус, знущання, використання соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Ефективність адаптації мас до комуністичних цінностей і норм забезпечили:

—створення суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди;

—уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної традиції, боротьба з нею;

—оформлення партійно-державної цензури, «чистка» бібліотек і книгарень від «ворожої» літератури;

—обов’язковість залучення населення у «добровільні» товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;

—реорганізація і політизація системи освіти, «чистки» професорсько-викладацького складу, фільтрація при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси;

—боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного руху для боротьби проти церковних структур Російської православної церкви —РПЦ).

Ще з кінця 20-х років стала нав’язуватися думка, що радянська людина – це, перш за все, “соціальна людина”, для якої інтереси колективу завжди мають вище значення ніж особисті, а сім’я – це політичний осередок суспільства. Підкорення індивідуального колективному ставало законом для письменників, художників та науковців. Заперечувалися навіть індивідуальні переживання. Зокрема, іноземці, яким вдалося побувати в радянській країні у цей час, відмічали, що драматичний показ любовних конфліктів в театрі та кіно розглядався як антиреволюційна пропаганда. Тим самим нормою існування ставав “радянський аскетизм”, який визнавав особисте життя лише в суворо підконтрольних державі формах.

Важливе значення в системі політичного виховання населення, особливо на емоційному рівні, що сприяло інкорпорації українського суспільства в політико-культурний простір СРСР, набула інституціоналізація пантеону нових героїв. Центральне місце серед них, поруч з такими “маяками революції” як Спартак, Мюнцер, Маркс, Ленін, було відведено постаті Т.Шевченка. Новий культ Шевченка базувався на формулі “Шевченко – революціонер і пророк соціальної революції”. Адже Шевченко, який писав і українською, і російською мовами, віддавна сприймався в Росії як частина загальноросійської лівої політико-культурної традиції. Включення українця, кріпака-селянина за походженням, до радянської міфології зміцнювало позиції комуністичного режиму і серед українських, і серед російських “лівих”. “Радянський” Шевченко поволі поширився на сферу масової культури. У театрах ставилися його п’єси, але лише антицаристського антикріпосницького та атеїстичного змісту. А там, де Шевченко здавався більшовицьким пропагандистам “недостатньо революційним”, його сміливо підправляли та перекручували. З творів Шевченка було викинуто Бога, національно-історичні мотиви. Всю “Катерину” було перекреслено за “шовінізм” (“кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”).

Інкорпорація комуністичних політико-культурних норм в українське суспільство була забезпечена ще й тим, що більшовики спиралися на традиційні форми релігійної свідомості населення. Більшовицьке керівництво запозичило формальні, зовнішні форми і засоби виразу християнського віровчення для політичного виховання населення в радянсько-комуністичному дусі. Старі церковні обряди замінювалися новими революційними, влаштовувалися революційні свята, застосовувалися нові обрядності у сімейному житті (шлюб, народження дитини, урочисте надання їй імені). Організовувалися революційні октябрини замість хрещення, червоні весілля без церковного вінчання. Весільний поїзд їхав під червоним прапором, молоді присягали на вірність у присутності представників радянської влади, на могилах почали ставити обеліски з зіркою замість хреста.

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свободи думки, руйнування духовності, боротьби з українською національною самобутністю, культивування комуністичного способу життя і поведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення і посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. Її базовими засадами були: 1) вождизм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 2) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населенням; 3) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав’язування більшовицької ідеології; 4) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на «ворожу буржуазну» і «передову пролетарську» культуру; 5) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 6) національний нігілізм, що, зокрема, відбилось в небажанні вживати саму назву «Україна» в офіційній термінології тощо.

Замість назви “Україна” перевага надавалась таким термінам як “Південь Європейської Росії”, “Південно-західний район”, “Південь європейської частини СРСР”. Такі мовні дефініції ілюструють підхід офіційної влади до України як звичайної провінції СРСР.

Для впровадження більшовицької ідеології у свідомість мас активно і широко використовувалась, після незначної трансформації, церковна лексика. У мові партійних діячів були поширені такі церковно-слов’янські за походженням терміни, як “апостоли світової революції”, “революціонер-мученик” і т.д.

Велике значення більшовицька влада надавала формуванню історичної свідомості населення республіки. Через розуміння історії як політики, перекинутої в минуле, суспільні науки мали виробляти марксистський світогляд. Різко змінився понятійний апарат історичної науки. Неодмінними термінами будь-якого історичного твору ставали “формація”, “клас”, “партія”, “революція”, “марксизм-ленінізм-сталінізм”. Тим самим історія України почала втрачати свій національний характер, загально-цивілізаційне начало, патріотичні мотиви. Вона втискувалася в рамки спрощеного прямолінійно-прогресивного формаційного розвитку, теорії класової боротьби і неминучої соціалістичної революції.

Впровадження міфів комуністичної політичної культури в українське суспільство було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, наочно-агітаційної символіки та політичної топоніміки; 2) адаптацією до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національної ідеології (міфології), зокрема культивування міфу про можливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України.

Нова конструкція політичної культури, створена у 20-30 роки суперечила основоположним ідеям українського політичного менталітету, з його демократизмом і толерантністю, визнанням значущості людської особистості, свободи як основи існування. Навпаки, комуністична влада усіма засобами намагалася запобігти усвідомленню українцями своєї здатності до самостійного національного життя, власних національних та громадянських прав, самобутності культури. На традиційні параметри української ментальності накладалися нові класові, тоталітарні правила поведінки, цінності і норми суспільно-політичного життя, які призвели до поступового викривлення внутрішньої освіти людини.