Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20 – 30-х років

Формально важливою складовою частиною тодішньої політичної системи в Україні були громадські організації. Наймасовішими з них були профспілки, які у 1922 р. об’єднували 1300 тис. осіб, у 1931 р. —2500 тис. У 1920—1921 рр. організаційна структура профспілок зазнала кардинальних змін. До того окремо існували спілки, що об’єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними були невизначеними. За таких умов встановлення контролю державної партії над профспілками наштовхувалося на труднощі. Тому профспілки було реорганізовано за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одному підприємстві або в установі, незалежно від професії, були об’єднані в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні існувало 24 галузеві спілки —металістів, залізничників, робітників землі й лісу, освіти і культури та ін.

Одночасно з галузевими спілками діяли міжгалузеві територіальні органи, а також губернські, повітові й районні ради профспілок. Функції загальнореспубліканського спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів дало змогу кардинально впливати на все профспілкове життя. Реорганізація профспілкового апарату була спрямована на послаблення впливу у профспілках соціал-демократів (меншовиків), посилення ролі партії у робітничих організаціях.

Важливим елементом політичної системи були ради. Спочатку до них обирали і представників інших партій. Більшовицьке керівництво вимагало завоювання рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і відданих членів. З усуненням політичних конкурентів КП(б)У почала повністю контролювати ради, встановивши свою монополію на владу.

Формально ради вважалися повновладними органами, але змушені були працювати під постійним наглядом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи —члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Дещо складніше, ніж у містах, утверджувалася монополія комуністів на селі, що було зумовлено істотними розбіжностями між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти приватної власності, не допускали утворення селянських організацій. Для утримання контролю над селом влада вдавалася до різних політичних маневрів. Серед них —розкол села за майновою ознакою, надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад, багатоступінчастий принцип їх побудови, нещадна боротьба з есерівськими партіями, які претендували на представництво інтересів селян, та ін.

Оскільки більшовикам важко було зразу здійснювати контроль над сільськими радами, вони пішли на утворення у 1920 р. альтернативних радам органів —комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили «організаціями державного значення». З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян («розкуркулювання»), придушував «політичний бандитизм», викачував зерно з голодуючих місцевостей. Для утримання в покорі КНС у них час від часу проводили чистки, перша з яких відбулася наприкінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу «куркульсько-націоналістичних елементів». Вибори до місцевих рад у 1921 р. проходили під гаслом «Комнезаможники, до Рад!».

Комнезами брали активну участь в реорганізації кооперації. При вступі в кооперативні об’єднання члени КНС мали переваги над іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації 1924—1925 рр. незаможники в них становили 43%, а в споживчій кооперації —50%. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в КНС відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол, особливо щодо завоювання і зміцнення її впливу на молодь. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено до 1000 комуністів.

На початку 20-х років комуністи боролися за молодь у суперництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну організацію —Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (легально), а нелегально чи напівлегально —Російська соціал-демократична спілка робітничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських парторганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді —ЄССМ, «Маккабі», «Паолей—ціон»).

Не було єдності й у самому українському комсомолі. У 1921 р. частина його активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об’єднань робітничої молоді у формі спеціальних рад, секцій при профспілках, виступаючи проти залучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Цю групу називали «класовиками». «Масовики» вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді, але обов’язково з кандидатським стажем. Унаслідок дискусії «класовики» були кваліфіковані як анархо-синдикалістський ухил, а пропаганда їх ідей визнана несумісною з членством у КСМУ[9]. Для «зміцнення» КСМУ застосовували випробуваний метод —чистку, в результаті якої зі спілки було виключено 17% від загальної кількості членів. Надалі чисельність комсомольських організацій почала різко зростати; за 1921—1925 рр. —у 5 разів.

Більшовики намагалися посилити свій вплив і в дитячому середовищі. У 1920—1922 рр. при клубах, дитячих будинках, школах почали створювати перші дитячі об’єднання: «Юні комуністи», «Юнацька трудова армія», «Юні спартаківці» та ін. Одночасно існувала, пристосовуючись до нових умов, скаутська організація, яка суперничала з комсомолом за вплив на дітей.

19 травня 1922 р. ІІ Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було створено Центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювались загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці вже нараховують 4290 таких загонів, які об’єднували 200470 піонерів.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, «Спілка войовничих безвірників» та ін. У 1925 р. ці організації й товариства об’єднували понад 2, 5 млн. осіб. Делегатські збори жінок-активісток охоплювали 69 тис. робітниць і селянок. Так більшовики створили цілісну систему ідеологічного контролю за всіма верствами і віковими групами населення. Вони сприяли роботі лише тих організацій, які йшли в фарватері «генеральної лінії» Компартії.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворилися на слухняний елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

У структурі партії та держави утворилась певна піраміда влади, яка складалася з трьох основних блоків: політичного керівництва, апарату і безпосередніх виконавців. Стрижнем цієї піраміди була посадова ієрархія та вольова вертикаль: наказ —виконання.

Партійно-радянська організація суспільства сформувала величезний бюрократичний механізм, який разом із системою надзвичайних органів, що діяли швидко і нерідко протизаконно, гарантував певну стабільність у державі. Відсутність демократичних свобод, гласності, відкритості в політиці забезпечувала високу ефективність пропагандистсько-ідеологічних заходів з обробки свідомості людей. У такому ідейно-політичному, психологічному контексті поступово формувався тоталітарний режим, який почав жорстко контролювати всі аспекти життя суспільства і кожної людини. Монополізація влади, політичне беззаконня фактично усунули трудящих від влади, від власності, поставили їх у підневільне становище перед державою, яка ставала монопольним їх експлуататором.

Тоталітарний режим суттєво змінив відносини партії з державними й громадськими організаціями. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. центром системи державних органів республіки був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якому підпорядковувались усі інші органи влади. Насправді Всеукраїнський з’їзд Рад не мав повноти влади й Був обмежений у своїй діяльності. Він керувався директивами комуністичної партії та постановами Всесоюзних з’їздів Рад і ЦВК СРСР. На початку 30-х років суттєво звузилась компетенція Всеукраїнського з’їзду Рад, ослабла його роль у політичному, економічному та соціальному житті республіки. У тоталітарній державі з’їзди ставали декоративними форумами, які «цілком і повністю» схвалювали усі пропозиції та рішення партапарату, закріплювали їх юридично.

Про послаблення ролі Всеукраїнських з’їздів Рад свідчить і порушення термінів їх скликання. За Конституцією УСРР 1929 р. з’їзди мали скликатися раз на два роки, але перерва між ХІІ і ХІІІ з’їздами становила 4 роки (1931—1935). Партія свідомо порушувала Конституцію, оскільки Всеукраїнський з’їзд Рад, який юридично був вищим державним органом, фактично нічого не вирішував. До речі, представництво на з’їзді від міського та сільського населення не було однаким. На з’їзд обиралися представники міських і селищних рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і представники сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення.

У період між з’їздами вищим законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади в республіці був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з’їздом Рад і повинен був працювати сесійно. Однак сесії, як і з’їзди, скликалися нерегулярно. Час між ними коливався від півтора місяця до одного року.

З метою посилення контролю центру за республіканськими органами у 1931 р. при раднаркомах (урядах) союзних республік утворювались спеціальні комісії, які повинні були стежити за виконанням директив Москви. Централізаторські тенденції торкнулися і діяльності окремих наркоматів. Були реорганізовані з посиленням підлеглості центру наркомати землеробства, зернових та тваринницьких радгоспів, освіти. Зокрема, з 1930 р. керівництво вищими навчальними закладами було передано в підпорядкування відповідним загальносоюзним наркоматам і господарським об’єднанням. У віданні республік залишились тільки педагогічні навчальні заклади та університети.

Про зрощення партійних органів з радянськими свідчить запроваджена з 1933 р. практика прийняття спільних рішень щодо економічних, соціальних, господарських (будівництва, торгівлі) та інших питань. Такі постанови мали свідчити про важливість питання, необхідність надання йому пріоритетного значення.

Централізація торкнулася не лише реорганізації наркоматів, але й принципів їх роботи. Для «спрощення» керівництва і посилення єдиноначальності були ліквідовані колегії при всіх наркоматах УСРР (1934). Це означало ліквідацію залишків колегіальності й демократизму в роботі міністерств і створювало передумови для суб’єктивізму, волюнтаризму та сваволі вищих чиновників.

Для посилення управління місцевими органами влади, підвищення ефективності контролю за ними, в республіці протягом 20—30-х років тривав пошук оптимальної системи адміністративно-територіального устрою. Відповідна реформа 1922—1925 рр. передбачала перехід від чотириступеневої системи управління (губернія—повіт —волость —село) до триступеневої (округ —район —село). У 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці були скасовані. Замість 10 губерній було створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. У 1930 р. було прийнято рішення про перехід на двоступеневу систему управління (центр —район). На території УСРР були створені 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка —Молдавська, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. Передбачалось, що завдяки цьому директиви «пряміше» надходитимуть з республіканського центру на місця, швидше виконуватимуться. Проте незабаром проявилися суттєві недоліки такого адміністративно-територіального устрою, адже управляти з центру півтисячею районів було незручно й обтяжливо. Тому в лютому 1932 р. відбувся перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр —район —область. В Україні було створено 5 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську, згодом —Донецьку і Чернігівську, а в 1937 р. —Миколаївську, Полтавську, Житомирську, Кам’янець-Подільську, в 1938 р.—Ворошиловградську, в 1939 —Запорізьку, Кіровоградську і Сумську.

Діяльність місцевих рад була під постійним контролем партійних органів, у ній наростали централізаторські тенденції (залежність від вищих державних органів), посилення ролі виконавчих структур. Ради перетворилися в декорацію псевдодемократії, ширму, за якою панували монополія на владу зовсім не представницьких органів. Радянська система деградувала в суто бюрократичну структуру, а конкретними органами влади на місцях були не ради, а їх виконавчі комітети, президії виконкомів. Головну роль у них відігравали партійні працівники. Домінували командно-адміністративні, авторитарні методи управління суспільством. Компартія своїми рішеннями визначала і спрямовувала діяльність рад, фактично заступаючи їх. Відбувалося цілеспрямоване злиття партії та держави. Ради без узгодження з партійною верхівкою не могли самостійно вирішити жодного важливого питання. Партійні комітети приймали постанови щодо рад, які мали директивний характер. Голови райвиконкомів, міськвиконкомів і облвиконкомів не обирались, а призначались за поданням відповідного партійного органу.

У 30-ті роки було завершено процес одержавлення профспілок. Нормою стало заслуховування звітів голів профкомів на засіданнях партійних комітетів усіх рівнів. Їх постанови містили прямі директивні вказівки, оцінювали діяльність профспілок та профбюро на кшталт: «зобов’язати профком», «суворо попередити профком» та ін. Виборні профспілкові органи формувались відповідно до рознарядок і вказівок партійних комітетів. Запропоновані кандидатури, як правило, на профспілкових зборах ніколи не обговорювалися, їх «обирали» одноголосно. Профспілкові органи ставали «відстійником» і «запасним аеродромом» для працівників, які не впоралися з роботою в партійних, радянських органах або ж «проштрафились» там[10]. Звідси і невисока якість роботи профспілок.

Для конкретнішого керівництва і ширшого охоплення контролем (на 1 жовтня 1936 р. профспілки України налічували 3, 9 млн. осіб) у 1934 р. відбулося розукрупнення профспілок. Для діяльності вищих профспілкових органів були характерні ті ж недоліки, що й для партійних і радянських: порушення строків скликання пленумів ЦК і обласних рад спілок, відрив керівних органів від профспілкових мас.

Під суворим і неослабним контролем Компартії перебував комсомол, який вважався одним з головних засобів впливу на молодь і повинен був слухняно виконувати директиви та постанови партії. Компартія брала на себе формування кадрів комсомольських працівників. Однією з основних вимог партії щодо комсомолу в 30-ті роки було розширення мережі первинних комсомольських організацій як центрів масово-політичної роботи серед молоді. Первинні організації комсомолу створювали на підприємствах за наявності всього лише трьох комсомольців. За 1934—1937 рр. в Україні було створено 10735 нових первинних організацій, на 1 січня 1937 р. їх налічувалося 41123.

У 1933—1934 рр. було проведено переоблік і перевірку комсомольських документів, під час яких виключали «чужих» елементів. До керівного ядра комсомолу республіки входили комуністи. Компартійне керівництво надавало великого значення пропагандистським кадрам у мережі комсомольської освіти. Лише у 1934 р. ЦК КП(б)У направив на пропагандистську роботу серед комсомольців 1, 5 тис. комуністів, ухваливши рішення щорічно направляти в мережу комсомольської політосвіти не менше 15—20% випускників партійно-пропагандистських вузів.

Партія використовувала також комсомол для контролю й активізації роботи господарських органів. Були створені спеціальні загони так званої «легкої кавалерії»—тимчасові громадські молодіжні організації, які контролювали проведення основних сільськогосподарських кампаній, впровадження у виробництво стаханівських методів праці, роботу підприємств торгівлі й комунального господарства.

У 1936 р. було вирішено створити комсомольські організації в кожній школі. В найбільших з них вводилися посади організаторів ЦК ВЛКСМУ. За рік до того (1935) були створені загальношкільні піонерські організації, які в Україні об’єднували 226 тис. школярів. Комсомол як офіційний шеф піонерії забезпечував піонерські загони вожатими.

Для зміцнення впливу Компартії на селі у 1933 р. були створені політвідділи при МТС (машинотракторних станціях) і радгоспах. Їх начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Очевидно, Москва не дуже сподівалася на твердість українських комуністів, а також намагалася не допустити небажаної для неї єдності українців з міста і села. Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ). Політвідділи повинні були боротися з «підривною діяльністю класово ворожих елементів», зміцнювати партійний актив на селі. Як і на міських підприємствах та в установах, на селі почали створювати поряд з територіальними сільськими партійними осередками колгоспні виробничі осередки, партійно-комсомольські групи, а в колгоспах, де не було комуністів, —групи співчуваючих на чолі з партійними організаціями.

Політвідділи здійснювали контроль за керівними і матеріально відповідальними працівниками колгоспів, службовцями МТС та радгоспів. Нагніталася істерія боротьби проти «ворожих елементів». Тільки на Одещині у 1933 р. було «викрито і знешкоджено півтори сотні куркульських груп». Для політичної роботи серед селян політвідділи видавали 570 газет-багатотиражок.

Оскільки політвідділи були створені після голодомору 1932—1933 рр., очевидно, одним з їх завдань було приглушення його наслідків, придушення можливого невдоволення та виступів, контроль за ситуацією і піднесення безумовно втраченого авторитету Компартії. Через рік після створення (наприкінці 1934 р.) політвідділи при МТС, які, як вважалось, виконали свої завдання, було об’єднано з районними комітетами партії.