Політика коренізації та українізації

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня[4]. Практичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., які проголошували рівність мов й у зв’язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської.

Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. —23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів—39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, в тому числі від 30 до 60% республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонським, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924—1930) відбулося національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У

1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з

німецькою мовою навчання, 342 —єврейською, 31 —татарською та ін. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.

Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою «націонал-ухильництва» і націоналізму.