Соціально-політичні наслідки ліквідації ЗУНР

Об’єднання УНР та ЗУНР мало скоріше ідеологічний, демонстративний, ніж державно-правовий характер. Соборною Україна існувала формально лише 9 місяців – до 16 листопада 1919р., бо надто полярним виявилося політико-ментальне середовище в цих регіонах. Внутрішні чвари та неузгодженість у діях обох урядів у зовнішній та внутрішній політиці сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України, хоча такі явища взагалі були характерними і для інших національно-визвольних рухів.

Лідери ЗУНР не мали власного плану державного будівництва, тому діяла австрійська модель виконавчої влади, а форми організації місцевого самоуправління не були сталими. Багато діячів Української національної ради пройшли шлях національної самоідентифікації, для інших участь у національному русі супроводжувалась зміною політичної орієнтації. Не можна забувати, що українці в Східній Галичині фактично були меншиною економічно й політично. Керівництво Західної України не мали широків зв’язків з впливовими політичними колами Європи; та й нова політична еліта тут у 1919р. ще не була створена. Слабкістю Української національної ради була відсутність у ній мало – та безземельних селян, недостатня кількість робітництва, а це позбавляло її підтримки знизу.

Серйозні розбіжності з питань між урядами українських республік були викликані їх різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньо-політичними пріоритетами, а також міжпартійною боротьбою. Головною небезпекою для ЗУНР від перших днів її утворення була агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. До того ж Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії, відчуваючи постійну загрозу ще й з боку білогвардійської армії Росії.

Ускладнювала відносини між урядами УНР і ЗУНР й міжпартійна боротьба. Якщо до складу Ради Народних Міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, то в галицькому Державному Секретаріаті були члени ліберально-поміркованих Національно-демократичної і Радикальної партій. Різне розуміння ними політики й тактики дій часто викликали взаємну недовіру та звинувачення. Галичани вважали владу С. Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії критикували владу “буржуазії” Галичини, її “відірваність” від народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові й воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської призвело до неузгодженості дій і конфліктів всередині української делегації на мирній конференції в Парижі. Ініціаторами такого повороту в травні 1919р. стали галицькі представники В. Панейко і С. Томашівський, які, заснувавши без відома керівника загальноукраїнської делегації окреме бюро, діяли самостійно. Цей крок можна пояснити й тим, що галицькі представники зрозуміли краще від лідерів УНР безнадійність позитивного вирішення української проблеми. Навіть спроби порушити питання про визнання УНР і української делегації в Парижі зустрічали з боку великих держав Заходу прохолоду і настороженість.

Тим часом і внутрішня ситуація в ЗУНР щодалі загострювалась. Прийнятий Національною Радою земельний закон не задовольняв село, бо відкладав розподіл поміщицьких земель на невизначений строк. Побоюючись обвинувачень у більшовізмі, уряд поводив себе обережно й у вирішенні інших соціальних проблем, що підбурило проти нього частину населення, посилило лівацькі настрої: в Дрогобичі спалахнуло робітниче повстання під радянськими гаслами. Лихоманило урядові структури: у грудні 1918 лідера ЗУНР К. Левицького було знято з посади за хабарництво. В органах влади процвітали протекціонізм та корупція. Прозирливе ставлення влади до селянства призвело до небажання сільського населення поповнювати збройні сили.

Фактично доля ЗУНР залежала від подій на польсько-українському фронті й загальної ситуації в краї. Успіхи польських військ у боях з Українською Галицькою армією примусили уряд ЗУНР розглядати можливістьсоюзу з Чехо-Словаччиною. У другій поливині травня 1919р. Державний Секретаріат обговорював проект утворення федерації з нею і відведення на її територію частини армії. Водночас до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С. Голубовича, в якому Раді чотирьох великих держав пропонувалося розмістити у Східній Галичині й на Буковині контингент союзних військ Антанти. У разі неможливості таких дій Держсекретаріат прохав надати Чехо-Словаччині мандат на зайняття території Галичини, доки не буде вирішене питання про кордон між Польщею і Західною Україною. Проте ні перша пропозиція, ні плани формування українсько-чеського державного союзу у формі конфедерації реалізовані не були.

Перехід УГА восене 1919р. в табір денікінців активізував протиборство наддніпрянських та галицьких керівників. Останні вже добре усвідомили, що для лідерів УНР Західна Україна, з огляду на майбутній союз, не мала великої цінності, бо в найтяжчі для ЗУНР місяці збройної боротьби з Польщею Директорія УНР так і не оголосила їй війну.

Деякі надії на поновлення державності в Західній Україні виникли на початку польсько-радянської війни 1920р. У липні, коли катастрофа польської армії видавалася неминучою, передбачалося визначити статус Східної Галичини. Тим більше що “лінія Керзона” залишала її поза межами Польщі, загалом відповідаючи етнографічному польсько-українському кордону. Вже 25 липня 1920р. Є. Петрушевич видав розпорядження про організацію “Уряду Диктатора ЗУНР” з осідком у Відні, пропагуючи ідею незалежної Галицької республіки. Згодом виникла концепція “Швейцарії Сходу”, згідно з якою нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі роль Швейцарії. Емігрантські діячі ЗУНР стверджували, начебто Східна Галичина має всі можливості стати самостійною і нейтральною державою. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародної підтримки, хапаючись за будь-які способи здобути її знову. Велися переговори з російськими білоемігрантами, урядами радянської Росії та України, Італії, Ватиканом тощо. Після перемоги Польщі над радянською Росією всі ці плани розтанули, а в березні 1923р. за наполяганням конференції послів Антанти панування Польщі на західноукраїнських землях було узаконене (до вересня 1939р.).

Незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

- прискорився процес перетворення українського етносу, який, за словами І. Франка, являв собою “купу піску”, на сучасну політичну націю;

- з назвою “Україна” відроджена, хай і тимчасово, держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

- була реанімована тратиція державності, на засадах якої розвивалася українська політична думка до кінця ХХ ст.;

- накопичувався визвольний потенціал, зростала національна самосвідомість, формувалися кадри національних провідників.

Отже, чергова спроба українського народу вибороти незалежність і витворити суверенну державу мала трагічні наслідки. Але то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності; від декларації абстрактних гасел соціальної рівності й справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини ХУІІ ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах, суспільного буття – економічній, політичній, духовній, державотворчій.

Промовистим виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Центральної Ради УНР, законотворчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя. Водночас український народ що раз пересвідчився, що без єдності національних політичних сил, послідовності й наполегливості у реалізації всіх аспектів державотворення, максимального задіяння внутрішньо- і зовнішньополітичних чинників марно сподіватися на омріяний результат.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте причини і мету національної революції 1917 – 1920 рр. в Україні.

2. Якою була залежність політичних та соціально-економічних рішень Центральної Ради від внутрішніх і зовнішніх чинників?

3. Проаналізуйте характер протиборства автономістських і самостійницьких сил за час існування Української Центральної Ради.

4. До яких наслідків призвела ліквідація Української Центральної Ради?

5. Охарактеризуйте особливості Української держави за гетьмана П.Скоропадського.

6. Наскільки відповідали погляди та діяльність П. Скоропадського інтересам і прагненням тогочасного українського суспільства?

7. Якими були розбіжності у поглядах між членами Директорії УНР? Чи можна було їх подолати?

8. Охарактеризуйте головні проблеми, з якими зіткнулись усі українські уряди в процесі національного державотворення протягом 1917 – 1920 рр.

9. До яких наслідків спричинилось утворення більшовицької влади в Україні?

10. Які можна виділити етапи в процесі державотворення на українських землях в 1917 – 1920 рр.?

11. Охарактеризуйте ставлення українського народу до політики “воєнного комунізму”.

12. Перелічіть основні риси селянського повстанського руху.

13. В чому полягала сутність політичної платформи українського анархізму?

Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки ХХ ст.

Період боротьби за державну незалежність у 20—30-ті роки ХХ ст. змінився наступом на українські державницькі сили, українство загалом. Це був період згортання діяльності, придушування українських політичних сил, позбавлення України реальних прав суб’єкта у внутрішніх справах та в міжнародних зносинах.

10.1. Політична система радянської України у 20 – 30 роки. Становлення та утвердження тоталітарного режиму.