Більшовицька влада в Україні

Тягар “воєнного комунізму”

Перша спроба поширити в Україні радянську владу й диктатуру пролетаріату, фактично диктатуру РКП (б), закінчилась у 1918р. невдачею. Створена в липні 1918р. Комуністична партія (більшовиків) України як обласна організація РКП (б) взяла курс на революційне об’єднання України з Росією на принципах обмеженого федералізму, з визнанням керівної ролі московського центру.

Після захоплення частини Лівобережної України наприкінці січня 1919р. голова Ради народних комісарів України Х. Раковський підтвердив, що тимчасовий уряд радянської України є органом ЦК РКП (б) і виконує всі його накази. До травня 1919р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася військами Червоної армії.

Основою економічної політики більшовиків в роки громадянської війни став “воєнний комунізм” – набір надзвичайних заходів для максимальної концентрації ресурсів у руках Політбюро ЦК РКП (б). На початковому етапі він був спробою ліквідувати товарно-грошові відносини й побудувати державу-фабрику з тотальним плануванням щодо розподілу матеріальних благ. Зумовлений він був не стільки напруженою ситуацією на фронтах, скільки концепцією активного втручання держави в економіку, утопізмом першої більшовицької програми. Його стрижень – продрозкладка, що замінила набагато жорсткішу систему подвірного обліку й регламентації селянського споживання, яка викликала масові повстання в радянській Росії. Фактично більшовики продовжили продовольчу диктатуру царизму.

У лютому 1919р. ЦК РКП (б) санкціонував запровадження продрозкладки в Україні. Передбачалося вилучати продовольство за твердими державними цінами, однак обвальна інфляція, стимульована більшовицькою фінансовою політикою, перетворювала це у фікцію. Небажання населення віддавати продовольство за безцінь або в борг змусило ВУЦВК у квітні 1919р. запровадити продовольчу диктатуру, створити продармію.

У 1919р. більшовикам так і не вдалося встановити контроль над українським селом. Селянство ігнорувало вимоги заготівельних загонів, чинило збройний опір спробам силою забирати продовольство. Не допомогали навіть такі жорстокі заходи, як спалення сел, грошова й матеріальна контрибуція, виселення родин повстанських отаманів, система заручників та “десятихатників”. Лише за весну й літо 1919р. тільки на півдні України відбулося 238 антибільшовицьких повстань під гаслом “ЗаРади без комуністів і чекістів! ”.

Не вдалося виконати плани продрозкладки і в першій половині 1920р. Щоб усунути від влади в Україні заможне селянство, яке в основному переважало в сільських радах, у квітні 1920р. було створено комітети незаможних селян (КНС). Влада наділила їх функціями рад. Завдяки зусиллям КНС продрозкладку до кінця року вдалося виконати ледь не наполовину, але селянство різко зменшило посівні площі, зросла кількість повстанських загонів.

Комуністичні перетворення негативно позначилися і на становищі робітників, бо націоналізація промисловості зробила їх цілком безправними перед державним свавіллям. Крім того, ліквідувавши господаря-власника, вона не знищила відчуженості робочої сили відзасобів виробництва. Тому для контролю над виробництвом почала розростатися величезна надбудова контролерів-управлінців. Всеохопність конфіскацій приватної власності призводила до зупинки багатьох заводів і фабрик, позбавлених повноцінного управління і постачання. Державні органи по-хижацьки використовували ресурси, спрямовували їх на загальнодержавні програми, не рахуючись з потребами повсякденного життя. Керівництво РКП (б) вперто впроваджувало нежиттєздатну позаринкову систему, обов’язковим атрибутом якої стала мілітаризація праці, загальна трудова повинність, інші форми насилля.