Зміна державницької концепції

У ставленні до проблеми української державності склались три соціальних групи. Ідею суверенності УНР підтримувала національно свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелегенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної небільшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності Українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріями про воз’єднання з Польщею. Розкол був і серед європейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші – єдиної й неподільної Росії.

Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:

- між новоствореною державою і суспільством;

- класовий розкол, в тому числі серед селянства;

- розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;

- міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;

- розкол на Захід і Схід, який ментально й політично розділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.

Ситуацію ускладнювало й те, що більшість населення майже не була інформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.

Якщо, наприклад, лідер ЗОУНР Є. Петрушевич наголошував на необхідності запровадження демократичних основ державотворення, то лідери УПСР і УСДРП дотримувалися протилежних позицій. Українські есери орієнтувалися на радикалізм збурених мас, відкидали будь-яку можливість участі ліберально-буржуазних партій у державній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населенням країни.

У серпні 1919р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею “трудових рад” проявом більшовизму, яка відмежувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу “соціалізації землі”, який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.

Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Передбачалися участь населення у виборах до парламенту, який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від пробільшовистського “трудового принципу” до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПСР і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації.

Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск “правих” сил, об’єднати прихильників державності, домогтися визнання України світовою спільнотою.