Селянський повстанський рух

Погіршення економічної ситуації загалом, розвал фронтів Першої світової війни і неминуче при цьому акумулювання зброї в населення України, недалекоглядна господарська політика Центральної ради, Української держави, Директорії УНР призвели до масового поширення бунтівних, анархістських настроїв. Їх підігрівала також руйнівна, антидержавна агітація лівих партій, відсутність твердої, сталої влади, невирішеність болючого для селян земельного питання, слабкість українських національних партій, відсутність масових самостійницьких організацій, наявність кадрів мілітарних лідерів, яких висунула війна. Тому на місцях найбільш енергійні проводирі формували віддані лише їм загони, причому виключно за територіальним принципом. Селянство з допомогою цих отаманських загонів прагнуло захиститись від анархії й розбою, але, втягуючись у процес соціальної, національної боротьби, відчувши смак влади, отамани поступово поширювали свій вплив і ставали некерованими, обростали колом підлеглих, які могли виконати будь-які накази.

Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ідеї відсутності сильної держави та регулярних збройних сил. Замість них місцеві лідери намагалися формувати своєрідну військово-адміністративну структуру з мінімальними владними повноваженнями і загальним озброєнням народу. Стихійність, організаційна невпорядкованість, локальність дій, відсутністьєдиної політичнорї платформи, центробіжні тенденції породжували деструктивність їхній дій, в цілому загострюючи анархо-кримінальну ситуацію. Претендуючи на роль силового регулятора суспільно-політичних відносин, така система не могла не продукувати погляди, далекі від загальнонаціональних.

В основі ідеології селянського повстанського руху як на Право-, так і Лівобережжі, переважали соціальні чинники, а національний момент залишався в основному другорядним. Однак саме завдяки повстанським загонам більшовики відчували себе безпорадними перед селянською стихією – так само як раніше її не зуміли опанувати національні українські уряди.

Посилення отаманщини та полум’я селянських повстань мали місце з кінця березня до осені 1919р. Основною причиною виступів селянства, особливо на Правобережжі, була не так продрозкладка, скільки заборона з боку більшовицької влади розподіляти конфісковане у поміщиків та так званих куркулів майно й інвентар, а також землю в інтересах незаможного селянства.

Радянська влада, намагаючись створити комуни та колгоспи в Україні, ставила на меті порятунок Росії від голоду, але вона не врахувала, що українське село вперто не визнавало іншої форми господарювання, крім індивідуальної.

Переконавшись, що більшовики не збираються вирішувати земельне питання в інтересах українського селянства, більшість отаманів почали сповідувати дещо інші, ніж раніше, національно-політичні гасла. Тепер, тобто у травні – червні 1919р., мова йшла не про “самостійну вільну радянську Україну”, “самостійну радянську владу”, а про боротьбу проти московських комісарів та їхнього терору, за справедливу народну владу, незалежну Україну, за ради без комуністів і чекістів та ін.

При цьому значна військово-політична активність поєднувалася з перебудовою селянських господарств таким чином, щоб зберегти господарську самостійність і зменшити державну економічну експлуатацію. Та розвиток загальнонародної селянської війни гальмувала отаманщина, що існувала на базі авторитету харизматичних лідерів, бо їхні особисті амбіції, різка, інколи протилежна, політична орієнтація, яка інколи приводила до збройного протистояння між загонами, допомогала ворогам у боротьбі з повстанцями.

Національні українські партії лівого спрямування були богато в чому програмово та ідеологічно відмежовані від селянства, не вважали свої протиріччя з більшовиками антогоністичними. Тому їхній вплив на формування спільної програми повстанського руху не міг бути вирішальним. Консолідації селянства суттєво заважали репресії надзвичайної комісії, ембріональний рівень політичної системи в Україні взагалі.

Більшість повстанських загонів не мала сталого політичного забарвлення, для них була характерно есерівська програма: “чорний переділ” земель, підтримка вільної торгівлі на місцевому рівні, протест проти реквізицій, ворожість до міцних державних структур, сильна місцева автономія.

Апогеєм селянсько-повстанського антикомуністичного руху став 1920 рік, але його ідеологія, як і раніше, залишалася конгломератом розрізнених чисел. Центром активності основних політичних течій на Лівобережжі була Полтавщина, на Правобережжі - Черкащина. Але внаслідок виснаження матеріально-продовольчих і людських ресурсів, поширення серед селян політичної опатії і зневіри, жорстокі репресії більщовицької влади робили продовження відкритої збройної боротьби все важчим.