Занепад Української державності

Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919р. зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало найнеобхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лідерів політичних сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення “радянством”. Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С. Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю. Пілсудського. У вересні 1919р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Петлюра Симон Васильович (1879-1926) – визначний громадсько-політичний діяч, публіцист. Народився у передмісті Полтави. Походив з давніх козацьких священницьких родин. У 1895-1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії, звідки був виключений за революційно-національні насторії. З 1900 р. – член Революційної Української Партії, виступав проти об’єднання її з РСДРП. Деякий час змушений був проживати на Кубані, у Львові, Петтербурзі (редагував партійний орган “Вільна Україна”). З 1912р. – редактор журналу “Украинская жизнь”. З березня 1917р. – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського військового Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ. У грудні 1917р., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні-лютому 1918р. сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. За антигетьманські виступи був заарештований. Звільнений під час повстання проти гетьманського режиму та обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918р. – Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919р. очолив директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У 1924р. поселився в Парижі, де видавав тижневик “Тризуб”. 25 травня 1926р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного планування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існуваня, а Директорію – верховною владою УНР. Вона зобов’язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920р. мало всі ознаки інтервенції. До того ж жителі УССР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевського під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільний осіб до 1923р. сягнула 30 тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі.

Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами невистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм пригнобленого віками гнобленого народу України.