Української Центральної Ради

До кінця квітня 1918р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліну і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтання на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Союзницькі війська з перших днів перебування в Україні почали виконувати ті функції, які насправді повинні були забезпечувати місцеві органи влади. Вони здійснювали охорону внутрішнього порядку, вели енергійну роботу проти підривних сил, великоросійських тенденцій, анархії та бандитизму. Український уряд не був здатний регулювати й економічні відносини з селом, забираючи у нього багато продовольства, в тому числі й для поставок у Німеччину й Австро-Угорщину. Звичайно, зобов”язання щодо експорту до Німеччини й Австро-Угорщини 1 млн.тонн хліба не було для УНР обтяжливим, адже лише за 1909-1913 рр. українські землі Росії без будь-якої напруги поставили за кордон 43 млн.тонн шести хлібів.

Повернувшись 9 березня 1918р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу. М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до УПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О.Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою, але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію, сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду – колишнього студента ІІІ курсу, напівінженера В.Голубовича.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 чоловік.

До кінця березня 1918р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є.Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є.Чикаленко й з пропозицією В.Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад’ютанта Миколи ІІ П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною, долю УЦР було вирішено. Приводом для ліквідації УЦР (частково - саморозпуску) стала авантюра прем’єра В. Голубовича та його прихильників – викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П.Скоропадського.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Народився в м. Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у м. Тростянці на Чернігівщині. У 1886-1893 рр. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 рр. З 1916р. – генерал-лейтенант. У січні 1917р. призначений командувачем 34-м армійським корпусом, дислокованим на території України. У жовтні 1917р. обраний отаманом Вільного козацтва. Через розходження у поглядах з керівництвом УЦР на військове будівництво й організацію державної влади подав у відставку. З 29 квітня по 14 грудня 1918р. – гетьман України. Згодом емігрував до Берліна. Під час Другої світової війни відстоював інтереси українців перед офіційними колами Німеччини. 16 квітня 1945р. під час бомбардування станції Плотлінг поблизу Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер. Похований в Оберсдорфі.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. ЇЇ діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувалася появу нового, хоча й аморфного, державницького організму – Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

- розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

- політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

- утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

- відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

- однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу і на федеративний союз з Росією;

- невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліям 1917-1918рр.,;

- запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

- анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

- небажання і невміня створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;

- ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

- незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.