Українські фракції в австрійському парламенті та галицькому сеймі

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи першим перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, недопускаючи відкриття українського університету та іншими засобами.

Активізації політичної боротьби за впровадження загального виборчого права сприяли події Першої російської революції. Під її впливом Галичиною прокотилася хвиля масових віч, страйків, маніфестацій. Населення Львова, Дрогобича, Станіслава, мешканці сіл наприкінці 1905 р. та протягом 1906 р., керовані українськими партіями, відіграли значну роль у загальноавстрійському демократичному русі. В січні 1907 р. закон було прийнято. Розпочався новий етап політичної діяльності для українських партій Австро-Угорщини.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десять разів порівняно з 1897 р. Українці здобули 32 мандати (Палата Послів складалась із 516 чоловік, зокрема 231 німець, 107 чехів, 80 поляків), з яких 17 належали національно-демократичній партії, три – радикалам, два – соціал-демократам, п'ять москвофілам. П’ять українських депутатів були обрані від Буковини. Парламентське представництво (фракція українців) отримало назву Русько-український клуб і складалось з 30 послів (члени УСДП увійшли до загальноавстрійського соціалістичного клубу). Керівну роль в ньому відігравала УНДП як провідна парламентська партія. Українська фракція наголосила на тому, що буде в опозиції до уряду поки не будуть створені умови для самостійного розвитку українського народу. Клуб зосередив увагу на викритті зловживань місцевої адміністрації під час проведення виборів, українізації освіти та відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму. Наприкінці 1907 р. фракція добилась від уряду визнання необхідності проведення деяких реформ в Галичині.

Вимоги українців щодо виборчої реформи до Галицького сейму, місцевої адміністрації, самоврядування на засадах рівноправності із поляками наштовхувались на опір з боку останніх. Ускладнювала ситуацію діяльність послів-москвофілів, які відверто домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а російської мови як крайової. Згодом вони вийшли з парламентської фракції, яка була перейменована на Український клуб.

Українські депутати активно використовували парламентську трибуну для пропаганди своїх поглядів Вони голосували проти бюджету, нових рекрутських наборів у 1908 та 1909 рр., добилися деяких пільг для військових та їх родин; виділення державних коштів на підтримку економічних інституцій – «Сільського господаря» та «Земельного банку іпотечного», шкіл Українського педагогічного товариства, «Просвіти»; підтримали зміни закону щодо політичних товариств, якими допускалась участь жінок, носіння відзнак тощо.

У напруженій боротьбі, методом спроб та помилок українські політики здобували парламентський досвід. Реальну допомогу парламентській діяльності надавав М.Грушевський. У своїх статтях він аналізував досягнення і прорахунки українських парламентарів, доводячі, що романтичний період сподівань на швидкі зміни від діяльності фракції минув. Настав новий етап: тверезої політики, в якій необхідно враховувати попередній досвід, перейти до проведення принципової лінії, розширити контроль громадськості за діями обранців.

Діяльність парламентської фракції, її взаємини із партійними організаціями та фракцією у галицькому сеймі викликала дискусію в УНДП щодо координації дій між проводом партії та депутатами, можливості критикувати дії обох фракцій у партійному органі «Діло». Так, сеймовій фракції у 1908 р. було заборонено брати участь у переговорах, укладати союзи з поляками щодо принципових питань, оскільки такі дії дискредитували б політику УНДП. У газеті було заборонено критикувати дії фракції і навіть усунуто з посади її редактора (влітку 1908 р.).

Другі вибори до австрійського парламенту відбувались у червні 1911 р. Вони проходили у напруженій обстановці. Місцева адміністрація тиснула на виборців, вдавалась до махінацій із списками, бюлетенями, погроз. У день голосування в Дрогобичі було розстріляно демонстрацію виборців, які протестували проти недопущення на дільницю. Було вбито 29 осіб, більше 100 поранено. «Криваві вибори» в Дрогобичі викликали широкий резонанс. Попри все українці Галичини здобули на них 26 мандатів, з яких 18 – націонал-демократи, 5- радикали, один – соціал-демократ, два – москвофіли. Український парламентський союз сформувався з трьох груп: послів від УНДП, УРДП та від Буковини. Президентом було обрано К.Левицького. Програма союзу передбачала виборчу реформу до галицького сейму та відкриття українського університету у Львові. Протягом 1913-1914 рр. в ході складних переговорів із центральним урядом та польськими політиками в Галичині було досягнуто компромісних рішень. В умовах загострення міжнародної ситуації українські політики на довірчій нарадіі в грудні 1912 р. висловились за те, що «з огляду на добро й будуччину української нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все українське громадянство однозгідно й рішуче стане на боці Австрії і проти російської імперії, як найбільшого ворога України».

Згідно із конституцією, Галицький сейм мав права законодавчої ініціативи у всіх питаннях, пов¢ язаних з потребами краю; щорічно ухвалювати бюджет провінції; приймати рішення в галузі аграрних відносин, культури, соціального захисту, будівництва; здійснювати контроль над діяльністю намісника; наглядати за органами влади в повітах, містах та селах. Сесії сейму відбувались щорічно у Львові і тривали протягом місяця. Керували сеймом маршалок, призначуваний імператором з представників польської аристократії, та віце-маршалок, яким був греко-католицький єпископ чи митрополіт. На початку ХХ ст. останню посаду незмінно обіймав митрополіт А.Шептицький. Сейм складався з 150 (згодом 161) депутатів, зокрема 12 вірилістів, та осіб, які обиралися по куріях великих власників, торгових і промислових палат, міської, сільських громад. У 1900-1907 рр. в сеймі налічувалось 13 українців, 1913 р. – 31, що протистояли решті: об¢ єднаним польським послам. Причини такої невідповідності представництва полягали у несправедливій виборчій системі. Місцева адміністрація, складена переважно з поляків, чинила шалений тиск на українське населення під час виборів. Особливою брутальністю відзначалась кампанія у січні 1908 р. Справжня антиукраїнська істерія, розгорнута поляками, у поєднанні з укладеним ними союзом з москвофілами, призвели до того, що українці програли місцеві вибори і опинилися у дуже скрутному становищі. У сейм потрапили 12 народовців і 8 москвофілів. У квітні 1908 р. студент М.Січинський вбив намісника Галичини А.Потоцького. Цей акт відчаю був сприйнятий як загроза всій Австро -Угорщині, примусив віденський уряд піти на поступки.

Для боротьби з українським національним рухом польські політики використовували москвофілів, які 1900 р. заснували «Русскую народную партию» (РНП). РНП виступала за тісніший союз з офіційними колами Російської імперії, активно агітувала за перехід українців Галичини у православ¢ я. Партія не відзначалась єдністю лав. 1901 р. вона розкололась на старокурсників (В.Давидяк, М.Король), що були проти повного злиття з Росією, декларували свою лояльність до Австрії, та новокурсників (В.Дудикевич, Д.Марков), які опанували більшість москвофільських організацій, читалень, кооперативів, одержували субсидії від «Галицько-руського благодійного товариства» у Санкт-Петербурзі. На виборах до сейму москвофіли влаштовували сутички з прихильниками УНДП, УРДП, УСДП, всіляко ускладнюючи формування спільного фронту дій проти політичних опонентів українського національного руху. Тим самим москвофільство перетворилось на розмінну монету в політичних комбінаціях поляків. У Відні представники останніх доводили, що всі українці Галичини – прихильники Росії і вороги австрійської монархії, а на новослов¢ янському конгресі у Празі 1908 р. налагодили тісні стосунки з головою офіційної делегації Росії О.Бобринським. Намісник Галичини граф А.Потоцький дозволив останньому відвідати Галичину і Буковину, вести агітацію за з¢ єднання «Галицької Русі» з «Руссю державною».

Неможливість законним шляхом добитися від Галицького сейму задоволення нагальних потреб народу примусила українських послів в 1909 – 1913 рр. неодноразово вдаватись до практики «голосної обструкції», унеможливлюючи обговорення і прийняття рішень під час розгляду ключових бюджетних питань. У 1910 р. проблему поділу Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилась хвиля масових народних віч на підтримку відповідного рішення. В 1914 р. було змінено Крайовий статут, виборче право поширене на незаможні верстви, запроваджено право національного представництва до сейму, надано можливості українцям обирати своїх представників до сеймових комітетів і крайових установ. У новому сеймі мало бути 221 місць, з яких 62 віддавалось українцям. Усе це свідчило про зародження елементів політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи.

На початку ХХ ст. стались подальші зрушення в політичному житті України, вирішальну роль у якому продовжувала відігравати інтелігенція. У її середовищі постійно збільшувалась частка вихідців з народу, передусім селянства. Українська інтелігенція, будучи тісно пов'язаною з життям села, малого і середнього міста, виражала притаманні їм політичні стереотипи. Багатьох українських інтелігентів, які мешкали на підневільних Росії територіях характеризувала так звана подвійна лояльність: до України та Росії.

У цей час в Україні виникла система політичних партій соціалістичного, ліберального та національно-революційного спрямування. Вони спирались на масову легальну пресу, яка після 1905 р. стала доступною в обох частинах України, кооперативний рух, мережу «Просвіт». Українські партії учились співпрацювати і боротися з загальноросійськими, загальноавстрійськими, польськими політичними партіями. Виняткове значення мала діяльність українських парламентських фракцій у законодавчих органах Росії та Австрії. Союзники, опоненти та вороги саме в цей період визнали, що відтепер постало питання не про існування українського національного руху як такого, а про шляхи вирішення українського питання.

На Західноукраїнських землях провідну роль серед українських партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідала умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку ХХ ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону – функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена проектами програм та програмними документами цих організацій, численними статтями на сторінках періодичних видань. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору політичних пріоритетів – національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика боротьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.

Запитання. Завдання

1. Які чинники впливали на формування української національної політичної еліти на початку ХХ ст.?

2. Проаналізуйте вплив першої російської революція 1905 - 1907 рр. на розвиток політичного руху в Україні?

3. Чим відрізнявся процес виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні від Західної України?

4. Чому більшість українських політичних партій головним завданням національного руху на початку ХХ ст. вважали боротьбу за автономію?

5. Назвіть особливості формування та діяльності загальноросійських політичних партій в Українських землях Російської імперії.

6. З яких головних питань точилась дискусія в середині українських політичних партій соціалістичного спрямування?

7. Порівняйте програмні засади та політичну діяльність українських політичних партій ліберального спрямування в Наддніпрянській і Західній Україні.

8. Дайте характеристику політичних поглядів М.Міхновського, М.Грушевського.

9. Порівняйте умови парламентської діяльності українських фракцій в Державних Думах Росії та Австрійському парламенті.

10. Як будувалась робота української фракції в І та ІІ Думах Російської Імперії?

11. Якими були наслідки політичної діяльності українських фракцій в представницьких органах Російської та Австро-Угорської імперій?

12. В чому полягало українське питання на початку ХХ ст.

Теми рефератів:

1. Питання самостійності та автономії України в програмах українських політичних партій.

2. УСДРП: європейський вибір та реалії політичної боротьби.

3. Національна ідея в програмах українських політичних партій.

4. М.Грушевський як політичний теоретик.

5. М.Міхновський та С.Єфремов: порівняльна характеристика політичних поглядів та діяльності.

6. Політичні уроки парламентської діяльності українських фракцій в представницьких установах Російської та Австро-угорської імперій.

Список літератури:

Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. Київ, 1992.

Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. Харків, 1996.

Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: Нарис історії (1899 -1918): 2-е вид., доп. Київ, 2000.

Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії // Сучасність.-1992.№7.С.48-56.

Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ століть: Соціально-політичний портрет. Київ, 1993.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. Київ, 1997.

Любченко В.Б. Теоретична та практична діяльність російських націоналістичних організацій в Україні (1908-1914 рр.) // Укр.іст. журнал. 1996. № 2. С.55-65.

Омельянчук И.В. Черносотенное движение на территории Украины (1904-1914 гг.). К., 2000.

Политические партии России. Конец ХІХ - первая треть ХХ века: Энциклопедия. Москва, 1996.

Політична історія України. ХХ ст.: Т.1: На зламі століть (кінець ХІХ ст.- 1917 р.). К., 2002.

Приймак Т. Конституційний проект М.Грушевського з 1905 року // Укр.іст. журнал. 1991. № 1. С. 127-136.

Риш А. Очерки по истории Украинской социал-демократической «Спилки». Харьков, 1926.

Сарбей В.Г. Національне відродження України. Київ, 1998.

Сухий О. Галичина між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ- початку ХХ ст. Львів, 1997.

Сухий О. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Львів, 1998.

Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ - на початку ХХ століття. Київ, 1996.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.- К., 2001.- Т.6. 90-ті роки ХІХ- 20-ті роки ХХ ст.