Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Українські ліберали: програма, тактика
На відміну від соціалістичного крила українського національно-визвольного руху, ліберали в організаційному плані не були настільки роз’єднаними. У Західній Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), на Наддніпрянщині – Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Якщо в Галичині УНДП була найвпливовішою партією, то в російській частині України українські ліберали поступалися українським соціалістам. УНДП виникла в 1899 р. Ідейно і організаційно вона була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців – течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів. Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних, парламентських засобів; рівноправ’я українського і польського населення в Галичині; поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею). У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: «Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей». Керівний орган партії – Народний Комітет - очолив Ю.Романчук. Романчук Юліан (1842-1932) - визначний політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст, що стояв на чолі українського національного руху в Галичині. Закінчив Львівський університет, працював учителем гімназії. Був ініціатором утворення і керівником Народної Ради, у 1899 р. - співзасновник і до 1907 р. - голова УНДП. В 1883-1895 рр. був послом до галицького сейму, а з 1889 р. - головою Українського сеймового клубу. У 1891-1897 та 1901-1918 рр. обирався до австрійського парламенту; в 1907-1910 та 1916-1917 рр. керував українською фракцією; 1910 р. - віце-президент палати послів Австрійського парламенту. В роки першої світової війни керував Українським Допомоговим Комітетом і Українською Культурною Радою у Відні. В листопаді 1918 р. у Львові приймав присягу членів Державного Секретаріату ЗУНР. Виступав як член-засновник товариств «Просвіта», Наукового ім. Т.Шевченка, газети «Діло» та інших інституцій, видань. Видавець-редактор та дослідник текстів творів Т.Шевченка. Ініціював і був видавцем-редактором бібліотеки української класики «Руська Письменність», 23 томи якої побачили світ у 1904-1920 рр. Активно працювали в партії М.Грушевський, І.Франко, О.Барвинський, Є.Левицький, В.Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета «Діло» (1888-1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми і тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі. У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху «громад» – культурно-просвітних об’єднань представників свідомої української інтелігенції. У 1897 р. на з’їзді «громад» у Києві була заснована «Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація» (інший варіант назви «Всеукраїнська загальна організація»). Восени 1904 р. вона перетворилась в Українську Демократичну Партію (УДП). Керували нею О.Лотоцький, Є.Тимченко, В.Чеховський, Є.Чикаленко. Паралельно з УДП С.Єфремов, Б.Грінченко, М.Левицький, Ф.Матушевський створили Українську Радикальну Партію (УРП). Єфремов Сергій Олександрович (1876 -?) - видатний політичний діяч, публіцист, літературний критик та історик української літератури. В 1890 р. закінчив Київську духовну семінарію. 1895-1901 рр. навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був членом Київської загальної організації, київської української студентської громади. Статті з літературознавства друкувались у часописах «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Записках наукового товариства ім. Т.Шевченка», відомих петербурзьких виданнях «Русское богатство», «Голос минувшего». Досліджував світовий досвід розв'язання національного питання. Взірцем для нього були цивілізовані автономно-федералістичні відносини між Норвегією і Швецією. В 1902 р. видав у Львові брошуру «Національне питання в Норвегії». Був одним із засновників Української Демократично-Радикальної пратії, одним з організаторів видання газети «Громадська думка». Його двічі заарештовували протягом революції 1905-1907 рр. Після революції активно засуджував охлократію, обстоював думку про цілісність («безбуржуазність») української нації. В вересні 1908 р. став співзасновником Товариства Українських Поступовців, секретарем Ради якого працював з 1909 р., відповідаючи за зносини з російськими політичними колами. В 1917 р. був головою ЦК Союзу автономістів-федералістів, головою УПСФ, заступником голови Центральної Ради, Генеральним секретарем з міжнаціональних справ. Після ліквідації Центральної Ради відійшов від активної політичної діяльності. У 1920-х рр. - академік, віце-президент ВУАН. У 1930 р. засуджений у справі СВУ. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єднались в єдину Українську Демократично - Радикальну Партію (УДРП). Громади партії існували в Полтаві, Чернігові, Лубнах, Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі, Санкт-Петербурзі, групи - у повітах Полтавської та Чернігівської губерній. Спроби створення ієрархічної партійної структури мали місце протягом 1906 р. Але вони не були втілені у життя. По-перше, через погіршення політичних умов для діяльності опозиційних сил. Значна частина української ліберальної інтелігенції вимушена була відійти від партійної діяльності внаслідок запровадження в дію урядового циркуляра від 14 вересня 1906 р., яким заборонялось членство у незареєстрованих організаціях земським і муніципальним службовцям. По-друге, через практику подвійного членства, коли діячі УДРП належали водночас до інших партій. Так, до ПНС входили І.Шраг, М.Онацький, П.Чижевський, до УНП – брати В. і М. Шемети та ін. Відкритий, напівлегальний характер функціонування партії надав їй можливості широко користуватись засобами легальної преси. Власні газети - «Рада», «Хлібороб», «Рідний Край», російські ліберальні «Полтавщина», «Десна» (Чернігів) друкували інформацію про з¢ їзди партії, діяльність місцевих громад, тексти документів програмного і тактичного характеру. У преамбулі до програми УДРП ішлося: «Як забезпечуються права одиниці – громадянина, так саме мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної – нації, народності. Росія – держава така велика, так багато живе в їй усяких народів, не однакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів, прикладатимуться однакові закони й однакові способи порядкування, то неминуче і закони і способи суперечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства». Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії: дотримання загальнолюдських прав, розподіл влади між загальнодержавним парламентом і краєвими сеймами. Перший має стежити за дотриманням прав громадянина та нації у всій державі, керувати зносинами з іншими державами, зовнішньою торгівлею, митною службою, армією, справами війни та миру, фінансами для загальнодержавних справ. Усіма іншими справами в Україні має відати Українська Виборна Народна Рада (сейм), що розробляє краєву конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. Так само, як і українські соціал-демократи, ліберали вимагали загального, рівного, прямого виборчого права із закритим голосуванням та пропорційної виборчої системи. На відміну від українських соціалістичних партій, УДРП обійшла стороною питання взаємовідносин з іншими націями, які жили в Україні. В економічній сфері, зокрема в аграрній галузі, її вимоги були близькі до вимог ПНС: усі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні землі повинні стати краєвим земельним фондом під порядкуванням самоврядних громад чи округ, та який використовувався б для потреб хліборобів; примусовий викуп за кошти краю земель приватних власників, перш за все тих, які не експлуатуються власною працею. УДРП була радикальнішою ніж загальноросійські кадети, орієнтуючись на республіканський устрій, не визнаючи монархії. Після поразки першої російської революцій УДРП фактично припинила своє існування. Українські ліберали в вересні 1908 р. створили Товариство Українських Поступовців (ТУП) з метою об’єднання українських політичних сил у блок на міжпартійній основі. Ліберали намагались зберегти та поширити україномовну пресу в Росії. В 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань невеликими тиражами (в Галичині, для порівняння, існувало 66 українських видань), російськомовних видань – 226. З 1912 р. почав видаватись часопис «Украинская жизнь», висвітлюючи культурні, громадські та політичні події в Україні для російського читача. Редагували його С.Петлюра та О.Саліковський.
|