Новий етап структурування українського суспільства

На початку ХХ ст. в Україні сформувалися великі регіони з особливостями соціально-економічного та політичного розвитку. На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губернії) динамічно розвивалась важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу – з усієї Російської імперії. Донбас став центром видобутку вугілля та залізної руди (70 % обсягу Російської імперії), виплавки чавуну (68%), сталі (58%). У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво. Південь України (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губерній) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, сконцентрувалися в Одесі, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові.

У Східній Галичині, разом із збереженням сільськогосподарської структури економіки, розвинулись видобуток нафти та вугілля (5% світової продукції в 1909 р.). Нафта експортувалась до Німеччини, Австрії. Натомість Буковина та Закарпаття залишались відсталими периферіями Австро-Угорської імперії.

Незважаючи на нерівномірність економічного розвитку українських земель, вони втягувались у загальноєвропейській поділ праці. Посилювались капіталістичні відносини, оновлювалась соціальна структура суспільства. Зростала частка пролетаріату, особливо в Донбасі, а також у галузях, пов’язаних з переробкою сільськогосподарської сировини (цукрова промисловість), сільськогосподарських робітників. У великих містах більшість пролетарів - українців опинилася під впливом російської та польської культур. Значна кількість підприємств належали іноземцям або акціонерним товариствам. Це означало, що в українських землях було надто мало головних суб’єктів капіталістичного розвитку - ініціативних підприємців, ділків, комерсантів місцевого походження. Відносно великі групи заможних українців – представників середнього класу, переважно селян-землевласників, стали з’являтись тільки на Наддніпрянській Україні під час столипінської аграрної реформи (1906-1916).

Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897 р., у Наддніпрянській Україні нараховувалось 23 млн., в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував близько 3 млн. українців. Проте на провідних ролях була російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та евреї. Нижча сільська верства переважно складалась з українців. Загалом у дев'яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян – 12 %. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки - третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців – 5, 5%, тоді як 38 % росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. У великих містах частка українців коливалась від 6% (Одеса) до 25% (Харків). Лише в середніх та малих містах українців мешкало більше 50% від загальної кількості населення.

На початку ХХ ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менш ніж 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім’ями) визнали рідною мовою українську. Але для значної кількості їх була характерна подвійна лояльність та ідентичність: Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста і села бракувало освічених людей. У 1897 р. було зареєстровано 47 тис. українців з середньою та вищою освітою, з них понад половину – на Лівобережній Україні (0, 3% українського населення), в росіян 143 тис. (5% російського населення України). Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов'язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймалась його вимогами, захищала його інтереси. Напередодні першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села, на відміну від другої половини ХІХ ст.

Дещо іншим був поділ України на регіони за характером і ступенем політичного розвитку. В західноукраїнських землях діяли крайові законодавчі установи – сейми, з 1867 р. проводились вибори до парламентів Австрії та Угорщини, що збагачувало населення досвідом публічної політичної діяльності. У Лівобережній та Південній Україні діяли губернські та повітові земства – органи місцевого самоврядування з обмеженими повноваженнями. Населення Правобережної України до 1911 р. не мало жодних можливостей отримати елементарні навички політичної діяльності. Роздрібненість території України як між двома імперіями, так і на окремі регіони, заборони на використання української мови та друкованого слова стримували зростання національної самосвідомості, консервували відмінності у політичній культурі наддніпрянських і галицьких українців.