Революція 1905-1907 рр. Загальноросійські політичні партії в Україні

На території українських губерній Росії на початку ХХ ст. розгорнули діяльність всі головні загальноросійські політичні партії. Політична концепція та практика українського національно - визвольного руху формувались також під безпосереднім впливом боротьби та взаємодії із ними. Особливо загострились політичні дискусії в роки Першої російської революції.

Революція 1905-1907 рр. суттєво змінила ситуацію в Україні. Розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших населених пунктах українських губерній. Але виступи січня-лютого 1905 р. не віщували глобальних змін. Поразки російських військ та флоту від Японії поглибили політичну кризу. Робітничий та селянський рухи, діяльність лібералів набули значних масштабів. В Україні, як і по всій Росії, сформувались численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, учителів, залізничників, селян тощо, які об'єднались у Союз Союзів. Активізувався земський рух. Навесні та влітку наростала хвиля робітничих страйків. У жовтні Всеросійський загальний політичний страйк спонукав царя видати маніфест, яким було обіцяно демократичні свободи, створення законодавчої Думи.

У жовтні – грудні з'явились нові політичні організації – Ради робітничих депутатів – у 13 містах України, переважно в Донбасі, Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці. Не менше чверті професійних спілок Російської імперії, що виникли в 1905-1907 рр., діяли в містах України. Боротьба українських селян за землю була чи не найгострішою порівняно з іншими регіонами. У грудні 1905 р. відбулись збройні виступи робітників в Донбасі, Харкові, Олександрівську. В 1906-1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав і охопив до 70% повітів українських губерній.

Під час революції остаточно сформувались політичні обриси, теорія та тактика, масштаби впливу в Україні Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) та Партії соціалістів-революціонерів (ПСР), що виникли у 1898 та 1902 р. У 1905-1906 рр. з’явились і розгорнули легальну діяльність ліберальні партії: конституційно-демократична Партія народної свободи (кадети, ПНС), «Союз 17 Октября» та монархічні, чорносотенні – «Союз Русского Народа» (СРН), «Союз Русских людей». Вони мали різний вплив на населення, діяли в певних регіонах України, мали відмінності у програмах і тактиці щодо національно-визвольних рухів пригноблених народів. Місцеві партійні організації деяких загальноросійських партій (ПСР, ПНС) в Україні толерантніше ставились до українського руху, ніж їх центральні проводи.

РСДРП, ПНС, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах центральної і східної України, на півдні. ПСР, монархічні організації впливовішими були у сільській місцевості (останні – на Правобережній Україні).

Соціалістичні партії – РСДРП та ПСР – виступали за право націй на самовизначення, але обумовлювали її реалізацію революційною необхідністю. На першому плані фігурували соціальні проблеми. ПНС домагалась перетворення Росії на конституційну монархію, визнавала право на територіальну автономію тільки за Фінляндією і Польщею. Октябристи і монархісти захищали єдність і неподільність імперії, відкидали думку про існування окремого українського народу.

У період найбільшого впливу РСДРП (навесні 1907 р.) в українських губерніях налічувалось понад 18 тис. її членів (9% загальноросійської чисельності). Більшість з них діяли серед пролетаріату Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова. В РСДРП не припинялись дискусії між лівими та правими – більшовиками та меншовиками щодо стратегії і тактики боротьби. В організаціях ПСР було до 10 тис. членів з майже 300 тис. по державі вцілому. Найбільші організації були у Херсонській, Таврійській і Харківській губерніях. В 1906-1907 рр. існувала Українська обласна організація ПСР, мережа губернських комітетів, груп у повітових містах та селянських братств у повітах. Головну увагу вони приділяли пропаганді «аграрної програми», яка була серцевиною есерівського соціалізму. ПСР використовувала терор проти представників центральної і місцевої влади як один із допустимих засобів боротьби.

ПНС і октябристи мали у своїх лавах по 7-8 тис. членів (15%). Найвпливовішими організаціями кадетів були Київська, Харківська, Херсонська та Чигиринська, що об’єднували інтелігенцію. Більше 5 тис. октябристів діяли у Севастополі, Керчі й Катеринославі, об’єднуючи службовців державних установ, діячів земств, військових.

У монархічних організаціях перебувало понад 200 тис. членів, або 50% загальноросійської кількості. Найбільші філії СРН були у Волинській (99, 3 тис. членів), Херсонській і Катеринославській (більше ніж по 17 тис. членів), Подільській губерніях (14, 7 тис.). Сучасні дослідники слушно зазначають, що у чорносотенному русі були представлені всі стани та соціальні верстви населення імперії. Дворяне, що сподівались зберегти у недоторканності станові права; поміщики Лівобережжя та Півдня України, які плекали надію на захист від селянських бунтів та переділу землі; купецтво, здебільшого дрібне та середнє, яке найбільше відчувало конкуренцію з боку купців єврейського походження по містах та містечках; селяни Правобережної України, що сподівались здобути землю за рахунок поміщиків-поляків; робітники Катеринослава, Одеси, сподіваючись на захист своїх інтересів від експлуатації. Водночас чорносотенці залучали в свої лави й декласовані елементи. Такі масштаби поширення в Україні були обумовлені низкою факторів. По-перше, чорносотенна ідеологія робила ставку на широкі соціальні верстви, майстерно використовуючи популізм, соціальну демагогію та шовіністичні гасла. Вони обіцяли соціальний захист усім названим вище верствам населення, подолання всевладдя бюрократії, збереження самодержавства, економічної та політичної стабільності, традиційних культурних цінностей від зазіхань неросійських народів (перш за все євреїв та поляків) та Заходу. По-друге, форсування їх чисельності мало штучний характер, було пов’язане з посиленою діяльністю місцевої адміністрації та православної церкви, які намагались створити противагу українському національно-визвольному руху. Так, в Олександрівську засновниками організації були жандармський ротмистр, судовий слідчий та ісправник; у Харкові - губернський секретар, за всебічного сприяння губернатора М.М.Пєшкова; на Поділлі та Волині - архієпископ Антоній. По-третє, російськомовна інтелігенція українських губерній шукала захисту в чорносотенному таборі, побоюючись втратити провідні позиції у культурно-освітній сфері. Серед провідних діячів, ідеологів були професори харківського університету А.Вязігін, київського – Т.Д.Флорінський, публіцист, співробітник газети «Киевлянин» А.І.Савенко, директор київської гімназії А.В.Стороженко. По-четверте, представники політично активних етнічних українців з вищих верств суспільства бажали продовжувати користатися перевагами належності до пануючих станів (і нації). Їх відлякували радикальні соціалістичні вимоги, наявні у програмах більшості українськиї партій.

У жовтні 1905 р. українські губернії стали місцем кривавих єврейських погромів, спровокованих і організованих чорносотенцями. Лише по Чернігівській, Київській, Катеринославській, Полтавській та Херсонській губерніях їх нараховують 219 (майже 65% від тих, що мали місце у зоні осілості євреїв). Особливо жахливими вони були в Одесі, Києві, Умані, Херсоні, Катеринославі, Ніжині. В ряді міст вони переростали у насильство над освіченими людьми, інтелігенцією не залежно від національності та конфесійної приналежності. Погроми супроводжувались грабунками, спаленням будинків, убивствами. Всі національні і загальноросійські партії демократичного спрямування, що діяли в Україні, рішуче засудили погромників, організували захист людей, протидію, в тому числі збройну. Але сам факт погромів, безкарність більшості учасників не могли не породити у частини суспільства відчуття уседозволеності, політичного та правового нігілізму, допустимості насильства для досягнення соціальних та політичних цілей.

Одним з найвагоміших політичних здобутків революції стало скасування заборон на українське друковане слово. Виникла українська періодична преса. У політичному вихованні українців виняткову роль відігравала перша на Наддніпрянщині українська щоденна газета «Рада», яка виходила в Києві з вересня 1906 р. до 2 серпня 1914 р. Видавав і фінансував її Є.Чикаленко. Деяку матеріальну підтримку надавали В.Симиренко та Л.Жебуньов. Газета мала ряд постійних відділів, висвітлювала українське життя всіх українських земель, а також відгукувалась на всі суспільно-політичні і культурні процеси тогочасного світу. Головними редакторами «Ради» були Ф.Матушевський, М.Павловський (1907-1913), А.Ніковський (1913-1914). Навколо газети гуртувались найкращі інтелектуальні сили українства. Так, відділи українського життя вів Д.Дорошенко, закордонного - М.Лозинський, російського - Л.Старицька-Черняхівська, польського - Б.Ярошевський та В.Липинський, школи та виховання - Г.Шерстюк та ін. Для газети писали М.Грушевський, І.Франко, М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко і багато інших письменників та поетів. Через постійні переслідування з боку російської адміністрації, грошові стягнення, конфіскаціїї номерів, тираж газети досягав лише 5 тис. примірників. Але вона читалась широкими колами українського громадянства, формувала їх політичні уподобання, і не випадково вважається центром, навколо якого сформувались діячі національно-демократичної революції.

В 1907 р. з Галичини до Києва. було перенесено видання щомісячного часопису «Літературно-науковий вісник», який належав до категорії популярних в ті часи так званих «товстих» журналів. Кожна політична течія в Росії гуртувалась навколо свого подібного видання. Таким чином й український суспільно-політичний рух в Росії отримав на озброєння повний набір друкованих органів, що поставило його на один рівень з іншими загальноросійськими суспільно-політичними рухами.

Ефективним інструментом взаємодії української інтелігенції з селянством та робітництвом стали «Просвіти» в Катеринославі, Чернігові, Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, Ніжині, на Кубані і навіть на Далекому Сході. Кооперативні організації порушували питання про відкриття бібліотек, видання літератури українською мовою.