Соціалістична течія в українському русі

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення збігалось у часі з формуванням української політичної еліти загалом. Першими виникли партії соціалістичного спрямовування. Кількісно вони домінували серед інших течій.

У жовтні 1890 р. у Львові І.Франко, Н. Левицький, М.Павлик, С.Данилович, Є.Левицький створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) – першу політичну організацію європейського типу з програмою, реєстрованим членством. Програма партії орієнтувалась на ідеї етичного і наукового соціалізму, вимагала у своїй мінімальній частині демократичних свобод, передачі селянським громадам землі, заборону її поділів, сприяння дрібному кредитуванню. У максимальній частині партія ставила за мету «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних». У програмі зазначалося, що «розвій народних мас можливий тільки на національних справах», містився заклик боротися за «піднесення почуття національної самосвідомості і солідарності в масах усего руско-українського народа".

Починаючи з 1891 р., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу.

У вересні 1899 р. лівими радикалами і представниками невеликих соціал-демократичних організацій, що виникли в 90-ті роки, була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) як складова частина Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). Партія зберігала тісні стосунки з Польською соціал-демократичною партією (ППС), неофіційно розподіливши сфери впливу: українські соціал-демократи мали діяти в сільській місцевості, польські - по містах. Лідери УСДП М.Ганкевич, С.Вітик залишались водночас членами УСДП і ППС, перебуваючи на керівних посадах в обох партіях. Така організаційна структура, обумовлена реаліями існування соціал-демократії в Австро-Угорщині та початковим етапом становлення УСДП, відбилась на всій подальшій долі партії.

Лідери УСДП М.Ганкевич, С.Вітик, В.Левинський, В.Старосольський, Ю.Бачинський орієнтувалися на теоретичні засади центристської течії європейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. «Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських націй», – писав партійний орган «Воля» в передовій статті в січні 1900 р. Українські соціал-демократи намагалися поєднати вирішення соціальних проблем з національними прагненнями українців: «ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль – вільна держава українського люду, українська республіка». Партія брала участь у масовому селянському русі в Галичині в червні-серпні 1902 р., коли страйкувало понад 100 тис. сільськогосподарських робітників. У результаті було підписано договір з поміщиками про поліпшення умов оплати праці. Актуальність аграрного питання для українського населення Галичини і Буковини стимулювало дискусію щодо аграрної програми. На другому з’їзді УСДП в січні 1906 р. обговорювався проект програми УСДП, який містив всю програму СДРПА з додаванням аграрних вимог. Ним передбачалось усуспільнення власності на землю і засоби виробництва шляхом викупу церковної і великої поміщицької земельної власності та передачі її разом із державними, крайовими та громадськими землями під спільне управління громад під контролем краю та держави, збереження дрібного селянського землеволодіння. Але ідейний вплив та організаційні зв’язки з СДРПА, яка орієнтувалася лише на промисловий пролетаріат, обумовили відсутність в УСДП власної аграрної програми. До подальшої дискусії так і не повернулись.

Партія активно боролась за загальне виборче право в Австро-Угорщині, проти подорожчання продуктів харчування, за збільшення впливу у професійних масових робітничих організаціях.

Важливою подією в розвитку українського соціал-демократичного руху стала конференція УСДП (Львів, червень 1907 р.) яка ухвалила рішення про створення місцевих партійних комітетів по містах, підпорядкування їх повітовим комітетам, сплату членськіх внесків, справедливий розподіл коштів між партійними структурами, поширення партійної роботи на промисловий пролетаріат і створення в перспективі самостійних профспілкових організацій українських робітників. Протягом 1907-1911 рр. місцеві комітети УСДП виникли в 15 містах, зокрема Львові, Станіславі, Тернополі, Стрию, Дрогобичі, Бориславі та ін. Створювались повітові та окружні організації. Всі вони вели активну агітаційно-пропагандистську роботу, організовували віча, збори, демонстрації. Видавалась і поширювалась партійна преса, чільне місце серед якої займали газети «Воля» (1900-1907 рр.), «Земля і воля» (1907-1912 рр.) накладом 2 тис. примірників, пропагандистські брошури «Що таке соціалізм», «Селянство і соціал-демократія», «Українсько-польська справа в австрійськім парламенті» та ін. Партія створювала культурно-просвітницькі товариства «Воля» (діяли в 11 містах та двох селах на кінець 1911 р.). Наприкінці 1911 р. число членів партії, що сплачували членські внески, становило 1366 осіб.

Українські соціал-демократи намагались віднайти власну політичну нішу між ППС та українськими національними організаціями. До початку першої світової війни не припинялась дискусія щодо взаємин із польськими соціал-демократами. Один з лідерів «молодої» течії УСДП Ю.Бачинський в роботі «Взаємні відносини соціал-демократичних партій, української і польської, в Східній Галичині» (кінець 1910 р.) звинуватив ППС у ворожості до українського соціал-демократичного руху, провокуванні конфліктів, дискримінації українських робітників у фахових організаціях. Конференція УСДП (січень 1911 р.) розглянула питання про взаємовідносини УСДП і ППС. Після бурхливої дискусії було вирішено, що найважливішим обов’язком кожного члена партії є «в першій мірі віддавати свій час і сили українській партії». «Молода» течія в УСДП ініціювала досить різке відмежування від інших українських партій, особливо в культурно-просвітницькому питанні, розглядаючи їх як «дрібнобуржуазні», «міщанські». Це викликало розкол, який призвів до послаблення партії, занепаду організаційної роботи. Формальна єдність була відновлена на V з’їзді УСДП (березень 1914 р.).

Українські політичні партії на Наддніпрянщині створювались за відсутності політичних свобод, нелегально. На початку 1900 р. у Харкові виникла перша в Росії українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були молоді люди різних переконань – Д.Антонович, М.Русов, Б.Камінський, М.Міхновський, Л.Мацієвич, Б.Мартос, Б.Матюшенко.

РУП мала місцеві організації – Вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові. До 1902 р. кредо партії виражала брошура М.Міхновського «Самостійна Україна», видана в 1900 р. РУП проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку роботу: друкувала за кордоном, транспортувала на Наддніпрянщину і розповсюджувала брошюри, авторами яких були члени партії, а також відомі європейські соціалісти К.Кауцький, В.Лібкнехт, А.Бебель. В 1902-1905 рр. видавала кілька друкованих органів, найпомітнішими серед яких були часопис «Гасло» (загалом побачив світ 21 номер) та газета «Селянин» (34 номери). Усі вони були розраховані на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників. Разом із загальноросійськими політичними партіями РУП організувала і спрямовувала селянський рух у Харківській і Полтавській губерніях у 1902 р.

У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд РУП, на якому були присутні шість делегатів. До обраного з’їздом Центрального комітету з трьох осіб увійшли Д.Антонович, Є.Голіцинський, В.Козиненко.

Антонович Дмитро Володимирович (1877-1945) - політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, редагував газети «Гасло» та «Селянин», в Харкові у 1905 р. - газету «Воля». Автор однієї з найпопулярніших серед українських селян пропагандистської брошури «Дядько Дмитро». Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжнародної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. На конференції в вересні 1905 р. у Харкові за участю Харківського, Лубенського та Полтавського комітетів РУП виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло «автономії України» як таке, що суперечить «інтересам пролетаріату і затемнює його самосвідомість»; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. З 1912 р. викладав історію мистецтва в приватних драматичних школах Києва, працював у місячниках «Дзвін», «Сяйво». В період Першої світової війни - уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також головою її маніфестаційної комісії. У вересні 1917 р. обраний товаришем голови Київської міської Думи. З 21 листопада 1917 р. - Генеральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р.брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дипломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

В 1903 р. київська вільна громада РУПу запропонувала для обговорення «Нарис програми» партії, в якому було висунуто вимогу повної автономії України у «внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни».

У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення, яка не припинялася протягом усього часу існування українських соціал-демократичних організацій. Особливо загострилася вона в 1904 – 1905 рр. На сторінках журналу «Праця» Д.Антонович у статті «Неіснуюче питання» висловився про те, що дискутувати стосовно національного питання зайве, оскільки поняття «нація» вигадала буржуазія. М.Меленевський, П.Тучапський доводили, що висунення українським робітничим класом самостійних вимог є шкідливим, ускладнить формування централізованої робітничої партії в масштабах всієї Російської імперії. М.Порш стверджував, що «національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія».

Порш Микола Володимирович (1879-1944) – український політичний і громадський діяч, економіст, закінчив юридичний факультет Київського університету. Наприкінці 90 - х років ХІХ ст. створив у Лубнах український революційний гурток, з якого згодом виросла вільна громада РУП. Після масових арештів членів РУП восени 1903 р. фактично став на чолі партії й протягом 1904 р. реформував її відповідно принципам національної організації пролетаріату. Член ЦК РУП - УСДРП з серпня 1903 р. до квітня 1910 р., редагував друковані органи партії – часописи «Вільна Україна», «Слово», «Робітник». Вів полеміку з П. Струве щодо економічного становища України у складі Російської імперії. Після 1910 р. відійшов від активної партійної діяльності. В 1917 р. – член Центральної та Малої Рад, з листопада – генеральний секретар праці, з січня 1918 р.– народний міністр праці та військових справ УНР, у 1919-1920 рр. – посол УНР в Німеччині. В 1921 р. вийшов з УСДРП. Був одним із засновників Українського національного об´ єднання в Берліні. Автор праць зі статистики, поточної політики.

У грудні 1904 р. РУП спробувала зібрати в Києві другий з’їзд, але він не відбувся через розбіжності у ставленні до російської соціал-демократії та баченні майбутніх відносин з Росією. У січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М.Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), що увійшла до складу РСДРП на засадах автономної організації. Її планувалось перетворити на організацію для роботи серед селян усієї Росії під прапором РСДРП. У статуті організації, затвердженому в роки першої російської революції, відзначалось: «Спілка» займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади являються самостійними організаціями. Програма «Спілки» орієнтувалась на програму РСДРП.

У грудні 1905 р. відбувся другий з’їзд РУПу, який започаткував існування Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Їі лідери – М.Порш, Д.Антонович, С.Петлюра, М.Ткаченко, В.Винниченко, взявши за основу Ерфуртську програму німецької соціал-демократії, головними цілями програми УСДРП визначили встановлення в Росії демократичної республіки й «автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України». Сейм повинен займатися земельними питаннями та народною освітою. Партія виступала за право кожної нації на культурне і політичне самовизначення, боротьбу «проти націоналістичних напрямів в кожній нації», створення відповідної кількості шкіл для кожної нації на території України пропорційно національному складу населення. Водночас наголошувалось, що УСДРП визнає Україну тільки в етнографічних кордонах. В аграрному питанні партія, виходячи з інтересів вільного розвитку класової боротьби на селі, вимагала передачі всіх казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і великих приватновласницьких маєтків краєвим самопорядкуванням; знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах; відміни законів, які обмежують права селян вільно розпоряджатись своєю землею; впровадження права розділу громадської землі і права виділу; примусового державного перемежування земель коштом великих землевласників.

У наступні роки УСДРП і «Спілка», маючи в своїх рядах 3 тис. і 10 тис. членів відповідно, вели активну роботу серед пролетаріату і селянства України. Обидві організації, будучи інтернаціональними за своїм складом, співробітничали з загальноросійськими політичними партіями, організаціями єврейських, польських робітників в Україні.

У 1906-1907 рр. вони боролися за місця у Державній Думі. До ІІ Думи від «Спілки» було обрано 6 депутатів. Це викликало посилені репресії, арешти активістів, погроми друкарень. У 1907 р. відбувся судовий процес над українськими соціал-демократами. Для дискредитації українського національно-визвольного руху використовувались створені охранкою «протоколи сіонських мудреців», у яких рух пригноблених народів Росії трактувався як «жидо-масонська змова».

Поразка революції негативно відбилась на діяльності усіх політичних партій Російської імперії, в тому числі й українських. Вони перестали бути масовими. Їх керівні центри, друковані органи змушені були емігрувати. Пожвавлення і поновлення їх діяльності в Росії сталося у 1911-1912 рр., але це піднесення національної боротьби було перервано першою світовою війною.