Умови парламентської діяльності українців

У ХХ ст. відкрились нові можливості для вирішення українського національного питання шляхом реформ. У Росії в 1906 р. була скликана Державна Дума, в Австро-Угорщині у 1907 р. запроваджено загальне виборче право. У чотирьох скликаннях російської Думи, парламенті Австрії українське питання вперше відкрито обговорювалось на загальнодержавному рівні.

Особливості боротьби українських національно-визвольних сил на парламентській арені були зумовлені п¢ ятьма чинниками:

1. Ускладненими, несправедливими виборчими системами, що існували в обох імперіях. Вибори не були рівними, прямими, з безпосередньою подачею голосів. У Росії виборці поділялись на курії згідно зі станом, майновим, освітнім, податковим цензом. Для селян і робітників вони були триступеневими (вибори уповноважених, виборщиків, депутатів), для мешканців міст, землевласників – двоступеневими. У результаті один голос поміщика прирівнювався до трьох голосів буржуазії, 15 – селян, 45 – робітників. Після розпуску ІІ Думи у 1907 р. було прийнято новий виборчий закон, згідно з яким один голос поміщика вже дорівнював чотирьом голосам великої буржуазії, 68 – середніх верств міста, 260 – селян, 543 – робітників.

Запровадження загального виборчого права в Австро-Угорщині супроводжувалось ліквідацією куріальної системи, але збереженням цензів осілості, вікового, забороною виборчого права для жінок, нерівноправних умов для німецького і слов’янського населення, а в Галичині – для українського і польського. Використовувалась так звана «виборча геометрія». Виборчі округи визначались таким чином, що один посол до парламенту припадав на 51 тис. польського населення і 110 тис. українського. Міські виборчі округи мали право обирати одного посла. Сільські виборчі округи мали обирати по два посли і поділялись на два типи: українські, де серед виборців переважало укрїнське населення, і мішані, де відсоток українців ненабагато перевищував кількість поляків. В останніх треба було обирати одного польського і одного українського посла. За таких умов навіть двомандатність округів обмежувала можливості селян порозумітись та зорганізуватись, надавала перевагу місцевим освіченим верствам населення (полякам), сприяла зловживанням адміністрації. Це породжувало абсентеїзм виборців, ускладнювало дії українських партій.

2. Участь у парламенті не тільки відкривала можливості демократичного вирішення національного питання, але і сковувала політичні сили українців. Сповідування парламентського шляху вирішення власних проблем означало визнання існуючого стану справ, легітимності влади та імперських порядків, лояльності до них. Наприклад, українці, які перебували під владою Росії, мали визнавати дії російської держави, спрямовані проти Австро-Угорщини – конкурента на міжнародній арені, передусім на Балканах, вступаючи у протистояння зі своїми закордонними братами. Так само мали чинити й українці, які перебували під Австро-Угорщиною. Будь-який виступ проти уряду трактувався як державна зрада з відповідними політичними і поліцейськими наслідками.

3. Розбіжністю у поглядах українських політичних сил з програми і тактики боротьби. Дискусії між українськими лібералами, соціалістами та представниками національно-революційної течії не припинялися до початку першої світової війни. Вони торкались широкого кола питань: від загальної оцінки ситуації до можливості спільної участі у мітингах, демонстраціях, виступах у пресі навіть на суто місцевому рівні.

4. Розколом, розпорошеністю самого українського суспільства. Інтереси танастрої певних прошарків українського населення живили в Австро-Угорщині існування ворожої до українського національно-визвольного руху «москвофільської» течії, в Росії – різноманітних чорносотенних угрупованнь. Сприяли цьому етнічна та конфесійна спорідненість з росіянами, панівною нацією Російської імперії, приблизно однаковий рівень економічного розвитку цих східнослов¢ янських народів.

5. Можливостями у виборі союзників для досягнення політичних цілей. Оскільки українців Росії столипінський циркуляр (лютий 1910 р.) поставив на один рівень з інородцями, їх союзниками могли виступати представники всіх поневолених націй. Крім того, існувало підгрунтя для спільних акцій із загальноімперськими партіями щодо демократизації суспільства. В Австро-Угорщині інші національні рухи (слов’янських народів) вже мали певні політичні здобутки. Чеські політики активно співробітничали із українськими, ділились своїм досвідом. Натомість для поляків співпраця з українцями означала обмеження власних прав, привілеїв на території Галичини. Тому мала місце жорстка конфронтація із польськими партіями на виборах до Галицького сейму та Австрійського парламенту. За економічним розвитком, культурним рівнем, конфесійною приналежністю українці Австро-Угорщини теж істотно відрізнялись від всіх інших народів імперії. Тому українські політики вдавались до співпраці з урядом, німецькою фракцією в парламенті.

У парламентській тактиці українці намагалися забезпечити співвідношення між вирішенням перспективних питань, досягненням стратегічної мети (автономії, незалежністі) і владнанням поточних, буденних справ. Тому вони мусили вибирати відповідні методи боротьби – від принципової безкомпромісної позиції щодо дій урядів, конкуруючих політичних сил, до прийняття правил парламентської «гри», які передбачають і таємні угоди, закулісні змови, тимчасові коаліції з противниками.

Українські фракції та українське питання в Державних Думах Російської імперії

Український національний рух досяг певних успіхів на виборах до І та ІІ Державних Дум Росії, куди пройшли свідомі захисники українських інтересів. Враховуючи політичну молодість, а із нею – недосвідченість українських політичних лідерів, неможливість відкрито висувати кандидатів від своїх політичних партій, це, безумовно, був успіх.

Українські ліберали співробітничали з місцевими організаціями партії кадетів на виборах до І і ІІ Думи. Виборчий блок УДРП і ПНС діяв у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (у Чернігові) українські депутати пройшли як члени ПНС. Водночас досвід передвиборчої боротьби засвідчив – там, де угоди між українцями і кадетами не було досягнуто, перемагали праві.

Зі свого боку, лідери українських кадетів в агітаційній боротьбі порушували «українське питання» в місцевостях, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний досвід української автономії у складі Росії ХVП ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей, на шпальтах російськомовної газети «Южный край» систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі українською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М.Ф.Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, започаткував читання лекцій українською мовою.

Загалом склад депутатів від України у Думах був прогресивно-демократичний, опозиційний до царського уряду. Діяли українські думські громади (фракції) що розробляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал «Украинский Вестник», а в 1907 р. газету «Рідна справа», в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів. До української фракції І Думи (існувала 25.04. – 8.07. 1906 р.) входили 44 депутати, серед них – І. Шраг, П.Чижевський, В.Шемет, Г.Зубченко, М.Онацький, І.Тарасенко, С.Таран, А.Грабовецький, М.Ковалевський, А.В´ язлов, М.Біляшевський та інші. Крім депутатів, які репрезентували Українські губернії та український рух, багато членів Думи від інших губерній та партій увійшли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення українських питань. Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Її статус не закріплювався формально, тому перебування у ній не заважало депутатам працювати у складі фракцій кадетів і трудовиків. Водночас всі вони були зобов’язані у національних питаннях діяти згідно з духом української парламентської групи. Українська фракція як найбільша серед національних думських формувань відіграла провідну роль у створенні Союза автономістів (травень 1906 р.) – об¢ єднання думських груп неросійських народів імперії.

Робота фракції будувалася на принципах західно-європейських парламентів. Так, у 1906 р. була створена група експертів з різних проблем, яку очолював М.Грушевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і нерепрезентативності малих націй при великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміністрації, призначенням суддів. Чверть місць у них передбачалася для інтелігенції.

Фракція працювала над законопроектами про сільськогосподарських робітників, національні права, мову викладання у школах українських губерній. Активно виступала з аграрного питання. Засудила позицію уряду щодо єврейських погромів (депутат I.Шраг був притягнутий до судової відповідальності за думську промову з цього питання), розстріли сільськогосподарських робітників у Київський, Полтавській і Чернігівській губерніях. Короткий термін існування І Думи не дав змоги фракції внести підготовлені законопроекти на її розгляд.

У складі української фракції ІІ Думи (існувала 20.02 – 2.06. 1907 р.) було 47 осіб. Серед них М.Долгополов, Е.Сайко, А.Гриневич, В.Хвіст, С.Нечитайло та ін. Фракція виступила з декларацією, створеною на базі програми УДРП, у якій поряд із загальнодемократичними вимогами свободи слова, друку, амністії політичним в’язням та ін., проголошувалася необхідність надання автономії Україні, українізації шкільної освіти. Українські депутати взяли участь в обговоренні кошторису Міністерства народної освіти, урядового законопроекту щодо скасування Правил від 3 квітня 1892 р., якими заборонялось у губерніях західного краю і Царства Польського викладання рідною мовою. Члени фракції пропонували на всій території України запровадити безкоштовну народну школу з українською мовою викладання і російською мовою як особливого предмета навчання; надання місцевим громадам та місцевому самоврядуванню права обирати мову навчання дітей, заводити та порядкувати школами під наглядом Міністерства народної освіти; підготовку підручників, які за мовою та змістом відповідали потребам населення; заснування курсів для вчителів з української мови, історії України та української літератури, введення цих предметів в учительських інститутах; відкриття в університетах українознавчих кафедр. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об'єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування фракції.

Новий антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П.Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх національних партій, тиск на виборців під час голосування призвели до того, що у III (1.11.1907 р.– 9.06. 1912 р.) і IV (15.11.1912 р.– 6.10.1917 р.) Думах українських фракцій не було.

У 1907-1914 рр. влада розгорнула наступ на національні права народів Російської імперії. Пропагувалась ідея «Великої Росії», яка на шпальтах проурядових видань, у виступах лідерів чорносотенних і навіть частини правих лібералів розшифровувалась як «Росія для росіян». Увесь український рух оголошувався сепаратиським, таврувався як мазепинство. В залежності від поточної кон¢ юнктури імперський пропагандистський апарат то закликав ігнорувати українство як щось штучне, вигадане, мертве, то спрямовував на нього репресії як на реальну, небезпечну, грізну і велику силу. Це означало, що організована політична боротьба українців викликала розгубленість влади та її прибічників. Один з київських лідерів чорносотенців А.І.Савенко писав у газеті «Киевлянин»: «український рух розвивається і знаходить між інтелігенції і напівінтелігенції більше і більше прихільників. Необхідно визнати, що ми проспали українофільський рух. Замість того, щоб боротися з ним, ми підсміювались над хохломанством. Тепер українофільство зросло так, що з ним вже необхідно рахуватись і боротися».

На початку 1908 р. за ініціативою А.І.Савенка, Т.Д.Флоринського, А.В.Стороженка в Києві виник «Клуб русских националистов», який став інтелектуальним та організаційним центром антиукраїнського руху. На сторінках періодичної преси, в спеціальних записках до уряду, виступах на крайових і загальноросійських конференціях та з¢ їздах чорносотенців вони намагались довести, що українських рух викликаний австрійською та німецькою інтригою, спрямований на підрив устоїв православ¢ я та російської державності. Чорносотенні теоретики відкидали існування української мови, українського народу, розробляли власну версію історії українського козацтва, закликали уряд до жорсткої політики щодо українства. Намагаючись відволікти увагу простих людей від демократичного руху, чорносотенці використовували політичні технології, побудовані на доносах, насильстві, нагнітанні в суспільстві атмосфери страху, роздмухуванні антисемітських настроїв. Винятковою брутальністю вирізнялась їх поведінка під час виборів 1912 р. до IV Думи. Наступною акцією стала, за підтримки уряду, сфабрикована «справа Бейліса», коли київського прикажчика єврейського походження обвинуватили у ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Українські політики, вся демократична Росія та Європа засудили провокативні дії чорносотенців. Під час відкритого судового процесу у вересні-жовтні 1913 р. звинувачення були спростовані. Іншу галасливу та масштабну кампанію російські націоналісти організували в 1913-1914 рр. з метою недопущення широкого відзначення 100-ї річниці з дня народження Т.Г.Шевченка. Демократичним силам, що діяли в українських губерніях імперії, стала зрозумілою необхідність об¢ єднання зусиль для подолання правої загрози. Тому в передвоєнні роки посилились консультації між українськими діячами та представниками загальноросійських ліберальних і народницьких сил.

Настання політичної реакції, репресії щодо опонентів самодержавного режиму, примусили всі українські партії змінити тактику. В ці роки політичні лідери шукали будь-яку можливість заявити про українські вимоги. Особливої ваги набули три напрямки політичної діяльності. По-перше, співробітництво із демократичними (поступовими, за термінологією тих часів) фракціями в Думах – кадетами і трудовиками та соціал-демократами, які почали усвідомлювати вагу національного, зокрема українського питання, в демократизації імперії. На думку М.Грушевського «Серйозне трактування українського питання представниками поступових груп, розкривання раціональності, справедливості і невідкладності ріжних українських постулатів, вияснення тих неможливих умов нинішнього українського життя, що заганяють його в ріжні мишачі дірки, замість виступати перед світом показно і свобідно, може зробити надзвичайно багато. Воно в теперішніх обставинах може скоро осягнути те, чого наростання внутрішньої сили українства могло б навчити тільки ген колись з часом – тоді, коли здобуло б відповідні форми для вияву сього внутрішнього зросту». По-друге, залучення широкої української громадськості до обговорення українських вимог, що лунають з думської трибуни, організація кампаній масової підтримки знизу цих вимог. По-третє, участь в політичних дискусіях, політичній полеміці із представниками інших таборів, ознайомлення громадськості, зокрема європейської, із українськими вимогами та потребами.

Саме подібна тактика використовувалась у 1908-1914 рр. у зв¢ язку із обговоренням в думах питань бюджету, про українську мову викладання в школах, створення Холмської губернії, з приводу заборон святкування Шевченківських роковин. В ІІІ Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про допускання української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте ці скромні вимоги не були прийняті. Українську мову не дозволили вивчати в початковій школі, хоч іншим народам – полякам, латишам, литовцям, естонцям, татарам, євреям - було дозволено мати такі школи.

У 1905-1912 рр. значний суспільний резонанс викликало Холмське питання. Представники російських націоналістів, очолювані Холмським єпископом Євлогієм, добивалися прийняття рішення про відокремлення від Царства Польського в окрему адміністративну одиницю повітів із переважно українським населенням. Головним мотивом були підрив католіцизму, польських впливів серед місцевих селян-русинів. Питання ставилося ними виключно у площину російсько-польських взаємин. Українські політики зробили все можливе, щоб громадськість імперії відчула глибину проблеми, побачила її через українсько-російсько-польську призму. Виняткову роль зіграли історичні праці М.С.Грушевського щодо історії Галицько-Волинської держави, його публіцистичні виступи в російськомовній пресі, зокрема стаття «За український маслак», що увійшла до збірки «Визволення Росії і Українське питання» (Санкт-Петербург, 1907 р.). Представники кадетів, трудовиків спромоглися під час обговорення питання з думської трибуни викрили наміри влади, націоналістів і октябристів використати Холмське питання для роздмухування міжнаціональної ворожнечі, як спосіб відволікти суспільство від справді назрілих реформ соціально-економічного та культурного характеру. Кадет І.В.Лучицький оголосивши, що є прихильником виділення Холмщини, підкреслив: проект не надає реальних прав місцевому населенню, адже не передбачає свободи церковної проповіді українською мовою, облаштування шкіл з українською мовою викладання, зрозумілою населенню. Він вказав на загрозу замість спольщення отримати лише русифікацію селянства. ІІІ Дума в квітні 1912 р. голосами націоналістів і октябристів ухвалила закон «Про виділення зі складу Царства Польського східних частин Люблінської та Седлецької губерній та створення з них Холмської губернії». Обговорення Холмського питання показало, як можна боротися із спробами ігнорування українського фактору, маніпулювання національними інтересами українців. Водночас воно стало школою досвіду співпраці між українськими політиками, що перебували поза думою, та кадетами, трудовиками і соціал-демократами.

Перші широкі дебати безпосередньо з українського питання відбулися в ІV Думі в травні-червні 1913 р. в ході сесії, на якій розглядався державний бюджет, зокрема витрати на освіту. Ініціатива належала трудовикам і кадетам, до яких приєднались соціал-демократи. Готуючись до виступів, вони тісно співпрацювали з українськими політиками. Промовці аргументовано довели, що існує жорстоке переслідування українського слова; посилаючись на висновки педагогічної науки, показали сумні наслідки заборон викладання рідною мовою для розвитку освіти народу, народної самосвідомості. З думської трибуни зазначалось, що політика уряду шкодить міжнародному іміджу країни, оскількі в Австро-Угорщині діють школи з українською мовою викладання. Спроби членів партії октябристів, українців за походженням Г.В.Скоропадського, М.Родзянки з думської трибуни заперечити існування української мови і української нації викликали бурхливу реакцію громадськості. Українська інтелігенція виступила із заявою 118-ти. Серед підписантів були колишні члени Думи П.Чижевський, І.Шраг, Ф.Штейнгель, публіцист С.Єфремов та ін. Селяни Катеринославської губернії зібрали 1790 підписів під листом на захист національних інтересів. Ці документи були направлені в Думу.

У передвоєнний період пожвавилася полеміка між різними політичними силами, активну участь у якій брали українські ліберали та соціал-демократи. Однією з найзначніших постатей став С.Єфремов, статті, фейлетони, замітки якого з політичних та літературних питань систематично з’являлись у газеті «Рада», інших виданнях. У центрі уваги його публіцистики цієї доби – об’єктивна оцінка стану українського руху після поразки революції 1905-1907 рр., питання тактики. На думку С. Єфремова, український рух має бути здатним працювати з українськими масами. Активно полемізував він з чорносотенцями, лідерами російських кадетів (П.Струве) з українського питання. У його міркуваннях домінувала теза, що «не слід поступатись перед будьлі-ким своїми національними домаганнями або занадто великі надії покладати на когось, опріч самих себе».

Вагомими напрацюваннями української політичної думки стали ідеї українського соціал-демократа Л.Юркевича (Рибалки). На сторінках місячника «Наш голос» (1910-1911 рр.), часопису «Дзвін» (1913-1914 рр.) він багато зробив для аналізу соціально-класової структури українського суспільства, взаємовпливів зросійщеної міської та української сільської культури. Полемізуючи з українськими лібералами, він доводив необхідність робити ставку на середній клас як основну силу національного руху. У полеміці з лідером більшовиків В.І.Леніним він показав співвідношення між правом націй на культурне і політичне самовизначення та створенням пролетаріатом кожної нації власних соціал-демократичних організацій.

Наприкінці 1900-х років розпочалась теоретична робота ідеолога українського консерватизма В.Липинського. Він вважав, що розбудова незалежної української держави неможлива без збереження повноцінної соціальної структури суспільства, в якому мають бути представлені всі класи і групи. В публіцистичних та історичних працях В.Липинський доводив необхідність повернення до українства полонізованої польської шляхти із збереженням нею своїх класових характеристик (так звана концепція територіалізму або «крайовства», що наслідувала погляди хлопоманів ХІХ ст.). В умовах наближення війни В.Липинський закликав до об¢ єднання всіх переконаних українських державників, висуваючи формулу «ясна і виразна українська політична ідея, не засмічена ні русофільським, ні австрофільським намулом». Власне бачення майбутнього України, стратегії і тактики руху запропонував член УСДРП, згодом ідеолог українського націоналізму Д.Донцов. Більшість українських діячів усвідомили в цей час необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка згодом має дати позитивні наслідки.