В західноукраїнських землях

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

Західноукраїнське життя у другій половині ХІХ ст. мало певні, специфічні для цього краю особливості.

По-перше, якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Російської імперії, то західні українці швидко розорювались, продавали частину землі, бідніли, змушені були емігрувати до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших країн Заходу.

По-друге, в містах відсоток українського населення був надзвичайно низький і складав 25-30% від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво економічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів.

По-третє, в кінці ХІХ ст. в Галичині нараховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов’язані з селом. Тому західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

По-четверте, австрійський уряд свідомо культивував в Галичині домінуюче становище поляків. По суті Галичина перетворилася на польську “державу в державі”. Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцнила польська інтелігенція, запанували польські школи.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галичину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об’єднання всього слов’янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов’янських народів.

У другій половині ХІХ ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: «Народный дом», «Ставропигийский институт во Львове», «Галицко-русская матица», «Общество им. Крачковского». Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця ХІХ ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, паталогічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років ХІХ ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали «народовством». Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію «Руська бесіда» (1861), «Просвіту» (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів, з дійсними і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) — посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народознавстві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію — Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Українська соціал-демократична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896 р.).