Основні закономірності розвитку економічної системи наприкінці XX — на початку XXI ст.

Однією з найважливіших тенденцій в еволюції економічної системи в багатьох розвинутих країнах світу в останні два десятиріччя була тенденція до роздержавлення економіки, складовою частиною якої є приватизація.

Роздержавлення – процес переходу державної власності в інші недержавні форми: приватну, кооперативну, акціонерну та ін. Приватизація – перехід державної власності в руки окремої особи.Отже, роздержавлення є більш місткою категорією, ніж приватизація (один з елементів роздержавлення). Названі процеси – важлива закономірність розвитку економічних систем певною мірою у розвинутих країнах світу і значною мірою економічно неминучої трансформації командно-адміністративної економіки. У багатьох розвинутих країнах вони були зумовлені кризою традиційних моделей соціально-економічного розвитку, домінуванням у 80–90-х роках консервативної моделі змішаної економіки, про які йшлося вище; у постсоціалістичних країнах – майже тотальним одержавленням економіки.

Наприкінці 70-х – у 80-х роках у деяких розвинутих капіталістичних країнах прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (в окремих вона переривалася націоналізацією) деяких галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Ця програма передбачає перехід у недержавну власність електроенергетичних систем, аеропортів, нафтопромислів, залізниць, охорони здоров'я. Аналогічна програма в Японії спрямована на продаж акцій державних компаній залізничного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, телефонно-телеграфного зв'язку. У Великобританії денаціоналізація, що почалася в 1973р., торкнулася усіх підприємств служби зв'язку, автомобільної промисловості, транспорту, авіації, металургійних підприємств, компаній паливних галузей промисловості, насамперед газової.

При здійсненні політики роздержавлення і приватизаціїу Великобританії уряд М.Тетчер у 1979р. проголосив своєю головною метою створення «демократії акціонерів». Цю ідею він намагався реалізувати через продаж акцій приватним особам. Кількість акціонерів з 1979 по 1990 рік зросла з 1, 75 млн. до 5, 7 млн. осіб. Всього тут налічується 11 млн. акціонерів, або 24% дорослого населення, а в 1979 р. їх було 7%. Проте, у значної кількості «власників» швидко зникла ейфорія від придбання акцій. Так, кількість акціонерів великих компаній за півроку скоротилася на 50%, 63% капіталу приватизованої державної компанії «Брітіш аеро-спейс» є власністю 143 акціонерів. Вартість портфелів акцій, які належать більшій частині дрібних акціонерів, мізерна. Основними покупцями акцій стали фінансові інститути.

Аналогічні, процеси відбуваються й у Франції. Так, власниками акцій денаціоналізованих компаній тут стали спочатку приблизно 6 млн. осіб. Але дрібні акціонери не впливають на управління компаніями. Тому лише 15 осіб одержали право контролю за всіма підприємствами денаціоналізованих галузей. Вони зосередили у своїх руках спочатку до 20% загальної кількості випущених акцій, а згодом ця частка значно зросла внаслідок продажу акцій дрібними акціонерами. Тому «народний капіталізм», за словами французької газети «Ліберасьйон», не надихає народні маси.

Внаслідок приватизації та роздержавлення широкі верстви населення не отримують товари та послуги від державних підприємств за відносно дешевими цінами. Так, у США уряд має намір передати у приватні руки 5 електроенергетичних систем на півдні та заході країни. Мешканці цих районів платили за електроенергію від З до 4 центів за 1 кВт/год., а середня ціна по країні перевищує 6 центів. Після денаціоналізації «Брітіш телеком» підвищилися тарифи на телефонні розмови (тариф на трихвилинну розмову в пообідній час, наприклад, зріс на 33%).

Така політика значною мірою суперечить національним інтересам, оскільки внаслідок її проведення стан державних фінансів погіршується, хоча однією з цілей приватизації було проголошено скорочення дефіциту державного бюджету. Так, англійський уряд для поліпшення становища державних фінансів провів денаціоналізацію підприємств загальною вартістю 4, 75 млрд. Фунтів стерлінгів. Але він втратив при цьому прибуток у сумі 1, 75 млрд. фунтів стерлінгів, який щорічно давали йому ці підприємства. Хоч у певні періоди надходження від роздержавлення і приватизації покривали до 60% дефіциту державного бюджету, впродовж кількох років суми витрат держави від прибутків державних підприємств перевищила б виручку від денаціоналізації. Крім того, уряду доведеться підвищити податки і державні позик допомоги у разі безробіття. На розпродажу державі власності нажилися англійські банки, фінансові інститути Сіті «заробили» на цій операції 2 млрд. фунтів стерлінгів. Це стало можливим тому, що у процесі роздержавлення і приватизації уряд продавав державне майно за демпінговими, тобто заниженими, цінами.

Роздержавлення і приватизація не означають повсюдного переходу державних підприємств до рук приватного капіталу. У США, наприклад, це скоріше передання власності федеральним урядом до рук властей штатів і місцевих органів. У Великобританії денаціоналізація у| багатьох випадках здійснювалася не повністю, а частково, тому вона не призвела до прямого послаблення державного контролю за підприємствами чи до певного послаблення такого контролю. При цьому зменшується контроль держави за деякими підприємствами і галузями, здійснюється часткова денаціоналізація. Певне послаблення централізованого втручання держави в економіку внаслідок її роздержавлення відбувається переважно через послаблення командно-адміністративних методів. Державне втручання стає при цьому більш цілеспрямованим, вибірковим і ефективним. Воно здійснюється за допомогою програмно-цільового управління, контрактного та бюджетного фінансування, непрямих методів регулювання активності (ставок відсотка, податків, норм амортизації тощо).

Уряди розвинутих країн Заходу роздержавлюють і приватизують чи денаціоналізують передусім прибуткові та рентабельні підприємства, що суперечить офіційно проголошеним ідеям такої політики, яка проводиться нібито для подолання збитковості державних підприємств, підвищення їх рентабельності. Так, у Великобританії сім рентабельних морських верфей «Брітіш шіпбілдерс» були денаціоналізовані, а в руках держави залишилася лише одна збиткова.

Ця політика не дала відчутних результатів у підвищенні техніко-економічної рентабельності виробництва.

Так, у 1988р. інвестиції денаціоналізованих підприємств Франції в незмінних цінах були навіть нижчими, ніж у 1981р. Водночас фінансові вклади компаній за цей же період зросли на 462, 5%. У глобальному плані, за визначенням впливової французької газети «Монд», видатки на націоналізацію досягли 92 млрд. франків, з яких жодного су не було витрачено безпосередньо на виробництво. Так, у компанії «Сен-Гобен» оборот капіталу за рік скоротився, інвестиції не змінилися, а норма прибутку зросла.

Ставлення широких верств населення до денаціоналізації суперечливе. Так, у Франції денаціоналізація була одним із найпопулярніших заходів консервативного уряду. У Великобританії при проведенні денаціоналізації компанії «Нешнл фрейт» з 24 тис. робітників 17 тис. осіб виявили бажання стати власниками акцій. Оскільки курс акцій цієї компанії внаслідок вкладання капіталу в прибуткову мережу Бюро подорожей постійно зростав, це позначилося на настроях дрібних акціонерів. З часом теорія «народного капіталізму», як уже зазначалося, перестала надихати широкі маси.

На національні особливості процесу одержавлення засобів виробництва істотно впливають партії (чи партія), які перебувають при владі, а також масові рухи.

Оскільки частка державної власності в Україні після здобуття державної незалежності становила 92%, процес роздержавлення і приватизації тут був економічно неминучим. У 1991–2000 рр. в Україні було роздержавлено і приватизовано майже 72 тис. підприємств, причому цей процес відбувався прискорено. Але він не мав характеру «народної приватизації», як це значною мірою було в Чехії. Про це свідчить видача кожному громадянинові приватизаційного сертифіката на суму лише 1 млн. 50 тис. купоно-карбованців (максимальна номінальна вартість яких становила у 1997р. 500 грн.), при вкладенні якого в акції підприємства (інвестиційної компанії тощо) сума щорічного дивіденду становитиме менше 0, 1% річної середньої заробітної плати. Це лише формально перетворювало власників приватизаційних сертифікатів на власників підприємств. Насправді, за твердженням економістів, вартість приватизаційного сертифіката мала б становити не менше 5 тис. дол., але внаслідок їх знецінення значна частина населення продала сертифікати за 20 грн. Крім того, сам приватизаційний сертифікат не став справжнім цінним папером. Більшість населення не вклала в жодні підприємства, фонди. Це свідчить про перетворення роздержавлення і приватизації на процес капіталістичного нагромадження, про соціальний обман переважної частини українського народу. Широкомасштабне акціонування підприємств в Україні надто звузить державний сектор. Так, згідно з програмою уряду в країні залишиться лише приблизно 200 казенних підприємств, які належатимуть державі.

Загалом процес роздержавлення і приватизації у розвинутих країнах світу має позитивні та негативні аспекти. До позитивних відносять: 1) певне послаблення командно-адміністративних методів в управлінні державними підприємствами; 2) певне розширення процесу демократизації власності внаслідок зосередження частини акцій у найманих працівників; 3) певне зростання рентабельності державних підприємств. Позитивними рисами цих процесів в Україні є, по-перше, значне зменшення питомої ваги державної власності та можливість формування на цій основі реального плюралізму форм власності; по-друге, зосередження частини (незначної) державної власності в руках трудових колективів; по-третє, формування значної кількості формальних акціонерів (до 15 млн.), які могли б за певних умов стати реальними акціонерами.

Негативні аспекти роздержавлення і приватизації:

1) втрата населенням можливості отримувати товари і послуги з державного сектора за відносно дешевими цінами; 2) зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній; 3) продаж державної власності за штучно заниженими цінами; 4) приватизація переважно прибуткових підприємств (що суперечило офіційно проголошеній меті оздоровити збитковий державний сектор); 5) монополізація більшої частини державної власності в руках фінансового капіталу; 6) зростання цін на державні товари і послуги.

Крім перелічених, до негативних рис роздержавлення і приватизації в Україні відносять: 1) проведення роздержавлення і приватизації з порушенням чинного законодавства; 2) недосконалість законів, що регулюють ці процеси, їх часту зміну й коригування; 3) відсутність належної організації обміну майнових сертифікатів більшістю населення на акції підприємств, відсутність купонної приватизації, як це мало місце в Чехії; 4) незначну вартість приватизаційних сертифікатів, а відповідно й частку майна, яка приватизується (щодо сукупної вартості державної власності), нерівні можливості вкладення майнових сертифікатів для працівників підприємств (особливо рентабельних) та інших категорій населення тощо.