Сутність та особливості розвитку перехідної економіки.

У багатьох працях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків наголошується, що в Україні відбувається перехід до ринкової економіки (або до ринкової економічної системи, до розвинутої ринкової економіки) і що цей період потребуватиме певного часу. Висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап триватиме 2–3 десятиліття. Інші учені стверджують, що головними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку; від одного способу виробництв до іншого; від одного базису до іншого тощо.

Залежно від цього по-різному характеризують зміст перехідної економіки. Одні вчені таким змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі – формування реальних ринкових відносин, треті – створення відкритої національної ринкової економіки, четверті – побудову основ постіндустріального суспільства, п'яті – процеси капіталізації суспільно – економічного ладу та ін.

По-різному тлумачиться та економіка, економічна система або спосіб виробництва, від якої потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість економістів називають її командно-адміністративною системою, окремі – плановою економікою, соціалістичним устроєм, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності. Водночас більшість авторів справедливо зазначають, що період переходу від одного типу економіки до іншого є перехідним.

Економічна сутність перехідного періоду полягає в тому, що це особливий період, упродовж якого економіка країни або декількох країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Оскільки основними елементами такої системи є продуктивні сили, техніко-економічні відносини (єдність і взаємодія цих сторін формує технологічний спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини, виробничі відносини, або відносини економічної власності, та господарський механізм, то в перехідний період відбувається докорінна трансформація кожного з цих елементів (або підсистем). Перехідний період в Україні почався в 1991р.

Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході від менш розвинутої стадії (етапу) до більш розвинутої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу тривав майже чотири десятиліття. Але упродовж такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.

Оскільки сутністю перехідного періоду від однієї до іншої системи є докорінна трансформація існуючої економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься після перехідного періоду, – з іншого.

Тип економічної системи в колишньому СРСР. Найпоширенішою характеристикою економічної системи, яка існувала в Україні та інших країнах колишнього СРСР, є поняття «командно-адміністративна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи – її господарський механізм або управлінський аспект, який є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

У колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Таким чином, невід'ємною рисою такої системи, а отже складовою частиною поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, тощо може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить: 1) від типу управління цією власністю; 2) від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; 3) від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо); 4) від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично пов'язані між собою.

Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало командно-адміністративний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно доводилися з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинутих країн світу приблизно в 10 разів). Командно-адміністративна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, мав місце товарний дефіцит. Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава, оскільки і самі підприємства, і власність на засоби виробництва знаходилися в її руках. При цьому проголошувалося існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта – вищі чиновники партійного, державного та господарського апаратів, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (до 40%) спрямовувалася на військові цілі. Свідченням цього, а також затратного характеру економіки була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо в 1908 р. вона становила 54, 8%, у 1928 р. – 58, 1%, то у 1988 р. – 40, 1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населенні СРСР посідав 77-те місце в світі.

Водночас у загальнонародних інтересах розвивалась система освіти (в тому числі вищої – до вузів щорічно зараховували 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (безплатні медичні послуги), культури, відпочинку, надання житла, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості й швидше.

Здебільшого реалізовувалося право на працю, яка мала переважно колективний характер. Однак при оплаті робочої сили домінувала зрівнялівка на досить низькому рівні, що позбавляло переважну кількість працюючих дієвих стимулів до праці. На різних етапах існування СРСР переважав або економічний, або позаекономічний примус до праці: до сталінського періоду – економічний, що супроводжувався незначним безробіттям; в період сталінського режиму майже 12 млн. осіб були здебільшого політв'язнями і в таборах виконували рабську за характером працю. Приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, не мали права залишати колгоспи без дозволу органів влади, що найбільшою мірою відповідало феодальному типу залежності й праці. Лише в останні два–три десятиріччя праця в СРСР набула характеру економічного примусу, як це характерно для інших держав світу. Оскільки власність була тотально одержавлена і знаходилася насамперед в руках бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона знаходилася в руках партійно-господарської радянської еліти і підтримувалася одержавленням ідеології, політичними репресіями тощо. Внаслідок цього в економічній політиці мало місце нав'язування волюнтаристських рішень.

Таким чином, в економічній системі колишнього СРСР з погляду визначального критерію (відносин економічної власності) поєднувалися елементи одержавленого бюрократично-елітарного соціалізму, капіталізму (однією із рис якого було існування нелегальної економіки як складової частини тіньової економіки), воєнного комунізму, феодалізму, рабовласницького та соціалістичного устрою. Таке поєднання мало місце більш як три десятиліття, тобто майже половини періоду існування СРСР після політики НЕПу, під час якої 92% земельного фонду республіки було розподілено між селянами, відчутно посилилися процеси капіталізації економічної системи та використання важелів ринкової економіки. Після сталінського режиму значно послабилися елементи докапіталістичних, експлуататорських формацій, дещо посилилися засади соціалістичного ладу, але домінував не цей уклад. Оскільки в такій мозаїці, своєрідному поєднанні елементів різних економічних систем переважала власність бюрократично-номенклатурної еліти, існувало відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва, цю систему найлогічніше назвати державно-номенклатурним соціалізмом.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (їх розподіл на аграрні, індустріальні та постіндустріальні) є поверховою, оскільки ігнорує тип власності та акцентує увагу в першому випадку на рівні розвитку технологічного способу виробництва (індустріальний), у другому – на переважанні аграрної сфери порівняно з індустріальною (аграрна економіка), а в третьому – залишається аморфно-беззмістовною (постіндустріальне суспільство – тобто суспільство, яке існує після індустріального). При послідовному дотриманні такого підходу на зміну економічній системі, що базується на машинній праці, машинній техніці, повинен приходити тип системи, який слід називати автоматизованим виробництвом.

Безпідставною є також характеристика існуючої в колишньому СРСР економічної системи як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі, хоча й важливі в останній період існування цієї системи елементи соціалізму) видаються за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

Щодо визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) заміняє домінуючий критерій при характеристиці економічної системи – тип економічної власності. Залежно від нього формувався тип юридичної власності – передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засобивиробництва.

Назва економічної системи «базис, що ґрунтувався на позаекономічній залежності», не відповідає критеріям понятійності, категоріальності, тобто в ній відсутнє чітке визначення базису.

Щоб з'ясувати назву тієї системи, до якої прямує Україна, необхідно проаналізувати трансформаційні процеси в кожному з елементів економічної системи і передусім у відносинах економічної власності.

В Конституції України з усіх існуючих нині форм власності пріоритет віддано приватній власності, праву приватної власності.

Ця форма власності відіграє важливу роль у розвитку людської цивілізації, є однією з матеріальних основ економічної свободи людини, базою для формування її індивідуальних потреб та інтересів. Проте її роль на різних етапах розвитку людства змінювалася, і нині у більшості розвинутих країн світу вона перестала бути визначальною формою соціально-економічного, в тому числі науково-технічного, прогресу.

Щоб обґрунтувати цю думку, слід розглянути різні форми власності в органічному взаємозв'язку з економічними інтересами (їх найважливішими видами), а також коротко проаналізувати сутність приватної власності та її еволюцію, взаємодію з іншими формами власності.

Зв'язок економічних інтересів з відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність – це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі й споживанні). З цього випливає, що прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли форми власності (а отже й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення потреб та інтересів людей.

Економічні інтереси – найконкретніша форма вияву відносин економічної власності. Через наявність у сучасній структурі цих відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної і суспільної) виділяють приватні (в тому числі індивідуальні), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси – форма вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремим індивідом, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні інтереси є рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва.

У західній економічній літературі, а в останні роки йу працях окремих вітчизняних економістів, визнається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приватні, а колективні інтереси інколи розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Щодо думки багатьох західних учених, то вона відображає реалії не сьогодення, а приблизно 200-річної давності, коли в економічній системі капіталізму тих часів існували переважно лише дві форми власності, а колективна (в той час вона була представлена акціонерними компаніями) була винятком. У той період у багатьох країнах були прийняті конституції, в яких зафіксовано існування лише двох форм власності. Нині таке твердження перетворилося на стереотип, оскільки кожна крупна і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерних товариств, які є колективними підприємствами, а властива їм форма власності – також колективна.

Поняття «приватний» походить від англійського слова «ргіvаtе», що означає приватний, особистий, а також від латинського слова «ргіvаtісus», що також означає приватний. В українській мові поняття «приватна власність» розглядається як форма привласнення, за якої засоби виробництва й продукти праці належать окремим особам. До приватної власності можна віднести і власність, що належить окремій сім'ї.

Отже, якщо виходити з термінологічного значення слова «приватний» то обґрунтувати висновок про те, що «приватною може бути власність об'єднань громадян і трудових колективів», неможливо. Це було б не що інше, як підміна понять.

Якщо виходити з практики еволюції капіталістичного способу виробництва, то із середини XIX ст., тобто з часу масового виникнення акціонерних компаній, в яких об'єднується капітал кількох індивідуальних підприємств, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною. її суб'єктом перестає бути лише окремий індивід. Привласнення прибутку здійснюється залежно від суми капіталу, яку вносить до акціонерної компанії капіталіст. На цю величину пін одержує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва отримує відповідну суму дивідендів. З цього часу існують колективні економічні інтереси, зумовлені колективним характером власності. В межах акціонерної (а отже колективної) власності колективні економічні інтереси поєднуються з індивідуальними (приватними), тобто колективна власність – з приватною. Остання представлена акціями в руках окремих осіб.

Проте домінуючим економічним інтересом залишається колективний, оскільки величина дивіденду на кожну акцію залежить насамперед від результатів колективної праці на підприємствах. Колективний характер праці на сучасних колективних і народних підприємствах майже ніхто з науковців не заперечує. Якщо бути послідовним у своїх твердженнях, то слід визнати, що колективному характеру праці повинна відповідати колективна форма власності. Така вимога випливає із закону єдності праці та власності.

Акціонерна форма власності лише частково змінює природу приватної капіталістичної власності. Це означає появу нової якості в межах єдиної сутності, внаслідок чого ця сутність певною мірою модифікується. Якби цього не сталося, то колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил. Адже цю роль вже неспроможна була виконувати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення нової, розвинутої форми капіталістичної власності. Зокрема, приватна власність не могла забезпечити будівництво крупних підприємств, об'єктів економічної інфраструктури (залізниць, портів та ін.), розвиток освіти в загальнонаціональному масштабі, пропорційний розвиток всієї економіки тощо.

У наступний період еволюційних перетворень капіталістичного способу виробництва ця форма власності закріплюється в розвитку акціонерних компаній закритого типу (акції яких не продають на фондовій біржі й їх не купує населення). Нині у США їх називають «партнерствами». Кількість акціонерів у них не перевищує 300 осіб, які нерідко пов'язані родинними узами. Але ці компанії «не роблять погоди» в американській економіці (як і в економіці інших країн).

Тому в процесі еволюції капіталістичного способу виробництва в його межах відбуваються більш глибокі зміни у відносинах власності, зумовлені виникненням і розвитком акціонерних товариств відкритого типу, акції яких котируються на фондовій біржі. У найбільших акціонерних компаніях кількість акціонерів перевищує 4 млн. осіб. У таких товариствах поряд з колективною капіталістичною власністю певною мірою розвивається власність найманих працівників, тобто трудова колективна власність. Тому суб'єктами акціонерної власності частково стають працівники, які на свої акції одержують певну суму дивідендів. За своєю природою вона протилежна капіталістичній власності, але домінує на підприємствах акціонерного типу колективна капіталістична власність.

Інша річ – трудова колективна власність на підприємствах, викуплених працівниками. її суб'єктом є трудовий колектив, члени якого – залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо – володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють різні суми дивідендів. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що при звільненні працівник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприємства дробитися не може. Така ж ситуація і на капіталістичних підприємствах акціонерного типу.

Таким чином, ні в першому (повністю колективна капіталістична власність), ні в другому (акціонерні товариства відкритого типу), ні тим паче в третьому випадку не можна стверджувати, що «елемент колективності не змінює природи власності». Це суперечить реаліям дійсності. Внаслідок оренди і наступного викупу (відповідно до прийнятого Верховною Радою України закону) підприємства трудовим колективом воно стає не приватним, а колективним. Виходячи з реалій сучасності (практики викупу багатьох підприємств трудовими колективами в США та в окремих країнах Заходу) і рішень Верховної Ради України про пріоритетність переходу державної власності до трудових колективів, доцільно було б поряд з приватною публічно виділити в Основному Законі України й колективну власність.

Цей висновок підтверджується розвитком ціннісних орієнтирів навіть у США – країні, в якій приватнопідприємницька ідеологія найсильніша порівняно з іншими розвинутими країнами світу.

Відомий економіст українського походження Б. Гаврилишин, аналізуючи процес еволюції в США, зазначає, що основним напрямом таких змін має бути перехід від індивідуалістсько-егоїстично-конкурентних цінностей, за яких спостерігалося верховенство особи (цей період розвитку США він називає «ковбойською економікою») до громадської усвідомлених кооперативних цінностей, за яких особа є частиною громади. В Японії та багатьох інших розвинутих країнах світу вже давно панують групово-кооперативні цінності.

В Україні однією з найважливіших соціально-економічних цілей у процесі роздержавлення економіки повинна стати передача значної частини державної власності до рук трудових колективів. Це шлях до подолання відчуження працівників від власності на засоби виробництва і результатів праці, від управління виробництвом, від економічної влади тощо. Механізм реалізації цієї мети полягає в широкому впровадженні акціонерної власності, тобто наголос робиться на пануванні колективного привласнення (власності). Таким чином колективний характер виробництва буде приведено у відповідність з адекватною йому формою привласнення, що є модифікованою і більш розвинутою формою розвитку закону єдності праці та власності. Трудова колективна власність є найефективнішою формою власності внаслідок органічного поєднання праці та власності, мобілізації сутнісних сил усіх працівників та ін. Для трансформаційних процесів в Україні у сфері малого підприємництва характерна вища продуктивність дрібних колективних, а не приватних підприємств.

На перший погляд здається, що в Україні реалізується цей варіант трансформації власності. Свідченням цього є юридичне закріплення пріоритетності трудової колективної власності в Законі України «Про власність», існування понад 40 тис. акціонерних товариств та ін. Насправді, вилучаючи з підприємств до 80% доходу, держава, по-перше, унеможливлює навіть просте відтворення трудової колективної власності, прискорює процес банкрутства таких підприємств та їх продаж за безцінь; по-друге, Директорському корпусу дозволено концентрувати у своїх руках контрольні пакети акцій. Внаслідок створення дрібних приватних підприємств, штучного дроблення крупних підприємств значна частина колективної власності перетворюється (здебільшого через розкрадання) на приватну капіталістичну власність. Те саме нерідко відбувається і з колективними сільськогосподарськими підприємствами.

Інтегрувати інтереси суспільства можуть лише колективна та державна (не бюрократична, а суспільна) форми власності. Приватна власність в сучасних умовах неспроможна забезпечити розвиток науки (особливо фундаментальних наукових досліджень), базових наукомістких галузей промисловості, освоєння космічного простору, атомної та ядерної енергетики, освіти у загальнонаціональному масштабі, культури, захист навколишнього середовища та інших важливих загальнонаціональних проблем.