Політичний режим

Принцип демократії розкладається не тільки тоді,

коли втрачається дух рівності, але також і тоді,

коли дух рівності доводиться до крайності і

кожний хоче бути рівним тим, кого він

обрав у свої правителі.

Ш. Л. Монтеск'є

1. Поняття політичного режиму і його типи.

2. Типологія політичних режимів.

3. Тоталітарний політичний режим.

4. Авторитарний політичний режим.

5. Демократичний політичний режим.

6. Політичний режим в Україні, його риси та особливості.

6.1. Поняття політичного режиму та його типи

Політичний режим – зміст влади, виражений в засобах, методах і способах владарювання, в характері влади – демократичному або недемократичному. Державна система забезпечує не лише стабілізацію і формалізацію політичних стосунків, але одночасно є і ареною гострої боротьби за владу політичних партій і угруповань. Державна політика відбиває певні

ідеологічні орієнтири, пов'язана з тими або іншими соціальними інтересами. Вирішення завдань державної політики може досягатися абсолютно різними методами: на основі тісної взаємодії з інститутами громадянського суспільства або, навпаки, всупереч їхньому впливу. Для характеристики усіх цих аспектів функціонування державної системи ї поняття «Політичний режим».

У політичній науці склалися, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституційним підходом, інша — з соціологічним. Відмінності, що є в рамках даних традицій, вельми істотні, хоча і зовсім не непереборні. У першому випадку переважна увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, в другому — її соціальним підставам і походженню.

Розглянемо ці визначення детальніше.

Учені, що представляють перший, інституційний напрям політичного аналізу, поєднують поняття «режим» з поняттям форм правління або державного ладу. «Політичний режим є система або форма правління», — пише, наприклад, американський дослідник К. Бекстер. Подібна постановка питання традиційно була характерна і для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін «політичний режим» вважався частиною категоріального апарату конституційного права і пов'язувався з особливостями розділення державної влади та їх співвідношенням. Відповідно, виділялися режим злиття влад (абсолютна монархія), режим розділення влад (президентська республіка) і режим співпраці влад (парламентська республіка). Проте, поступово поняття режиму набуло самостійного змісту, і вже в 1968 році відомий французький учений М. Дюверже відзначав, що подібна класифікація розглядається французькими політологами як підсобна, в ній бачать не класифікацію політичних режимів, а лише класифікацію «типів урядових структур».

До цієї групи політичного аналізу примикають і неоінституційні розробки, походження яких пов'язують з ім'ям загальновідомого американського політолога Р. Лассуела. Особливість розуміння режиму Лассуелом пов'язана перш за все з тим, що режим розглядається ним як спосіб впорядкування, легітимізації політичної системи. За словами вченого, «режим («форма правління», «політичний порядок») є зразком політичних форм... Режим функціонує для того, щоб звести до мінімуму елемент примусу в політичному процесі». Цікаво, що Лассуел протиставляє режим «правлінню», яке, з погляду, включає «шляхи розподілу і реалізації контрольних функцій в політиці». Таке розуміння, по-перше, пов'язує режим, головним чином, з конституційними діями, а по-друге, відмовляє військовим диктатурам в праві називатися режимами. Таке розуміння дозволяє ним зарахувати Лассуела і його послідовників (таких як Ф. Ріггс, Р. Бейкер та ін.) до представників політико-правового осмислення режимів.

Другий напрям політичного аналізу режимів приділяє первинну увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально і не обов'язково відповідно до наказаних конституцією та іншими правовими актами норм політичної поведінки. В цьому випадку режим розглядається не лише як «форма» (правління або державного устрою) і навіть не лише як

структура влади з властивими їй методами реалізації політичної волі, але і в набагато ширшому значенні — як баланс, відповідність, наявна у взаєминах соціального і політичного. Сам термін «порядок», «режим», щонайменше, з часу виходу в світ роботи А. Токвіля «Старий порядок і революція» має тут абсолютно інше смислове звучання (англійською мовою слово порядок звучить як «regime».

В рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій. Якщо перший напрям політичного аналізу схильний ототожнювати режими з формами правління і державного устрою, то представники другого іноді не проводять жодних розмежувань між політичними режимами і політичними системами. В той же час практично всі представники цього напряму сходяться на тому, що режими не можуть бути трансформовані шляхом зміни тих правових процедур, що визначають їхнє існування. Кожен режим покоїться на певній системі соціальних підстав, і тому перехід може відбутися у випадку, якщо дані підстави враховуються.

Одне з характерних в цьому відношенні визначень політичного режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, типу людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої», а в іншому — як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів ухвалення рішень, однієї або декількох структур груп тиску». У цьому ж стилі витримано і визначення одного з послідовників Дюверже Ж.-Л. Кермопа: «Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, сприяючих формуванню політичної влади цієї країни на певний період». Режим, таким чином, з'являється як значно складніша організація, ніж сукупність юридичних механізмів або навіть прагнень правлячого класу. Ще одне формулювання змісту терміна «режим» належить перу американських дослідників Р. О'Доннела і Ф. Шміттера: режим є «сукупністю структур, явних або прихованих, які визначають форми і канали доступу до провідних урядових постів, а також характеристики діячів, які вважаються для цих структур відповідними або непідходящими, використовувані ними ресурси і стратегії в цілях здобуття бажаного призначення».

У російській науці набула поширення позиція (сформульована Ф. Бурлацькім і А. Галкіним), згідно з якою для визначення політичного режиму необхідне зіставлення офіційних, у тому числі конституційних і правових, норм з реальним політичним життям, проголошених цілей — з дійсною політикою. Таке розуміння вносило істотні корективи до іншого, витриманого в політико-правовій традиції, розуміння, що визначає режим як «систему методів здійснення державної влади, що відображає стан демократичних прав і свобод, відношення органів державної влади до правових основ їх діяльності».

На підставі сказаного можна виділити такі відмітні ознаки політичного режиму.

По-перше, режим, вирішуючи завдання соціальної і політичної стабілізації, сприяє організації масштабних, макросоціальних процесів. У цьому режим близький за змістом політичній системі, розкриваючи її динамічний аспект. Будь-який режим в своїй діяльності прагне спиратися на систему економічних інтересів і культурних цінностей, що склалася, а його дії

неодмінно відгукуються усередині цієї системи, укріплюючи або ослабляючи наявні в ній зв'язки і стосунки. У цьому сенсі будь-який режим розв’язує проблеми взаємин, що складаються між державою і громадянським суспільством. Адже саме в структурах громадянського суспільства кореняться відносини уряду і опозиції, що є ключовими в характеристиці типу і

особливостей режиму.

По-друге, режим забезпечує не лише динамізм, але і певну стабілізацію політичної системи, наводячи її елементи, структурні характеристики у впорядковану взаємодію, забезпечуючи їх злагодженість і координацію. І це завдання також вирішується ним успішно лише в тому випадку, якщо політико-правові механізми створюються з врахуванням устрою і особливостей розвитку соціальних структур. Будь-який режим в цьому сенсі може бути розглянутий як

деякий спосіб розв’язання, або артикуляції конфлікту між суспільством і урядом.

По-третє, режимом є сукупність владних структур, що дозволяють правлячому класу здійснювати покладені на нього повноваження. В одних випадках можуть існувати інститут багатопартійності і розвинені структури громадянського суспільства, в інших — політичні рішення приймаються і реалізуються режимом в опорі на принципово інші структури і механізми, без жодного узгодження із суспільними інтересами. Одне з визначень режимів, що

звертає увагу на цю сторону проблеми, належить відомому американському дослідникові Марку Хагопіану. Він розглядає режим «як специфічну інституційну структуру, яка характеризує політичну систему країни», і діяльність якої ширша, ніж діяльність уряду або окремих груп офіційних осіб, представлених в інститутах.

По-четверте, будь-який режим в своїй діяльності звертається до тих або інших методів досягнення цілей. Режими можуть істотно відрізнятися один від одного, залежно від того, які методи (насильницькі або ненасильницькі) використовуються ними у досягненні поставлених цілей. Поважно не змішувати між собою методи здійснення влади і власне владні структури.

Методи здійснення влади і владні структури можуть істотно розрізнятися. Тому слід підкреслити, що режим володіє не лише специфічними структурами влади (ними володіє і політична система), але і особливими методами її реалізації.

По-п'яте, режим, у порівнянні з системою, володіє своїми власними тимчасовими характеристиками. Ця ознака відбита у визначенні режиму, даному американськими політологами Дж. Барнсом, М. Картером и М. Скидмором: «Режим це специфічний період дії політичної влади, здійснюваної в рамках політичної системи». Одна й та ж політична система може функціонувати в різних режимах.

Підсумовуючи сказане, можна сформулювати таке визначення. Політичний режим є сукупністю певних структур влади, які функціонують в загальних (структурних і тимчасових) рамках політичної системи суспільства і переслідують цілі її стабілізації, спираючись в цьому на соціальні інтереси, що склалися (або ж що складаються), і використовуючи специфічні методи.

6.2. Типологія політичних режимів

Інтерес до типології політичних режимів має давню історію. Починаючи з Платона та Арістотеля, різні мислителі намагалися створити концепцію класифікації політичних режимів. Надзвичайно цікавою представляється розроблена Арістотелем типологія політичних форм або режимів (табл.).

Учений вважав, що всяка форма правління, будь-який скільки-небудь стійкий режим може існувати в двох різних станах. По-перше, режим (незважаючи на свої структурні характеристики) може бути адекватний ситуації і бути здатний в цілому діяти на користь широких шарів суспільства. По-друге, режим, правляча еліта, навіть в умовах демократії, може відстоювати і прагнути провести в життя свої власні інтереси.