Громадські організації, масові демократичні обєднання та рухи .

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ – об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

МЕТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ:

– брати участь у формуванні державної влади й управління;

– реалізовувати законодавчу ініціативу;

– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

КЛАСИФІКАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ – проводиться за різними критеріями:

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів.

Політичні мотиви спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридичне, створені спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (недозволені законом) громадські об'єднання.

Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень.

У партій цей поділ виражений чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи тиску – лобі (від англ, lobby – кулуари).

За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські органи та громадські рухи:

Станом на 1 січня 2011 року Міністерством юстиції України було зареєстровано 3213 об’єднань громадян всеукраїнського рівня, у тому числі 185 політичних партій. Для порівняння: у 1999 році в Україні кількість зареєстрованих всеукраїнських об’єднань громадян та політичних партій становила відповідно 1208 та 90. Крім того, місцевими органами юстиції зареєстровано 65951 громадських організацій та їх осередків. Серед них найбільшу частку складають оздоровчі та фізкультурно-спортивні об’єднання (16, 5%), об’єднання професійної спрямованості (10, 6%), молодіжні організації (10, 1%), об’єднання ветеранів та інвалідів (8, 8%), освітні та культурно-виховні об’єднання.

51. Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер.Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією1. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або їм мобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;

3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

1 Див.: Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 652.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:
лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
послідовники — підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;

активісти — є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;
лідери думки — справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політологічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

52. Політична соціалізація (від лат. " socialis" - суспільний) — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних.знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.

Під соціалізацією (від лат. socialis —суспільний) розуміють «процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства»7.

Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом і певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури. Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію здійснюється формування, відтворення і розвиток політичної культури.

Політична соціалізація є істотним чинником функціонування політичної системи суспільства, її стабільності. Вона може бути використана як інструмент політичного контро-лю, засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим групам політичних норм, цінностей і цілей, причому надає змогу зробити це в ефективних і непомітних для самого індивіда формах. Цим пояснюється прагнення всіх політичних сил узяти під свій вплив і контроль процес політичної соціалізації, умови, механізми й засоби його здійснення.
Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. В сукупності цих умов важливу роль відіграють ті групи, які оточують індивіда. Залежно від характеру особистих контактів і ступеня формальної організованості ці групи поділяються на первинні і вторинні. Первинні — це безпосередньо контактні, як правило, неформальні групи. До них належать сім'я, об'єднання друзів, ділові, ігрові, релігійні та інші малі групи. Вторинні групи політичної соціалізації — це неперсоніфіковані групи з формалізованою структурою. До них належать школа, громадські організації, політичні партії, трудові колективи тощо.
Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. У першому разі політична соціалізація здійснюється шляхом поширення відповідних знань, пропаганди певної інформації, популяризації зразків бажаної поведінки. Зміст набутих індивідом таким чином знань та орієнтацій має яскраво виражений політичний характер. Такими є, наприклад, уявлення про державний лад тієї чи іншої країни, про діяльність політичних партій і політичних лідерів, про характер пануючої ідеології тощо. У другому разі процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше.

53. Політична діяльність. Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.
Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.

У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].

У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.
Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.

Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.

Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].

Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.
У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.

За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.

Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].

54. Основи закордонної політики. Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин (рис. 15.1).

Звичайно, зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям і внутрішньою політикою. Саме остання зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об'єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.

Міжнародні відносини є об'єктом наукового дослідження багатьох наук. Міжнародними відносинами називають сукупність усіх зв'язків і відносин, які виступають на світовій арені національних держав і міжнародних об'єднань, соціальних, економічних і політичних сил, організацій і рухів. Міжнародні відносини поділяють на такі види: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності — на глобальні, регіональні, двосторонні.

Найбільше значення в міжнародних відносинах мають міждержавні політичні відносини. Тому головним суб'єктом міжнародних відносин є національна держава — географічно обмежена, законно визнана (легальна) цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією. З цієї позиції, ієрархія держав на міжнародній арені матиме такий вигляд:

— наддержави (здатні впливати на існування всього людства);

— великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);

— середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

— малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності;

— мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов'язана зі захистом прав і інтересів держави та її громадян за кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;

3) організаційно-посередницька, базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці намагається найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Протягом усієї історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Наявні кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття " національний інтерес" можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та ідеологічному. Сутність національного інтересу полягає у двох важливих моментах: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян. Отже, під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження тих цінностей, які є суттєвими для існування цієї держави.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1) забезпечення миру і національної безпеки;

2) співпраці з іншими державами і створення сприятливих умов для розв'язання внутрішніх завдань;

3) зростання загального потенціалу держави;

4) поліпшення її міжнародних позицій і зростання престижу.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. На цій основі виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб'єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика, пов'язана з прагненням колишніх " великих" держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

55. Типи політичних партій. Багатоманітність історичних та соціокультурних умов політичного розвитку країн та народів привела до виникнення різноманітних партійних структур, що виокремлюються своєю структурою, функціями, діяльністю. Існує значна кількість критеріїв класифікації типів політичних партій.

Політичні партії розрізняються залежно від їхньої соціальної сутності, соціальної бази (особливостей тієї спільноти, інтереси якої вони представляють), від сповідуваної ними ідеології, поставлених цілей і тактичних пріоритетів, від принципів організації, побудови, місця, яке вони посідають у політичній системі.

З огляду на соціальну базу виділяють партії: буржуазні; дрібнобуржуазні; селянські; пролетарські тощо.

За ідеологічними особливостями розрізняють партії: консервативні; ліберальні; соціалістичні; соціал-демократичні; комуністичні; клерикальні.

За ставленням до суспільних перетворень виділяють: реформаторські; радикалістські; консервативні.

Останніми роками в ряді країн Заходу виникли так звані гуманістичні партії, які утворили навіть своєрідний Інтернаціонал.

Розрізняють також партії організаційно оформлені (їх ще називають масовими) і організаційно неоформлені (кадрові). Для перших є характерною наявність централізованого партійного апарату, що формується з функціонерів, які професійно займаються політичною діяльністю, чітка організаційна структура й наявність організаційного зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформлене членство, квитки, внески, обов'язковість статутних вимог, прийнятих рішень та партійної дисципліни. Значними повноваженнями у таких партіях наділене національне керівництво і безпосередньо лідер партії. Інший тип партій – кадрові – характеризуються відсутністю інституції офіціального членства, жорстокого організаційного зв'язку пересічних партійців та керівництва; тут немає квитків, членських внесків, не встановлюється партійна дисципліна. Головне в діяльності таких партій – виборча боротьба, " уловлення голосів" виборців, а основна мета – перемога на виборах. Відсутність офіційного членства тут компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників – основної сили у здійсненні політики партії. Класичними зразками партій такого типу є республіканська й демократична партії США.

Серед західних політологів визнано доцільним класифікувати політичні партії таким чином:

За організаційною будовою розрізняють: децентралізовані партії (консервативні й ліберальні партії Західної Європи та США); масові централізовані партії, для яких ідеологічні доктрини є більш істотними, ніж для партій першого типу (соціалістичні партії Європи); строго централізовані партії, які мають систему вертикальних зв'язків, що забезпечує відносну ізольованість первинних осередків один від одного й гарантують дотримання суворої напіввійськової дисципліни.

За соціальною сутністю виділяють партії: буржуазні; дрібнобуржуазні; напівпролетарські; селянські.

З огляду на ідеологію розрізняють партії: праворадикальні (фашистські); консервативні; ліберальні; реформаторські; соціал-демократичні; ліво-соціалістичні; комуністичні.

За внутрішньою структурою партії бувають: воєнізовані; автократичні; демократичні.

За функцією та місцем у політичній системі суспільства розрізняють такі типи партій: пануючі; правлячі; опозиційні.

Американський політолог Стівен Коен виокремлює чотири типи політичних партій: Партії як політичний авангард певного класу, верстви (ленінська концепція).

1. Партії, створені, насамперед, для участі у виборчих кампаніях (інколи їх називають " машинами для голосування", їхнє завдання полягає в участі у передвиборній кампанії, проведенні своїх кандидатів на виборах (такими, приміром, є партії США).

2. Парламентські партії (характерні для європейських країн – Англії, Франції), виконують дві головні функції – підготовку виборців, схиляння їх на свій бік та контроль за здійсненням парламентського курсу.

3. " Партії-клуби" – масові партії, які об'єднують людей не за їх причетністю до якоїсь політичної лінії, а за спільністю поглядів, інтересів і запитів. Вони також беруть участь у політичних виборах.

56. Вибори і виборчі системи. Ви́ бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — Народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще в часи первіснообщинного ладу, де на загальних зборах роду обиралися старійшини, пізніше — і воєначальники. Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. У стародавніх Греції та Римі громадяни голосували піднятими руками або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорізькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи — «за» і «проти». З часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

-норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;

-норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

-норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Приклади систем виборів:

-мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

-мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

-пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки);

-система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);

-обмежене голосування (наприклад, Японія).

Ви́ борча систе́ ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

Існує три розуміння цього поняття:

— Вузьке;

— Нормативно-правове;

— Широке;

— Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків.

1. Виборча система — спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.(2 способи: мажоритарний та пропорційний).

2. Виборча система — порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати.

3. Виборча система — сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу. Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

58. Політичні еліти. Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом (від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).
Політична еліта ~ це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.
Політична еліта має такі характерні риси:
- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група. Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.

59. Форми і методи здійснення політичної влади. Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

1) монархія — єдиновладне (абсолютне чи обмежене) спадкоємне правління однієї особи — глави держави — монарха;

2) тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу;

3) аристократія — влада спадкової, родовитої, знатної меншості, привілейованого стану;

4) олігархія (плутократія, тимократія) — влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат;

5) теократія — політична влада духівництва, глави церкви у державі;

6) охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

7) демократія — влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод громадян;

8) партократія — влада однієї партії, партійної номенклатури (верхівки) в державі;

9) бюрократія — влада чиновників, адміністраторів у державі; ієрархічно організована система влади державного апарату, наділеного специфічними функціями;

10) технократія — влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів;

11) меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей, в основу якої покладено принцип індивідуальних заслуг;

12) автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя;

13) анархія — безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей.

Відомий політолог і економіст Б. Гаврилишин вважає, що на сучасному етапі існує три види влади:

1. Влада типу противаги. Така влада ґрунтується на індивідуалістсько-конку ренцій них цінностях та існує в країнах, де такі цінності переважають (англомовних). Характерними ознаками цього виду владної організації є:

а) існування правлячої групи й опозиції (противаги), що постійно конкурує з нею (еліта і контреліта);

б) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

в) побудова владних інституцій за принципом контролю та рівноваги;

г) наявність періодичних виборів;

д) прийняття рішень згідно з принципом більшості.

2. Колегіальна влада (співпраця при владі). Характеризується такими рисами:

а) поділ влади без утворення опозиції;

б) колегіальність у прийнятті рішень;

в) децентралізація влади;

г) високий рівень консенсусу (згоди);

д) використання засобів прямої демократії (наприклад, у Швейцарії, Японії).

3. Унітарна (недиференційована, диктатура, неподільна, інтегральна) влада, для якої характерні такі риси: а) концентрація влади в одних руках; б) відсутність легальної опозиції або противаги. Унітарна влада функціонує за принципом правління меншості та завжди має ідеологічне виправдання. Відібрати і передати владу іншим можна лише за допомогою революції чи державного перевороту. Унітарна влада виправдана лише під час воєн, економічних труднощів, тобто у критичних ситуаціях.

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Його структура, за польським політологом Єжи Вятром, виглядає так:

1. Наявність у владних відносинах не менше двох партнерів.

2. Волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі.

3. Обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу.

4. Соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій.

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це, російський політолог Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади.

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу (влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя).

4. Політична програма владарюючих може передбачити лише заходи, які мають загальний інтерес.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя.

6. Державна влада принципово пов'язана з розподільчою справедливістю.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

60. Соціальна структура і політика. структура як істотний чинник організації су­спільного життя визначає ряд важливих складових політики: її мету, суб’єкти, рушійні сили, ієрархію влади і багато інших. Своєю чергою політика в різноманітних виявах — еко­номічному, соціальному, національному, культурному тощо — має зворотний вплив на розвиток соціальної структури. Саме тому структура, тенденції її розвитку належать до базових понять сучасної політології.

Під соціальною структурою розуміється сукупність взає­мопов’язаних і взаємодіючих соціальних груп і відносин між ними, зумовлених врешті-решт суспільним поділом праці. В основі диференціації на такі групи лежить неоднакове становище людей у системі суспільного життя. Соціальні групи відрізняються як за критеріями диференціації су­спільства, так і за своїми масштабами. Стосовно останнього серед соціальних груп виділяються великі, тобто спільності людей, інтегрованих у масштабах всього суспільства, держави в цілому. Саме такими макросоціальними групами виступа­ють соціальні класи, соціальні верстви або, як їх прийнято називати в західній політології, страти. Це спільності, що інтегрують індивідів по “горизонталі”. Є спільності іншого характеру, які мають певну “вертикальну структуру”, тобто корпоративні. До великих соціальних груп відносяться також соціально-етнічні — нації, соціально-демографічні та деякі інші спільності, проте у контексті цієї теми вони не розглядаються.

Соціальна структура посідає проміжне, опосередковане місце між політичною та іншими сферами людської діяльнос­ті — економікою, культурою, духовним життям.

Політична думка завжди розглядала соціальну структуру як явище невіддільне від владних відносин. Розроблена Платоном модель соціальної організації включала в себе групу людей, що керують державою. Згідно з поглядами Фур’є, серед п’яти класів є двір і знать, тобто ті, що займа­ються політикою, управлінням. Загалом соціальна структура тлумачилася як певна множинність соціальних груп, які різняться функціями в суспільстві і розмірами багатства. На основі цих відмінностей складаються досить жорсткі від­носини між групами в сфері влади (одні керують, інші підкоряються) і багатства (одні присвоюють працю інших). У міру розвитку вони змінюються: влада одних слабшає, влада інших посилюється. Проте самі відносини досить тривкі і залишаються незмінними протягом тривалого історичного часу.

Саме на грунті соціальної структури формуються соці­альні інтереси, що зумовлюють дії соціальних груп. К.-А. Гельвецій, П. Гольбах і Д. Дідро вбачали в інтересах реальний зміст політики.

Інтереси соціальних груп не можна розглядати як ме­ханічну суму інтересів їхніх членів. Йдеться про явище системного, інтегративного порядку, оскільки в процесі взаємодії індивідів відбувається формування інтересів групи як цілого. В них втілюються найбільш спільні й істотні риси об’єктивного стану окремих індивідів.

Соціальні інтереси — як усвідомлення потреб і необхідних цілеспрямованих дій для їх задоволення — в політичному суспільстві досягають найвищої зрілості, трансформуючись в усвідомлення політичних дій і відповідне ставлення до влади, тобто перетворюючись у політичні інтереси. Вони завжди спрямовані на збереження або зміну політичного статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця в ієрархії влади, а отже, є основою політичного процесу.

Збіг інтересів — це об’єктивна умова інтеграції індивідів у соціальні групи, їх трансформації в суб’єктів політичного життя. Інтеграція може грунтуватися на тотожності істотних, довготермінових інтересів. Тоді соціальні групи виступають як стійкі спільності. Саме вони найбільш важливі для політичного процесу, особливо враховуючи його стратегічні аспекти. Але об’єднання людей у соціальні групи може виникати на основі збігу короткотермінових інтересів. Такі групи іноді виступають важливими факторами політичного життя. Тим більше, що ранжування інтересів не постійне. Тому і соціальні групи є утворенням динамічним, рухомим. Взагалі соціальну структуру із властивими їй спільностями з їх інтересами, зокрема політичними, можна розглядати не як стан, а як процес, оскільки поглиблюється соціальна диференціація суспільства.

Однією з сторін цієї основи прогресу є спеціалізація людської діяльності, яка неминуче призводить до появи відмінностей між соціально-професійними групами, що фор­муються. Маються на увазі відмінності в інтересах і цін­ностях, нормах поведінки, соціальних ролях тощо. Поява таких відмінностей — природне явище, оскільки об’єктивно створює можливість розмаїття, багатства суспільного життя, а отже, всебічного розвитку особи. Але це означає і ускладнення соціальної структури. Західна політологія як одну із суттєвих сторін суспільного прогресу серед інших “еволюційних універсалій” виділяє соціальну стратифікацію (Т. Парсонс). Значний наголос робиться на її політичних аспектах — відповідних змінах у політичній системі, полі­тичній поведінці.

Згідно з теорією груп, наявність соціальних класів, професійних та інших спільностей загалом створює основу для обмеження державного свавілля.

Недостатній розвиток груп призводить до авторитарних, тоталітарних режимів. Урізноманітнення соціальної структу­ри є важливою передумовою демократизації суспільства, що пориває з тоталітаризмом. Посилення соціального плю­ралізму виступає важливим об’єктивним фактором демокра­тизації життя в усіх його сферах. Це не виключає того, що держава, здійснюючи певну економічну і соціальну політику, якоюсь мірою, а іноді дуже істотно, впливає на спрямування соціальної диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова на соціальне однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації. Інша справа, що цілком ймовірна перспектива подолання антагоністичних соціальних груп і гармонізації соціальної структури.

61. Політичні рішення. Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення. Прийняття політичних рішень - це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічний енциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічний енциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення: " Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку".
Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема: а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати; б) постановка проблеми; в) опрацювання експертів; г) напрацювання альтернативних варіантів політики; ґ) вироблення альтернативної політики; д) прийняття рішення; е) реалізація рішення; є) підведення підсумків; ж) внесення коректив у проведення політичного курсу.
Виділяють також стадії: а) артикуляція інтересів; б) підготовка громадської думки; в) комплексний аналіз проблеми; г) всебічна підготовка проекту рішення; ґ) прийнятгя рішення; д) виконання рішення.
Існують різні типи рішень. Перше - фундаментальні рішення, які приймаються відповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальне значення для функціонування політичної системи. Другий тип стосується законодавчих актів. Третій - локальні рішення, які мають адміністративний характер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу: 1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем; 2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій; 3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.
Крім цього, рішення поділяють:
- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;
- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;
- за інноваційністю: новаторські, рутинні;
- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні.
Рівень об'єктивності й реалістичності політичного рішення залежить від дотримання ряду умов, до яких належать:
1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;
2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічних тощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність;
3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об'єктивної нездатності врахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;
4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати зміну ситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми його реалізації, часові рамки досягнення цілі;
5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чи груп, розвиток структур, яких воно стосується;
6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняття рішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, які зацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.

Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняття політичних рішень.
Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розв'язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичного конфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:
- індиферентний - найбільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються;
- метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур;
- методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості;
- консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін.
Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне - негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет суб'єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка суб'єктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо.

62. Політичні конфлікти та кризові ситуації. відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, — це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування.

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з головного базового приводу — влади, її поділу чи оволодіння нею.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності, символи, які є базою політичної влади. Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти.

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:

— на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

— в центрі політичної системи чи на периферії.

Змістом політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба — це протидія політичних суб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого.

Оскільки політичні конфлікти зачіпають саму основу політичної системи суспільства — державні інститути, накопичені в їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої — перерости у вищий щабель конфліктів — політичні кризи

Тобто, політична криза — це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, які мають місце, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності"

Основою політичної кризи є зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів, криза може відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізацію політичної системи, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи) розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку.

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна кризи.

63. Політичний плюралізм. На думку багатьох учених-політологів, плюралізм є повною протилежністю монополістичного принципу організації суспільства. Вони вважають, що різнорідність суспільних елементів - важлива, але не єдина ознака плюралізму. Він включає і ряд інших взаємозалежних ознак, зокрема стимулювання різноманітності громадського життя шляхом створення умов для конкуренції й опозиції. Це значить, що в суспільстві не забороняється, а, навпаки, заохочується розвиток різноманітних форм власності, утворення і діяльність різних політичних партій, громадських організацій, культурних установ тощо. Саме завдяки такій розмаїтості в суспільстві створюється необхідна система стримувань і противаг, досягається баланс між різними елементами, які, конкуруючи один з одним, сприяють соціальному прогресу в цілому.

Самостійність і рівноправність різноманітних елементів суспільства ще одна важлива ознака плюралізму. Тільки завдяки тому, що надається кожному соціальному інституту, кожному громадянину рівна самостійність у визначенні своїх цілей і дій, у суспільстві створюються сприятливі умови для творчості, пошуку альтернативних шляхів розвитку.

Плюралізм припускає наявність такої ознаки, як відмова від диктатури і насильства, вирішення конфліктів неодмінно в рамках закону, мирними способами. До них відносяться терпимість до опонентів (супротивників у публічній бесіді, дискусії тощо), готовність до компромісів, пошук консенсусу (згоди).

Найважливішим проявом політичного плюралізму є багатопартійність. Під багатопартійністю найчастіше розуміють наявність двох і більше партій. Але варто розрізняти багатопартійність як суспільне явище, тобто існування в тій чи іншій країні більше однієї партії, і багатопартійність (або двопартійність) як систему партійної влади, тобто особиста участь партій у виборчих кампаніях і діяльність представників цих партій в органах влади. Більшість учених сходяться на думці, що в будь-якому випадку в порівнянні з однопартійною багатопартійна або двопартійна система політичної влади більш прогресивна, тому що правляча партія проводить свою політику не за обставин політичного монополізму, а в постійному пошуку консенсусу з представниками інших політичних сил. Причому виконавча влада в західних демократіях діє, як вам відомо, під контролем законодавчої влади і нерідко в протиборстві з нею, а в законодавчих органах завжди та чи інша кількість мандатів знаходиться в руках опозиційних партій. Це і є система противаг, що характеризують плюралізм.

Однак діючі механізми дво- або багатопартійної системи не ідеальні. Так, хоча формально в багатьох країнах Заходу і проголошена рівність усіх партій, насправді кандидати дрібних партій, як і незалежні кандидати, не мають можливості широко використовувати засоби масової інформації для пропаганди своїх ідей. Так, під час виборчої кампанії 1980 р. у США Дж. Картер і Р. Рейган витратили 18 млн. доларів тільки на телевізійну рекламу. Невелика партія навряд чи мас у своєму розпорядженні такі засоби. Не випадково при наявності безлічі партій політичною ареною заволодівають великі традиційні партії, які чергують біля влади і володіють значними коштами.

64. Політична влада та її легітимізація. Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм здійснення політики.

Джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу. Для завоювання влади необхідно спершу стати реальною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Найвищим і найрозвиненішим видом політичної влади є державна влада. Поняття " політична влада" за своєю сутністю ширше від поняття " державна влада". По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партії, громадських організацій і рухів), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками.

Політична влада здійснюється на трьох рівнях: [1]

-державою;

-політичними партіями та громадськими об'єднаннями;

-органами місцевого самоврядування.

Поняття легітимації політичної влади позначає процес набуття політичною владою суспільної значущості. Достатня значущість політичної влади, яка може розумітись як її легітимність, надає можливість носіям влади здійснювати визначальний вплив на суспільно-політичні процеси. Поняття легітимації політичної влади характеризує процес, який містить дві взаємодіючі та взаємоспрямовані складові. Перша складова — це постійна інституціоналізована діяльність суб'єктів політики щодо забезпечення легітимністю своїх претензій на здобуття, реалізацію чи розширення влади. Друга складова — це визнання значущості цих претензій суспільством, його групами чи окремими особами, яка виражається у вірі, довірі, згоді, підтримці ними політичних суб'єктів у боротьбі за владу та її реалізацію[10].

65. Поняття політичної організації. Надзвичайно складним і розмаїтим явищем суспільства є його політичне життя. Воно охоплює всі організовані й неорганізовані форми політичної життєдіяльності людей, політичну ідеологію і психологію, політичні інститути та установи, політичні відносини та процеси, політичну поведінку тощо.

Базовим, визначальним елементом політичного життя є політична система.

Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

Структура політичної системи — це