Загальні закони організації

Загальні закони організації. До основних з них, на думку Г. Монастирського, належать такі:

- закон синергії;

- закон самозбереження;

- закон розвитку;

- закон відповідності різноманітності системи, що управляє, різноманітності керованого об'єкта;

- об'єктивний закон пріоритету цілого над частиною;

- загальний закон врахування системи потреб.

Перші три закони буде розглянуто пізніше, у контексті статики та динаміки організації. Стосовно ж трьох інших, слід зазначити, що у літературі з теоретичних проблем кібернетики виявлена закономірна залежність між рівнем різноманітності об'єкта і рівнем різноманітності суб'єкта управління. Стосовно соціальних організацій різноманітність системи, що управляє, завжди менша різноманітності об'єкта управління з погляду інформаційної " місткості". Система, що управляє, бідніша за реальний об'єкт, який вона покликана упорядковувати. Є необхідний мінімум різноманітності органу управління щодо свого об'єкта.

Формулювання закону відповідності різноманітності системи, що управляє, різноманітності керованого об'єкта: різноманітність (невизначеність) у поведінці керованого об'єкта може бути зменшена за рахунок відповідного збільшення різноманітності органу (органів) управління.

Неоднорідність соціальних систем, які відрізняються за масштабами, складністю, рівнями їх відкритості, зумовлює альтернативність шляхів їх розвитку та функціонування. Подібний процес деякі учені розглядають як закон, що виявляється на всіх етапах еволюції природи і суспільства.

На думку академіка Н. Моісеєва, у соціальному розвитку відбувається безперервний жорсткий відбір більш довершених організаційних структур, що характеризуються кращою здатністю до адаптації. При цьому було б помилково недооцінювати вплив свідомого, організуючого початки на вибір альтернативних шляхів розвитку як окремих соціумів, так і організацій.

Стосовно організацій слід сказати про те, що для кожного органу управління є свій мінімальний рівень різноманітності, без якого він не може успішно функціонувати. При диверсифікації своєї діяльності організація повинна одночасно трансформувати свою систему управління, в протилежному випадку її керованість погіршиться.

Для того, щоб соціальна система стабільно функціонувала, вона повинна мати єдину мету, провідний суб'єкт управління, що спрямовує її розвиток як цілісного утворення. За відсутності або недотримання будь-якого з цих параметрів соціальна система (організація) не в змозі зберігати свою цілісність. Спочатку вона відчуває розбалансованість, дезінтеграцію, хаотичну взаємодію між її компонентами, а згодом розпадається. У процесі взаємодії компонентів системи необхідно дотримуватися об'єктивного закону пріоритету цілого над частиною. Ця вимога обумовлена самою природою цілого, його виникненням та розвитком. Ціле (система) і частини (компоненти) становлять єдність, вони не існують один без одного. Водночас їх вплив на функціонування соціальної системи неоднаковий. Суть закону пріоритету цілого над частиноюполягає в тому, що у взаємодії цілого і частин домінує ціле, яке активно впливає на частини (компоненти). Частини підпорядковані цілому, рухаються, розвиваються в його межах та узгоджуються з ним, реалізуючи свої функції. Підпорядкування частини цілому не є жорстким і робить можливим надання окремим елементам широких повноважень і відповідальності в межах цілісної системи, але при умові дотримання єдиних принципів і цінностей, встановлених у системі. Відносини між цілим і частиною — це відносини рівноправних партнерів, однаково зацікавлених у стабілізації та збереженні організації як системи.

В організаційних соціальних системах діє загальний закон врахування системи потреб — індивідуальних, групових, загально-організаційних та суспільних. Формулювання закону: для досягнення своїх цілей організації повинні стимулювати людей до виконання певних дій. Система стимулів має базуватися на основних потребах людей, які досить широко досліджені в літературі (А. Маслоу, Ф. Герцбергом та ін.).

Діями людей завжди рухають потреби та інтереси, провідними з яких є економічні і соціальні, що обумовлене їх природою та роллю в соціально-економічній структурі мотивів життєдіяльності людини.

Американський дослідник А. Маслоу всі потреби розділив на дві групи: первинні і вторинні. Первинні потреби у свою чергу він підрозділив на фізіологічні, потребу в безпеці та захищеності. Вторинні потреби, за А. Маслоу, включають соціальні потреби, потреби в самоповазі, повазі з боку оточуючих, самовираженні, реалізації потенційних можливостей та зростанні як особистості.

Оскільки з розвитком людини як особистості розширюються її потенційні можливості, то потреба в самовираженні ніколи не може бути повністю задоволена. Тому і процес мотивації поведінки окремої особи і соціальної групи за допомогою потреби нескінченний. Для того, щоб наступний, вищий рівень потреб почав впливати на поведінку людей, необов'язково повністю задовольняти потребу нижчого рівня.

Організація є самостійним суб'єктом ринку, який об'єктивно породжує у колективі свої економічні, соціальні та інші потреби й інтереси. Окремі групи, організації, виходячи з функціональних видів діяльності, вирішують різні завдання з різним ступенем складності, трудомісткості та інтенсивності. Все це створює неоднакові потреби та інтереси у різних груп трудового колективу. Тому система інтересів і потреб має становити основу механізму управління. Таким чином, тільки управління, що враховує різноманіття сукупності індивідуальних, групових та організаційних інтересів, буде ефективним.

РЕЗЮМЕ. Загальні закони організації не залежать від країни, географічного розташування і діють у всіх матеріальних системах.Отже, вони є універсальними.