Тема 1. Вступ.

План.

1. Визначення змісту анатомії, вікової фізіології, патології, генетики та шкільної гігієни. Значення зазначених дисциплін для правильної організації навчально – виховної роботи, трудового навчання, фізичного виховання.

2. Зв’язок анатомії, вікової фізіології з психологією, педагогікою, методиками навчання, екологією, валеологією.

3. Поняття про структурну і функціональну організацію організму. Загальна характеристика принципів саморегуляції функцій в організмі. Принцип зворотних зв’язків.

4. Основні життєві процеси: гомеостаз, обмін речовин, ріст, розвиток.

1.1.1. Визначення змісту анатомії, вікової фізіології, патології, генетики та шкільної гігієни. Значення зазначених дисциплін для правильної організації навчально-виховної роботи, трудового навчання, фізичного виховання.

АНАТОМІЯ (від грец.anatome – розтин) – наука, що вивчає форму та будову організму людини і тварин, а також закономірності розвитку цієї будови у їхній функціональній взаємодії з навколишнім середовищем, враховуючи вікові зміни, статеві відмінності та індивідуальні особливості.

Анатомія – одна з найдавніших наук природничого напрямку. Перші письмові відомості з анатомії виявлено в літературних пам’ятках стародавніх Китаю та Індії. В античній Греції анатомічні дослідження проводили Гіппократ і Аристотель (4ст. до н.е.). Гіппократ направив медицину на шлях наукового дослідження хворого і здорового організму, підкреслюючи, що вивчення будови тіла людини є першоосновою медицини.

Місія реформатора анатомії випала на долю А. Везалія - автора виданої 1543 р. праці «Фабрика людського тіла». Публікація цієї праці є початком нової сучасної анатомії, яка базується на самостійному розтині і вивченні мертвого людського тіла (АУТОПСІЇ).

В Росії анатомія почала розвиватись у 18ст. в заснованій Петром І лікарській школі при генеральному шпиталі у Москві. Першими російськими анатомами були учні М.В.Ломоносова – А.П.Протасов, К.І.Щепін, а також вихованці Київської академії – Н.М.Амбодик-Максимович та О.М.Шумлянський.

В Україні у другій половині 19ст. успішно працювали анатоми київської та харківської шкіл. Кафедру анатомії в Київському університеті створив послідовник М.І.Пирогова професор О.П.Вальтер. В Харкові О.К.Білоусов одним з перших досліджував іннервацію кровоносних судин. Успішно розробляли проблеми кровопостачання А.П.Любомудров (Львів), В.В.Колесников (Київ). В.П.Вороб’йов (Харків) був автором ґрунтовного підручника й атласа з анатомії людини, а також основоположником так званого макро – мікроскопічного методу в анатомії. Розвитку сучасної анатомії сприяли праці українських анатомів Ф.А.Волинського, М.С.Спірова, В.Г.Касьяненка та ін.

АНАТОМІЯ поділяється на порівняльну, систематичну, нормальну, патологічну. До систематичної відносяться: остеологія, синдесмологія, міологія, спланхнологія, ангіологія, неврологія, топографічна або хірургічна анатомія.

ФІЗІОЛОГІЯ (від грец. fisis – природа, єство, і logos – вчення) – наука, що вивчає життєдіяльність організму та його частин – систем, органів, тканин, клітин.

ВІКОВА ФІЗІОЛОГІЯ вивчає особливості життєдіяльності організму в різні періоди онтогенезу, функції органів, систем органів і організму в цілому в міру його росту і розвитку, своєрідність цих функцій на кожному віковому етапі.

В дослідженнях у фізіології використовують гострий експеримент

(вівісекція, метод ізольованих органів, перфузія) або хронічний експеримент (метод умовних рефлексів, накладання фістул, трансплантація, вживляння електродів).

Функції цілого організму досліджують, застосовуючи методики електроенцефалографії, міографії, електрокардіографії, біотелеметрії. Фізіологія є теоретичною основою психології та медицини. В Україні розвиток фізіології припадає на початок 19ст. і пов’язаний переважно з такими науковими центрами як Харківський, Київський і Новоросійський (в Одесі) університети.

Патологія – це наука, що вивчає закономірності виникнення, розвитку і закінчення хвороб у людей і тварин.

Патоло́ гія (грец. pα tό s - страждання, біль, хвороба; та грец. logos – 1) дослідження або наука про відхилення від норми та хвороби, зокрема – галузь медицини, біології, психології (патопсихологія); 2) відхилення від нормального стану або процесу розвитку, у медицині – синонім хвороби.

Як наука, патологія досліджує процеси відхилення від норми, процеси, які порушують гомеостаз, хвороби, дисфункції.

Патологія поділяється:

1. Загальна патологія вивчає, загальні поняття, терміни.

2. Спеціальна патологія вивчає патологічні зміни при різних захворюваннях.

Патологія складається з 2-х частин: патологічна анатомія і патологічна фізіологія. Патологічна анатомія - наука клінічна. Вона вивчає структурні зміни різних клітин, тканин і органів при різних патологічних процесах, вивчає їх етіологію, патогенез.

Етіологія - причина виникнення хвороби

Патогенез - механізм виникнення розвитку хвороби (від гр. страждання, пошкодження, походження) відповідає на питання про класифікацію патологічних процесів для того, щоб поставити правильний діагноз, призначити лікування.

Патологічна фізіологія експериментальна наука, яка вивчає функції органів і систем при різних патологічних станах.

Здоров'я і хвороба - дві форми життя. Щоб зрозуміти поняття «хвороба», спочатку зрозуміти поняття як «норма», і здоров'я.

«Норма» відображає оптимальний рівень життєдіяльності людини (напр. нормальна температура тіла, тиск, пульс).

«Здоров'я» - це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, при цьому відсутні будь-які хвороби і фізичні вади.

Таке визначення дає Всесвітня організація охорони здоров'я (1946).

Хвороба - це порушення життєдіяльності організму під впливом факторів внутрішнього і зовнішнього середовища. При цьому знижується пристосованість до навколишнього середовища.

Кожна хвороба починається з пошкодження, спочатку - одна частина тіла, пізніше може розповсюджуватися на весь організм.

Суть пошкодження - під впливом хвороботворного агента настають порушення обмінних процесів і функцій клітин, тканин і органів. Паралельно з цим в організмі відбуваються компенсаторно-пристосовні реакції. Вони сприяють виживанню і відновленню організму в умовах дії надзвичайних, патогенних чинників.

Генетика – наука про закономірності спадковості і мінливості.

ШКІЛЬНА ГІГІЄНА – наука, що вивчає взаємодію організму дитини з зовнішнім середовищем з метою розробки на цій основі гігієнічних нормативів і вимог, спрямованих на охорону і укріплення здоров’я, гармонійний розвиток і удосконалення функціональних можливостей організму дітей і підлітків.

Гігієна дітей і підлітків – наука про охорону і зміцнення здоров’я молодого організму. Гігієна вивчає вплив різних факторів зовнішнього середовища на організм дитини, а також визначає сприятливі умови для його росту і розвитку. Природничонауковою основою гігієни дітей і підлітків є вікова фізіологія та вікова анатомія.

Гігієна дітей і підлітків озброює педагогіку науково обґрунтованими гігієнічними рекомендаціями щодо організації навчально-виховного процесу, режиму дня і відпочинку учнів, харчуванню дітей, обладнанню, плануванню і благоустрою дитячих закладів. Основні положення шкільної гігієни використовуються також при санітарно-технічному оснащенні дитячих закладів – обладнанні опалення, водозабезпечення, вентиляції, освітлення.

Охорона здоров’я дітей, забезпечення оптимальних умов для їхнього розвитку можливі при умові, що вчителі матимуть відповідні знання з анатомії, фізіології та шкільної гігієни. Крім того, вчитель має володіти необхідними знаннями з педагогіки й психології. Тільки виходячи з сукупності даних всіх цих наук, можна правильно розв’язувати питання охорони і зміцнення здоров’я школяра, гармонійного розвитку його духовних і фізичних можливостей.

Знання дитячої психології допомагає вчителеві краще розуміти дитину, враховувати її психічний стан, цілеспрямовано впливати на негативні моменти в її поведінці. Педагогічна психологія вивчає психіку учнів у процесі навчально-виховної роботи. Природно, що науковою основою

педагогічної психології є фізіологія вищої нервової діяльності. Лише підсумувавши дані цих наук, можна судити про вікові анатомо-фізіологічні і психологічні особливості дітей та підлітків, що дає змогу вчителеві успішно здійснювати моральне, естетичне, трудове, розумове і фізичне виховання.

1.1.2 Зв’язок анатомії, вікової фізіології з психологією, педагогікою, методиками навчання, екологією, валеологією.

Курс вікової анатомії і фізіології покликаний розкрити майбутні педагогам основні закономірності росту і розвитку дітей в різні вікові періоди. Знання цих закономірностей є важливим фундаментом для глибшого вивчення і осмислення курсу загальної і педагогічної психології, педагогіки.

Вікова фізіологія дає студентам фізіолого-гігієнічні знання щодо організації навчально-виховного процесу школи, режиму праці і відпочинку учнів. Таким чином, вікова фізіологія є основою вивчення психології і педагогіки і разом з цими науками формує в майбутнього вчителя науковий підхід до виховання дітей. Це робить вікову фізіологію істотним ланцюгом, природничонауковою основою всієї системи педагогічної освіти.

«Перше, що повинен знати педагог, - писала Н.К.Крупська, - це будову і життя людського тіла – анатомію і фізіологію людського тіла та його розвиток. Без цього не можна бути хорошим педагогом, правильно вирощувати дитину.».

Тільки тоді, коли вихователь знає вікові анатомо-фізіологічні особливості організму дітей, він може найкращим чином розвивати їхні розумові і фізичні здібності.

Важливу роль вікова фізіологія відіграє для медицини і її спеціальної галузі – гігієни. Найважливіша умова збереження здоров’я – правильна організація режиму праці та відпочинку. Щоб зрозуміти зміни, які відбуваються в організмі дитини при різних захворюваннях, лікувати її, необхідне знання особливостей функціонування організму дитини в умовах фізіологічної норми. Відомо, що здоров’я починає формуватися з дитинства. Тому педагоги повинні бути ознайомлені з основами анатомії і фізіології, щоб правильно організувати режим життя дитини і підлітка.

У житті людей різного віку важливу роль відіграє фізична культура – могутній фактор розвитку фізичних і духовних сил людини. Анатомія і фізіологія становлять наукову основу фізкультури і спорту.

1.1.3 Поняття про структурну і функціональну організацію організму.

Організм людини являє собою складну систему ієрархічно організованих підсистем і систем, об’єднаних спільністю будови і виконуваних функцій. Елементом системи є клітина. Клітинна будова організму була остаточно встановлена на початку 19ст. російський вчений П.Ф.Горянінов створив клітинну теорію будови організмів, опубліковану в 1834р.За цією теорією рослинні і тваринні організми складаються з величезної кількості

мікроскопічно малих живих частинок – клітин, проміжки між якими заповнені міжклітинною речовиною. Клітина є мікроскопічним структурним елементом багатоклітинного організму.

У 1839 році Теодор Шванн довів, що клітина становить структурну і функціональну одиницю організму. Клітина – це біологічна основа, властива рослинам і тваринам, що є одним з доказів єдності живої природи, її загальних коренів.

Сукупність клітин, подібних за походженням, будовою і функціями, утворюють тканину. Тканини утворюють органи. Органи, що спільно виконують певну функцію, утворюють систему органів.

Діяльність всіх структур організму, починаючи з клітин і закінчуючи системою органів, узгоджена і підпорядкована єдиному цілому. Кожна структурна одиниця вносить свій вклад в функціонування організму, але організм – не сума окремих структур, а єдине ціле і як ціле має свої особливі властивості, здійснює свою життєдіяльність і взаємодіє з середовищем.

1.1.4 Загальна характеристика принципів саморегуляції функцій в організмі. Принцип зворотних зв’язків.

В організмі безперервно проходять процеси регуляції фізіологічних функцій, що створюють необхідні умови для існування організму.

Саморегуляція – це властивість біологічних систем встановлювати і підтримувати на певному, відносно постійному рівні ті чи інші фізіологічні та інші біологічні показники.

За допомогою механізму саморегуляції у людини підтримується відносно постійний рівень кров’яного тиску, температури тіла, фізико-хімічних властивостей крові і ін. Однією із умов саморегуляції є зворотній зв’язок між процесом, що регулюється і регулюючою системою, надходження інформації про кінцевий ефект в центральні регулюючі апарати. Зворотній зв’язок дуже важливий в механізмах координації, яку здійснює нервова система. Завдяки йому ми можемо судити не тільки про результати дії, а й вносити корективи в нашу діяльність, виправляти допущені помилки.

Гуморальна (лат.humor – рідина) регуляція – один із механізмів координації процесів життєдіяльності в організмі, що здійснюється через рідкі середовища організму (кров, лімфу, тканинну рідину) за допомогою біологічно активних речовин, що виділяються клітинами, тканинами і органами. Цей тип регуляції найдавніший.

Нервова регуляція здійснюється за допомогою нервової системи, яка об’єднує і зв’язує всі клітини і органи в єдине ціле, змінює і регулює їх діяльність, здійснює зв’язок організму з навколишнім середовищем.

Центральна нервова система і її провідний відділ – кора великих півкуль головного мозку, досить тонко і точно сприймають зміни навколишнього середовища, а також внутрішнього стану організму і своєю діяльністю

забезпечують розвиток і пристосування організму до мінливих умов існування. Нервовий і гуморальний механізми взаємопов’язані. Активні хімічні речовини, що утворюються в організмі, можуть впливати і на нервові клітини, змінюючи їх функціональний стан. Утворення і надходження в кров багатьох активних хімічних речовин знаходиться, в свою чергу, під регулюючим впливом нервової системи. Тому правильніше говорити про єдину нервово-гуморальну систему регуляції функцій організму, яка створює умови для взаємодії окремих частин організму, зв’язує їх в єдине ціле і забезпечує взаємодію організму і середовища.

1.1.5 Основні життєві процеси: гомеостаз, обмін речовин, ріст, розвиток.

Всі процеси життєдіяльності організму можуть здійснюватися тільки при умові збереження відносної сталості внутрішнього середовища організму.