Форми міжнародного руху капіталу

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання.

За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що перемішуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами.

За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування.

Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або дочірніх компаній.

Рух підприємницького капіталу зображено на рис. 6.1. На першому етапі країни володіють різними за обсягом капіталом і мають неоднаковий рівень відсоткової ставки.

Країна А Країна В

і і

MRK_A

і⁰_B c MRK_B

а

і⁰_A

b d

К⁰_A K_A К⁰_B K_B

Рис. 6.1 Ринки капіталів у країнах А і В за відсутності процесів міграції капіталів

Країна А володіє більшим за обсягом капіталом К_А який забезпечує віддачу на рівні і⁰_A. За відсутністю амортизації рівень прибутку на капітал дорівнює реальній відсотковій ставці. Низька відсоткова ставка є закономірним наслідком збільшення великого обсягу капіталу при зменшенні обсягу граничного продукту.

У країні В обсяг капіталу порівняно невеликий (К_В). Він є дефіцитним ресурсом і дає значно більший прибуток. Рівень відсоткової ставки дорівнює і⁰_B.

Площі, розміщені під відповідними кривими граничних продуктів двох країн, відображають внутрішні обсяги продукції, ідо виробляється: а+b в країні А та с + d в країні В. При цьому факторний доход з капіталу в даних країнах буде вира­жатися площами фігур b і d, доход з праці — а і с.

На другому етапі можливим стає рух капіталу між країнами. Капітал з країни А буде спрямований у країну В, де рівень віддачі від даного ресурсу помітно більший (рис. 6.2).

Країна А Країна В

і і

MRK_A

і⁰_B c MRK_B

і¹ e m n

h

і⁰_A f g

j k q p

К¹_A К⁰_A K_A К⁰_B К¹_В K_B

Рис. 6.2 Вирівнювання ставки відсотка в результаті міжнародної міграції капіталів

Переливання капіталу триватиме доти, доки не буде встановлений для двох країн рівень прибутку або відсоткової ставки і¹. Експорт капіталу з країни А скоротить його загальний обсяг до К¹_A, а імпорт у країну В доведе обсяг капіталу до К¹_В, так, що відплив капіталу з країни А в розмірі (К⁰_A - К¹_A) дорівнюватиме його припливу (К¹_В - К⁰_В).

Наслідки переливання капіталу з країни А в країну В будуть такі. Внутрішній обсяг виробництва країни А скоротиться на величину, що відповідає площі g + к, а в країні В зросте на величину, що дорівнює площі n + p.

Оскільки p = h + g + к, то приріст внутрішнього продукту в країні В п+ h+ k+ g є більшим, ніж втрати країни А g + к. Отже, можна стверджувати, що світовий обсяг виробництва зросте на п + h..

Ефект від додаткового приросту світового продукту розподілиться між країнами так. Резиденти країни А, якщо переведуть (К¹_В - К⁰_В) капіталу в країну В, отримають на цей капітал відсоткову ставку і¹. Тобто площа фігури р являтиме собою суму доходів, які отримають резиденти країни А у вигляді позичкового відсотка, прибутку та дивідендів від власних закордонних активів. Тому можна стверджувати, що національний продукт перекриє зниження обсягу внутрішнього продукту країни. Таким чином, національний продукт країни А в цілому зросте на h (р — (g + к) = h).

Національний продукт країни В також просте, але лише на величину, що відповідає площі фігури п. Це пояснюється тим, що із загального приросту внутрішнього продукту п + р обсяг p " виїде" за кордон як доход іноземних інвесторів.

Наведена графічна модель переконливо свідчить, що обидві країни отримають зиск від міжнародного переміщення капіталу: країна А підвищить своє багатство на h, а країна В — на п. Як наслідок, матиме місце збільшення світового ВГП (валового глобального продукту) за рахунок більш ефективного перерозподілу і використання факторів виробництва. Міжнародні потоки капіталу, спрямовуючись туди, де реалізація інвестиційних проектів забезпечує більшу віддачу, створюють важливе джерело отримання виграшу кожним з партнерів за міжнародним рухом капіталу.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі і портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва за кордоном власних Промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлюється володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли в іноземного інвестора зосереджено" не менше 25% акціонерного Капіталу компанії. В кінці 90-х років XX століття щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав 250-260 млрд. доларів.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм. В кінці 90-х років XX століття у світі було майже 38 тисяч транснаціональних корпорацій, яким належало понад 210 тисяч філіалів у зарубіжних країнах.

З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства. Прямий інвестор - це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями. Підприємство з іноземними інвестиціями - це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакціонерному підприємстві).

Підприємства з іноземними інвестиціями поділяють на дочірні компанії, асоційовані компанії та філіали. Дочірні компанії становлять собою підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більш ніж 50% капіталу. Асоційовані компанії - це підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менше ніж 50% капіталу. Філіали - це підприємства, що повністю належать прямому інвестору.

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу до природних ресурсів тощо. Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися дат новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед пил заходів найбільш поширені такі:

· надання державних гарантій прямим інвесторам. Їх можуть надавати країни-експортери і країни-імпортери капітал Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;

· страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн-експортерів капіталу;

· врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;

· недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;

· адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною-імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів.

Портфельними інвестиціями прийнято називати вкладення капіталу в акції та інші цінні папери іноземних підприємств в розмірах, які не забезпечують володіння контрольним пакетом акцій. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлюється особливостями законодавства країн-імпортерів капіталу. Так, чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.

До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакета акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

Міжнародні портфельні інвестиції класифікуються на акції і боргові цінні папери. Акція становить собою грошовий документ, що перебуває в обігу на ринку і засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи, яка випустила цей документ.

Боргові цінні папери - це грошові документи, що перебувають в обігу на ринку і засвідчують відношення позики власника документа до особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери виступають у формі облігацій, казначейських векселів, депозитних сертифікатів, банківських акцептів, фінансових дериватів і т. ін.

Облігації - це грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований фіксований грошовий доход або на визначений договором змінюваний грошовий доход. Казначейський вексель, депозитний сертифікат і банківський акцепт становлять собою грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований грошовий доход на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір якої залежить від величини процентної ставки і часу, що залишився до погашення. Фінансові деривати є похідні грошові інструменти, які мають ринкову вартість і засвідчують право власника на продаж і купівлю первинних цінних паперів. До них відносяться опціони, варранти, ф'ючерси, свопи і ін. Опціон - становить собою цінний папір, який дає його власнику право купити або продати певний цінний папір або товар за фіксованою ціною після того, як мине певний час, або на певну дату. Варрант - це різновидність опціона, що дає його власнику право придбати на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного часу. Ф'ючерс становить собою контракт на купівлю чи продаж певного цінного паперу, валюти або товару за певну ціну на певну дату в майбутньому. Своп - це угода, яка передбачає обмін через певний час і на основі узгоджених правил платежами по одній і тій же заборгованості.

В сучасних умовах вивіз капіталу має певні особливості. Ці особливості такі:

· зростання в загальному обсягу вивозу капіталу частки державного капіталу;

· посилення міграції капіталу між розвинутими країнами;

· посилення міграції капіталу між країнами, що розвиваються;

· зростання військово-політичного характеру вивозу капіталу;

· посилення нерівномірності вивозу капіталу.

Україна, як і всі постсоціалістичні країни не відіграє істотну роль в міжнародному русі капіталу. Про це можна судити хоча б по тому, що на країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, припадає лише 4-5% міжнародних потоків, тобто 95-96% рухається між розвинутими країнами.

Однак, незважаючи на мізерність кількісних показників, міжнародний рух капіталу, передусім його імпорт в Україну, має велике значення. Він може сприяти пожвавленню економіки і переходу до економічного зростання.

Проте діє ціла низка факторів, що стримують потік іноземного капіталу в Україну. Серед них найбільш істотними є криза українського зовнішнього боргу та непривабливість України як партнера-позичальника. Ставши незалежною, наша держава активно включилась в систему зовнішніх запозичень і вже станом на 1993 рік борги зовнішнім кредиторам становили понад 4 млрд. доларів. Добиваючись відстрочки старих боргів, Україна водночас вимушена була робити нові зарубіжні запозичення.

Причому розраховувати можна було головним чином на кредити міжнародних економічних організацій. Приватні фірми, які при наданні кредитів керуються виключно інтересами прибутку, не поспішали і вкладати свої капітали в інвестиційні проекти. Це ж саме можна сказати і про уряди іноземних країн. Інакше кажучи, Україна одержувала зарубіжні кредити, як правило від Міжнародного валютного фонду, Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку. Так, починаючи з 1993 року в Україні реалізується близько 20 проектів, що фінансуються за рахунок позик Світового банку, на загальну суму майже З млрд. доларів. Серед цих проектів досить вагомою була реабілітаційна позика, призначена на фінансування дефіциту бюджету, забезпечення макроекономічної стабілізації і створення конкурентного середовища на ринку товарів і послуг, започаткування та розвиток процесів приватизації.

Великими за обсягом та значенням були позики Світового банку на реструктуризацію вугільної галузі, структурну перебудову сільського господарства, розвиток підприємств, перебудову фінансового сектора, реформування державного управління тощо.

При цьому надання кредитів жорстко зв'язувалось з виконанням Україною певних макроекономічних умов: скорочення пропозиції грошей, зниження державних витрат, перевищення процентною ставкою рівня інфляції, скорочення бюджетного дефіциту тощо. А самі кредити жорстко прив'язувалися до певних проектів, головним чином лібералізації торгівлі, приватизації. Залучення все нових і нових кредитів призвело до того, що на початок двотисячного року зовнішній борг країни перевищив 12 млрд. доларів, тобто більш як 1200 доларів в розрахунку на душу населення. За таких умов на обслуговування зовнішнього боргу необхідно витрачати майже половину всієї суми державних видатків.

Як вже зазначалось, одним із факторів, що стримує притік капіталу в Україну, виступає непривабливість нашого національного ринку для зарубіжних інвесторів. Одержуючи іноземні кредити, і передусім по лінії МВФ, думалось, що притік в країну позичкового капіталу викличе приплив підприємницького капіталу, тобто реальних інвестицій, які в першу чергу потрібні для структурних перетворень в ключових галузях економіки. Однак на перешкоді стала непривабливість нашого вітчизняного ринку; політична нестабільність в країні, несприятливі правові умови, нестабільна система оподаткування і т. ін. Все це та відсутність довіри приватних інвесторів не дозволило залучити необхідний нам підприємницький капітал. Саме підприємницький, а не позичковий. Справа в тому, що, по-перше, з притоком підприємницького капіталу не зростає зовнішній борг країни, по-друге, співробітництво з іноземними фірмами долучає українські підприємства до нових технологій та способів організації виробництва і забезпечує прямий вихід на світові ринки з конкурентоспроможними товарами, по-третє, реальні інвестиції дають поштовх економіці, який може сприяти виведенню її із депресії та забезпечити масштабне зростання в кінці 90-х років прямі іноземні інвестиції в Україну становили в межах 2 млрд. доларів. Найбільші суми інвестицій надійшли з США, Нідерландів, Німеччини, Росії, Великобританії, Кіпру і Ліхтенштейну. В загальній мізерності іноземних інвестицій вони ще і вкрай нерівномірно розподілені по галузях та регіонах України. Переважна частина всіх інвестицій припадає на харчову промисловість, внутрішню торгівлю та інші галузі, які неспроможні істотно вплинути на стан вітчизняного виробництва. В той час як на базові галузі, передусім машинобудування та металообробку, припадає приблизно 10% прямих іноземних інвестицій.

Така ж строкатість має місце і в розподілі прямих інвестицій по регіонах України. В кінці 90-х років понад 30% їх осідало в Києві та Київській області, 6-7% -у Дніпропетровській, Черкаській та Одеській областях. В решті областей їх обсяги були такими, що не могли більш-менш істотно вплинути на економічну ситуацію.

Щодо прямих інвестицій з України в зарубіжні країни, то вони значно менші від прямих інвестицій в Україну. В кінці 90-х років їх загальна сума була в межах ЩХ млн. доларів. З них понад30% припадало на Росію.

Слід мати на увазі, що в 90-х роках значні суми валютних засобів вивозилися з країни нелегально. Втеча капіталу за кордон здійснювалась передусім по лінії експорту. Фірми-експортери правдами і неправдами намагаються зберігати свою виручку на рахунках у зарубіжних банках, замість того щоб інвестувати їх в економіку України. Поряд з цим мала місце практика, коли фірми-імпортери, здійснивши передоплату майбутніх поставок, не завжди ввозили в країну оплачений товар в повному обсязі. Траплялися випадки, коли контракти виявлялися фіктивними і товари в країну не надходили зовсім. Крім того, поза сферою контролю перебували такі операції по переміщенню капіталу за кордон, як внески в статутний капітал спільних підприємств, купівля нерухомості за кордоном і ін. За підрахунками окремих вітчизняних вчених та політичних діячів, нелегально вивезено з України понад 20 млрд. доларів.