Гайдамаки» Шевченка

Гайдамаки — історико-героїчна поема Шевченка.

Основним джерелом «Гайдамаків» була усна народна творчість (пісні, перекази і легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також історичні праці українських, російських та польських авторів проКоліївщину — народне повстання 1768 року на Правобережній Україні.

Поема складається із вступу, 11-ти основних розділів, «Епілогу», прозової передмови і «Приписів». Вступ і «Епілог» є композиційним обрамленням поеми. У вступі поет декларує свій ідейний задум — оспівати гайдамаків. Тут він утверджує ідею народності літератури і право українського письменства на існування та розвиток.

Кожен розділ поеми сповнений драматичного напружененя. На відміну від багатьох тогочасних драматичних поем, у Шевченка, як і в письменників-декабристів, як і в Олександра Пушкіна, романічна лінія на другому плані. Поет докладно вмотивовує події Коліївщини як великого народно-визвольного руху. Гайдамаки виступають у поемі, вперше в світовій літературі, справжніми творцями історії. Це найповніше розкривається в розділах «Треті півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та інших. Шевченко майстерно зобразив картини передгроззя, наростання народного гніву. Напруженість збільшується з кожним розділом, швидка зміна подій створює відчуття руху. Події подано в широкому епічному плані.

29.

30. Срезневський –науковець, видавець, літературний критик.
Ізмаїл Іванович Срезневський – філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець, один з засновників харківського гуртка українських поетів-романтиків.

І. Срезневський народився 13 червня 1812 р. в м. Ярославлі в сім’ї вченого і літератора. З раннього дитинства жив у Харкові, де його батько працював професором університету. Протягом 1826—29 навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Після закінчення університету (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, займався приватною педагогічною практикою. Ще в студентські роки захопився українською усною поезією, життям і побутом українського козацтва. З його ініціативи й під його керівництвом організовується літературно-фольклористичний гурток, у якому творчо працюють Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко.

У 1831 р. разом із І. Розковшенком він видає “Український альманах”, в якому крім низки українських пісень і дум, були надруковані твори Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, П. Морачевського, І. Розковшенка. В цьому альманасі побачили світ і російськомовні поезії І. Срезневського – “Молдавские песни”, “Мысли Саади”, екзотичні мотиви яких свідчать про інтерес автора до романтичної творчості, адже ж східна тематика активно опрацьовувалась з часів Д. Байрона багатьма європейськими поетами.

В альманасі була опублікована стаття І. Срезневського “Мысли и замечания”. В ній висловлювалися думки про шляхи розвитку мови, яка від вираження того необхідного, що потрібно її носіям у житті, обов’язково приходить до відбиття найтонших нюансів, найглибших абстрагувань людського розуму. Ці роздуми молодого вченого про мову взагалі виявляли його впевненість у перспективах розвитку українського слова. Отже, “Украинский альманах” був одним із характерних виявів української преромантичної літератури. Не випадково Є. Гребінка зазначав, що альманах показав оживання народної поезії, народного слова, що українці стали відчувати самобутність свого письменства.

З середини 30-х років І. Срезневський активно виступає зі статтями, розвідками на фольклорно-етнографічні, літературні й історичні теми. Значним явищем у розвитку українського романтизму став вихід шести випусків збірника “Запорожская старина” (1833-1838), упорядкованих і виданих І. Срезневським. Згодом дослідники виявили тут поряд із народними піснями та думами й твори “підроблені” чи, може, “відредаговані”, стилізовані упорядником, проте для свого часу збірник став дійовим фактором культурного, наукового й літературного життя. “Запорожская старина” була сприйнята сучасниками, зокрема М. Гоголем, М. Максимовичем, В. Бєлінським, яка багата скарбниця усної поезії найвищої проби. Образний світ уміщених у збірнику творів справив великий вплив на М. Гоголя (“Тарас Бульба”), Т. Шевченка, П. Куліша, О. Стороженка. Образ народного співця, окреслений у передмові до збірника доповнив галерею бандуристів, виписаних М. Маркевичем, М. Шашкевичем, С. Гощинським, Т. Шевченком, Л. Боровиковським, А. Метлинським та іншими романтиками.

Щоб відчути своєрідність творчого опрацювання І. Срезневським фольклорного матеріалу, необхідно звернути увагу на одну з його стилізацій – “Другу надгробну пісню Свірговському”. Тут йдеться про те, що за трагічно загиблим козацьким гетьманом “Україна сумувала”, “свого гетьмана оплакала”.

У 1838 р. І. Срезневський видав “Украинский сборник”, де видрукував зі своїми поясненнями “Наталку Полтавку”. Розглядаючи драму І. Котляревського як своєрідну збірку народних пісень, об’єднаних авторським задумом, він підкреслював, що п’єса показала, з яких сторін потрібно вивчати народ. Глибоке розуміння народної поезії відбилося й на його українській баладі “Корній Овара”, написаній за сюжетом легенди про запродаж людиною душі чортові. Однак сам герой – козак Корній Овара – на відміну від фольклорної абстрагованої постаті, під пером поета набув романтичних рис гультяя, пройдисвіта.

І. Срезневський подивився романтичними очима навіть на постать і творчість Г. Сковороди. У статті “Отрывки из записок о старце Григории Сковороде” (1834) він оцінював його байки як нібито “забавки уяви, його негідні”. Дослідження цієї сторінки українського письменства дали І. Срезневському матеріал до створення оповідання “Майоре, майоре! ”, в якому знайшли відбиття перекази про одну з сторін життя мандрівного просвітителя.

У 1837-1839 рр. І. Срезневський працював професором політекономії й статистики Харківського університету. В 1839-1842 рр. він здійснив наукову подорож по західних слов’янських землях, під час якої познайомився з багатьма діячами слов’янського відродження, зокрема й із галицькими (Я. Головацький, І. Вагилевич) та закарпатськими (О. Духнович) будителями. Ці контакти сприяли наступному зближенню діячів української культури з громадськими та літературними колами західних і південних слов’ян. У 1842 став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії та слов'янських мов. Ці лекції мали нечуваний успіх. “Студенти всіх факультетів... юрбами йшли слухати красномовного професора; найбільша університетська аудиторія не вміщала усіх бажаючих”.
У 1846, захистивши дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям», став першим у Росії доктором слов'янської філології. Протягом 1847—80 —професор кафедри слов'янознавства Петербурзького університету. З 1851 — екстраординарний, а з 1854 — ординарний Петербурзької АН.

Наукові дослідження в цій царині викладені також у праці вченого “Історичний огляд серболужицької літератури” (1844). У 1846, захистивши дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям», став першим у Росії доктором слов'янської філології.

З 1847 р. і до останніх днів І. Срезневський живе й працює в Петербурзі, де в університеті читає курс слов’янознавства, інтенсивно досліджує проблеми історії російської мови, палеографії, історії слов’янських літератур, народної творчості й міфології. Він опублікував багато пам’яток давньоруського письменства, склав фундаментальний словник давньоруської мови.

У 1849 опублікував працю «Думки про історію російської мови», в якій звертав увагу на необхідність опису пам'яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної літературної мови і діалектів, підготовку історичного словника та історичної граматики із залученням історії ін. слов'янських мов, дав також опис основних особливостей української мови. Вчений уперше розробив теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу. Опублікував багато пам'яток давньоруського та давньослов'янського письменства («Київські глаголичні уривки» та ін.). С. цікавився українською старовиною і фольклором.

З 1851 — екстраординарний, а з 1854 — ординарний Петербурзької АН.

На початку своєї наукової діяльності Срезневський вважав українську мову окремою слов’янською мовою, проте згодом розглядав її як діалект російської. Але не зважаючи на це вклад І. Срезневського в розвиток науки про народне слово важко переоцінити, адже він був справжнім співцем народної мови.

Йому належать прозові та поетичні твори на українську тематику, написані українською мовою (оповідання «Майоре, майоре!», балада «Корній Овара» та ін.). Помер у Петербурзі.

Серед головних праць:

" Запорозька старовина" (1838),

«Історичний огляд сербо-лужицької літератури» (1844),

«Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст.)» (1866),

«Давні глаголичні пам'ятки, в порівнянні з пам'ятками кирилиці» (1866),

«Слов'яноруська палеографія 11-14 ст.» (1885).

Сказания об Антихристе в славянских переводах. Санкт-Петербург, 1874.

Мысли об истории русского языка. 1849 г.