Драматургія Г. Квітки-Основ'яненка

Драматургічна творчість Григорія Квітки-Основ'яненка є цікавим і помітним явищем в українській літературі. Його п'єси «Сватання на Гончарів-ці» та «Шельменко-денщик» досі викликають інтерес та привертають увагу читачів, театральних діячів, кінематографістів.

Привабливість названих п'єс полягає насамперед у яскравості гумористичного зображення життєвих явищ та людських типів. Ці драматичні твори визначаються літературознавцями як соціально-побутові. Гостре бачення письменником соціальних процесів і глибоке знання та майстерне відтворення народного побуту справді дозволяють характеризувати п'єси таким чином. Спільними для них є поширені в літературі того часу образи крутія та хитрюги-москаля, які однаково спритно морочать голови як своїм землякам-гречкосіям, так і зросійщеним, «новомодним» паненятам, що бавляться у світських людей. Це надає творам легкого водевільного забарвлення, виповнює веселими сценами, побудованими на простеньких інтригах. Сюжети нескладні й традиційні, збудовані на любовній колізії, яка розвивається в декораціях українського села з його тинами, призьбами, садочками, гарбузами (призначеними, крім кулінарного вжитку, для з'ясування стосунків між женихами та їх обраницями) тощо. Але, мабуть, найбільшої принади п'єсам надають словесні баталії персонажів, а також промовисті репліки «в сторону», які веселять нас, втаємничують у справжні думки та якнайкраще розкривають характери героїв.

Об'єктом авторської іронії у «Сватанні на Гончарівці» є давній, як світ, спосіб налагоджувати матеріальні сімейні справи через вдале одруження дочки чи сина. Для прозорості, комічності зображення письменник доводить безглуздя ситуації до краю: Уляну не просто силують вийти заміж за багатого нелюба, її мають видати за безнадійного, знаного в навколишніх селах дурника, якого дражнять навіть малі діти. Це могло би виглядати зовсім не смішно, бо ж Стецькова розумова вада — нещастя для хлопця, але він так простодушно не усвідомлює її і так охоче та кумедно блазнює, теревенить, «виробляє коники», що з незмінним успіхом викликає мимовільний незлобливий сміх — як у інших персонажів, так і в читача. Зрештою, автор добродушно посміюється і з Прокопап'янички, що так і норовить, бідолаха, вислизнути від своєї грім-дружини до шинку, і з Одарки, яка снить Кандзюбиною худобою, і зі старого Кандзюби, який пом'якшує Стецьків «діагноз» тим, що «не зовсім би то і дурний», лиш «не всі вдома», а поза тим — «то зовсім парень-друзяка». Та й образ москаля Скорика, який сплітає на чужинський манер таке, що ледве купи тримається, і постать його помічника Тимоша з його зручним до всього «так-таки, так!», — теж позначені тонкою авторською іронією. Виконується закон водевілю: герої з піснями, сльозами та смішками наближаються до щасливої, хоч і не дуже переконливої розв'язки. Одне в ній невесело: вільна дівчина Уляна задля любові до Олексія-кріпака, одружившись, сама потрапляє в неволю. І коли Стецько із дражливим запалом вигукує своє «крепачка, крепачка!», то мимоволі згадаєш: що в розумного на думці, те у дурня на язику. Але щасливий фінал не ускладнюють вагання. Закохані молодята разом, любов перемогла, а там — як Бог дасть!

У п'єсі «Шельменко-денщик» трохи інші мотиви в персонажів при дуже схожому простенькому сюжеті: Прісеньку не хочуть видати заміж за любого, та незаможного капітана Скворцова, бо є у Шпаків на прикметі багатший Лопуцьковський. Закохані врешті досягають свого, не без підтримки спритного капітанового денщика Шельменка, який у мистецтві брехати перевершує всіх персонажів твору, разом узятих. Передфінальний прийом простий і теж типово водевільний: старий Шпак не бачить очевидних речей і благословляє на шлюб замасковану під молодого офіцера власну дочку, вважаючи її, з вини Шельменка, донькою свого заклятого ворога Тпрунькевича. Всі дійові особи п'єси мають «говорящие фамилии», всі дуже вміло типізовані — настільки, що нагадують рухливих ляльок із персональними амплуа і нав'язливими ідеями: Аграфена Семенівна (у своєму «малоросійському» минулому — Горпина) манірно марить Петербургом, її донька Евжені — заміжжям і світським веселим життям, Лопуцьковський — вояжем до Воронежа, пани Шпак і Опецковський — англійською та «гішпанською» політикою, в якій нічого не тямлять, але яку з легкістю невігласів «вирішують» на свій провінційний лад. Зрештою, у фіналі твору присутній ще один філологічний курйоз: Шпака примирює із зятем прізвище — Скворцов, бо ж таки одного пращура Шпака нащадки, хоч один із них — «московський шпак».

Легкість інтриг, музикальність дійства, дотепність ситуацій та реплік, майстерність характеротворення і типізації, блискучість діалогів і влучність авторської іронії та сатири— усе це дозволяє із задоволенням сприймати п'єси Квітки-Основ'яненка і забезпечує їм належне місце у класичній українській драматургії.

27. Жанрова специфіка твору «Великий льох»

" Великий льох" - це романтична поема-містерія (жанр тісно пов’язаний з середньовічною драмою-містерією), в якій поєднується реальне і вигадане. Образи містерії символічні. Поема має історіософський характер, тобто є спробою осмислення української минувшини, генетично пов’язана з поезіями " Розрита могила" і " Стоїть в селі Суботові".

Слово «містерія» походить від грецької і означає «таїнство». Містерія в літературі — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд. Як же зрозуміти назву поеми Т. Шевченка «Великий льох»? Як збагнути творчий задум автора? Адже так важко переказати зміст твору. Ця поема поєднує в собі два роди літератури: лірику й епос. Автор порушує в алегоричному змісті важливу проблему: чи є винні? І доведе, що «кожному воздається за ділами його».
Поема «Великий льох» є гострою сатирою на політику Росії, це протест проти соціального і національного гніту українського народу. А також Шевченко співчуває російському люду, бо його так же гнобили експлуататори, як і наш. Очевидно, що алегоричний характер образів твору був узятий із вертепу, який існував у той час.

Твір складається з трьох частин, а в кожній із них є по три образи. У першій частині «Три душі» автор показує гноблення за часів Миколи І, зраду Мазепи, брехливі обіцянки Катерини II, надії народу на об'єднання України з Росією. Але «три душі» були покарані, оскільки в різні часи вільно, чи не вільно стали причиною певної національної трагедії.
У другій частині «Три ворони» — алегоричні образи найбільш реакційних сил України, Росії і Польщі. Всі вони ворожі народу. Ворони — «сестриці», які знаходять спільну мову у боротьбі проти своїх народів: українського, російського, польського. Найбільше хвастається своїми злочинами українська «ворона», в образі якої Шевченко показує національне дворянство.
У розділі «Три лірники» поет безжалісно викриває панське прагнення до наживи: вони з пихою та зневагою ставляться до народу-годувальника. Засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українську інтелігенцію, лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації.
Царизм у поемі не тільки жорстоко пригнічує український народ, але й цинічно сміється над його історичним минулим.
Автор ненавидить не тільки царя, а і козацьку старшину, поміщиків — усіх визискувачів свого народу.
Тому очевидно, що Великим льохом автор називає Україну.