Ідея слов’янського єднання у поемі Шевченка «Гайдамаки».

«Гайдамаки» - романтична поема, національна епопея про Коліївщину – гайдамацьке повстання 1768 року проти шляхетського гноблення. Одна з її головних ідей — " крила" особи у злитості її боротьби за щастя із боротьбою свого народу (образ Яреми). Необхідність перегорнути трагічну сторінку історії, по-сучасному оцінити минуле. Заклик до єднання слов'янських народів.

Композиційно твір побудований так, щоб читачеві було зрозуміло, що повстання було гнівною відповіддю українського селянства на нелюдські дії польських конфедератів, які «руйнували, мордували» (розділи «Галайда», «Конфедерати», «Титар»).

Розділ «Інтродукція» є експозицією поеми, у якій зав’язуються події. «Гонта в Умані» - кульмінаційний розділ, коли автор, підкоряючись законам романтизму, відходить від історичної правди і наділяє Гонту надзвичайною вірністю присязі, через що той і вбиває дітей. Поема має «Епілог» та «Передмову», у якій Шевченко вказує на реалістичне, історичне коріння народу. Гонта й Залізняк для поета, як і для народу, перейняли справу Остряниці й Хмельницького. У поемі розвивається дві сюжетні лінії – лінія Яреми та народного повстання.

Шевченко прагне відновити історичну справедливість, розповівши правду про причини Коліївщини. Відтворення кривавих подій підпорядковане гуманній, людяній ідеї. В поемі «Гайдамаки» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального і національного гніту, звеличив його мужність і душевну красу. У творі «Гайдамаки» Шевченко уперше у європейському романтизмі поставив у центрі твору не героя-одинака, а народних месників, «громаду в сіряках».

Кожен розділ поеми сповнений драматичного напруження. На відміну від багатьох тогочасних драматичних поем, у Шевченка, як і в письменників-декабристів, як і в Олександра Пушкіна, романічна лінія на другому плані. Поет докладно вмотивовує події Коліївщини як великого народно-визвольного руху. Гайдамаки виступають у поемі, вперше в світовій літературі, справжніми творцями історії. Це найповніше розкривається в розділах «Треті півні», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Гонта в Умані» та інших. Шевченко майстерно зобразив картини передгроззя, наростання народного гніву. Напруженість збільшується з кожним розділом, швидка зміна подій створює відчуття руху. Події подано в широкому епічному плані.

Свій твір поет назвав бунтарським іменем гайдамаків. Так називались учасники повстання 1768 року на Правобережній Україні, відоме під назвою " Коліївщина". Вибухнуло воно тому, що становище народних мас було нестерпне: пригнічували його і політично, і економічно, і релігійно. Основним поштовхом було нечуване знущання над трудящими з боку конфедератів-шляхтичів. їхні самочинні загони нишпорили по Україні і грабували народ, громили культурні заклади, церкви.

Повстання у своїй основі було антикріпосницьким, але разом з тим народ відстоював і свою національну незалежність, своє право сповідувати православну релігію.

Показуючи розгортання народного руху, особисте життя Яреми як учасника гайдамаччини, Т.Шевченко розкриває великий внутрішній світ повстанців: волелюбність і моральну красу, силу і працьовитість, здатність на самопожертву в ім'я волі.

Поет зумів показати основну рушійну силу тодішнього суспільства. Це — селянство, " громада у сіряках", що піднялася на боротьбу проти шляхти, панів.

Поет змальовує картини дикого розгулу конфедератів, які знущаються над шинкарем Лейбою, закатовують вільшанського титаря, а дочку його Оксану, кохану Яреми, забирають з собою. У лісі під Чигирином зібралися повстанці і освятили ножі. Героїчними рисами змалював поет повсталу масу. Він називає борців за волю народу іменем сильного і мужнього птаха — орлами. Вони непримиренні у боротьбі, у прагненні покарати панів за вчинені кривди. Народні маси прагнуть стати вільними. скинути з себе гніт. Тому піднялися всі: і просте козацтво, запорожці, і козацька старшина, і рядові гайдамаки. Вперше в українській літературі Шевченко робить простий народ не фоном для вождів, а героєм, творцем історії. У цьому його велика заслуга. Як же ставиться сам поет до зображуваного? З одного боку, він захоплюється мужністю своїх предків, а з другого — серце його стискається від болю, що " того ж батька тії діти" проливають кров батьків. Ось чому так гаряче закликає Шевченко слов'янські народи до об'єднання.

33. Історична тема у творчості Гребінки. Роман «Чайковський»

У романі Гребінки про феномен козаччини химерна особистість виявляла себе у

химерному сюжеті, структура якого утворена з фантасмагорій подій, авантюрних пригод,

загадкових таємниць, напруги екзистансних ситуацій і майже по-казковому несподіваних

вирішень «гордієвих вузлів». Таким чином, ми підходимо до з'ясування жанрових

особливостей «Чайковського» як роману химерного. У вдачі та у корпусі творів (10 томів) Гребінки – поета, прозаїка та автора однієї п'єси, чиновника і педагога, видавця та перекладача – є щось химеричне. У символіко-

романтичному вірші «Човен» ліричний герой не без остраху пускається у бурхливе море.

Для Гребінки – скромного юнака з провінції – таким морем став вир столичного

(петербурзького) інтелектуального життя, у яке він швидко вписався, більше того, став

осередком колонії українців й користувався авторитетом російської еліти. Справжнім

подвигом Євгена Гребінки була його активна участь у викупі з кріпосного рабства Тараса

Шевченка. З Григорієм Квіткою-Основ'яненком він листувався, написав на його химерну

повість «Конотопська відьма» та не менш химерне оповідання «От тобі і скарб» рецензію,

відвідав їх автора особисто. Навчався разом з Гребінкою у Ніжинській гімназії Микола

Гоголь, хоч на вищих курсах. Дослідники констатують вплив гоголівського козацького

«Тараса Бульби» та химерно-готичних оповідань на аналогічні тематикою і конструкцією

Гребінчині твори. Виступав автор «Чайковського» у всіх модних тодішніх напрямах, таких

як романтизм (лірика, роман), реалізм (байки, повісті), натуралізм (так званий фізіологічний

нарис, що утверджував «натуральну школу»), частково бурлеск і сентименталізм.

Несподівано цікава форма наративу в «Путевых записках зайца» і в «Приключении синей

ассигнации» як монтаж різноманітних кадрів життя, розмаїття типажу. Поширюють діапазон

образів демонологічні постаті в «Рассказах пирятинца», міфологеми _иЛµ_јЖу поемі «Богдан».

Велике історико-культурне значення мав альманах «Ластівка», що його скомпонував

Гребінка з творів кращих українських письменників, зокрема Шевченкових. Надзвичайно

високу оцінку дав видавець поемі «Гайдамаки», уривок з якої був надрукований у

«Ластівці». Окремі поезії Гребінки ставали піснями – не тільки українські, а й

російськомовні «Черные очи», які й досі звучать у Європі й Америці без згадки про їхнього

автора. Окреме питання – національні погляди цього симпатичного письменника.

У різновекторній спадщині Гребінки тема України займає важливе місце. Від

перекладу «Полтави» Пушкіна (її перекладати почав Гребінка ще в гімназії) до

передсмертного «Чайковського» спостерігаємо тяглість цієї теми. Гребінка йшов за раннім

Шевченком на етапі його «романтичного націоналізму».

Химерність роману «Чайковський» ми помічаємо вже у своєрідній «рухомості» часу,

співвідношення зображеного романного часу з часом всезнаючого наратора. Події

відбуваються у неозначеному епічному давно минулому часі, як у казках, легендах чи

переказах, – «не то двести, не то триста лет назад» [1; 62]. Пирятин, локус цих подій у час

авторський –занедбане містечко, якому протиставлене давнє славне козацьке.

Гетеродієгетичний наратор зауважує, що пісня про Олексія Поповича і бурю на морі є в

публікаціях М.Максимовича 1834 р. Сторічний дід згадує з пієтетом про Дорошенка,

відомого з історичних джерел керманича повстання проти Москви після смерті Богдана

Хмельницького. Війну Дорошенка з Московією поетизували Марко Вовчок у повісті

«Маруся» й Леся Українка у драматичній поемі «Бояриня». Розповідь у романі Гребінки

втрачає суцільність застосуванням хронологічної ретроспекції та перехресної композиції

(перемішування епізодів, фрагментів пригод різних персонажів). Стиль викладу бароковий,

тобто рясніє інтертекстуалізами -інкрустаціями з творів різних авторів (особливо з поезії

Т.Шевченка), з народних ліричних пісень та дум. У російському тексті багато українізмів,

пояснених у дужках. Діалоги козаків мають свій стиль – образно-алегоричний. У ньому

згрубіла лексика («дурень» і т. п.) співіснує з сердечними, дружніми або шанобливими

звертаннями («братіку», «хлопці», «батько»). Є своєрідні ритуальні привітання, нерідко

зашифровані, бо час непевний, нелегко розпізнати друга від ворога. Можна написати

спеціальне дослідження про фольклоризм цього роману. Цей фольклоризм функціонує на

різних рівнях, у різних формах. Цитати уривків з думи про Олексія Поповича лейтмотивно-композиційні і разом з тим персонажного рівня. Образ Олексія Поповича частково є схрещенням мотивів думи і переказу. Народнопісенний, лірично стилізований образ закоханої дівчини Марини, яка хотіла б перекинутись у ластівку, у рибку. Повністю

інкрустовано у текст і замовляння старої циганки від укусу змії. Любовний трикутник

Олексій – Герцик – Марина, фатальність покари злотворця – це, по суті, мотив баладний.

Романтизація козаччини не означає суцільної ідеалізації хоробрих героїв. Однак це

воїни, і їхня зброя – вогонь і меч. Вислів «вогнем і мечем», що його візьме як назву для свого

«козацького» роману пізніший Генрик Сєнкевич, є вже у Гребінчиному творі. У деяких

образах-персонажах у романі Чайковського химерно переплелися якості і вади. «Він

співчуває їх прекрасним якостям, властивим ще не зіпсованій натурі, і не приховує від вас

їхніх вад, але змальовує їх з любов'ю художника, тобто з любов'ю не до самих вад, але до

свого твору, в міру того, як ці вади допомагають йому малювати правдивіше картину

старовини, людей та їх побуту» [3; 117], -писав рецензент роману в «Современнике»,

відзначаючи в ньому авторську «щиру теплоту» і «знання старовини, людей та їх побуту».

Так, лубенський полковник Іван – стійкий і мужній борець за Україну, за козацьку

віру, але надто жорстокий і суворий. Неймовірне багатство зумовило риси магнатського

самодурства (покарання різками, грубі розваги, оточення блазнів). Характерний приклад

його шибеничого гумору: примушує хирлявого слугу Герцика їсти «здоровий борщ» з

надзвичайно гострою приправою, чекаючи, чи той умре. У напружений момент настає

несподіваний поворот сюжету – Герцик розкриває сенсаційну таємницю: дочка полковника

Марина на любовній зустрічі з убогим поповичем Олексієм. Уникаючи розправи деспота,

Олексій тікає на Січ, а незабаром щезає з дому і Марина. Любовний сюжет перетворюється

на пригодницький. Під час мандрівки через дикі степи Олексій пристає до ватаги козаків,

знайомиться з характерником Микитою Прихвоснем. У Шевченка є згадки про полковника –

«характерника з Січі». Грінченко перекладає це слово як «чародей», «колдун». У Гребінки це

поняття означає вищий рівень козацької хоробрості, кмітливості, винахідливості, а також

всебічності знань. «Характерник бывал человек разумный и знал всякую всячину; его и пуля

не брала, и сабля не рубала; у него на все было средствие и способ, на все хорошее слово и

польза. Характерники знали все броды, все плавы по Днепру и другим речкам; характерник

из воды выводил сухого и из огня мокрого; у них была лицарская совесть и добродушие...»

Дуже добродушно поставився до юного Олексія (йому років 20) характерник Микита

Прихвостень. Він читає йому, так би мовити, курс пропедевтики козакознавства, однак в

екзотичній коршмі, замаскованій терниною, проймається азартом нестямної пиятики.

Принцип виводити з води сухим, а з вогню мокрим притаманний персонажам

сюжетного плетива роману, це один з прийомів химерності. Коли сп'янілі козаки готові

вбити Олексія, з’являється рятівний deus ex machine в іпостасі Тетяни – однієї з

«племінниць» шинкарки Варки. Типаж характерників не однорідний. Високошляхетних

названо «характерними душами» (Марина, Олексій). Але є серед них закостенілі, позбавлені

еластичності розуму дідугани, які тільки вдають мудрих, випинаючи своє «я», багато

говорять на раді в Січі й багато п'ють на чужий кошт, але виходу із складних ситуацій знайти

неспроможні. Такого виходу шукає щиро прихильний до Олексія Микита Прихвостень,

особистість подекуди смішна, а мешканець зимівника Касян вражає надзвичайною

щедрістю, гойністю.

Наприкінці другої частини роману інтенсифіковані події набувають неймовірної

напруги, як у творах готичної 'E2 _поетики. Олексій, влаштований на Січі писарем, під час

повернення з успішного походу човнами-чайками на кримських татар утихомирює

несподівану бурю на морі сповіддю в гріхах і готовністю стати жертвою стихії та читанням

священної книги. Врятоване товариство зразу ж складає про нього думу. Уривок з неї

українською мовою, а також повний текст у перекладі на російську при описі Олексієвого

подвигу наведено. Є Гребінка розкриває свій творчий верстат, майстерно вказуючи на одне із

фольклорних джерел образу. І знову ж контрастний до героїчного трагічний момент

надзвичайно ускладнює химерність сюжету: на Січі з’являється дівчина – кохана Олексія. За

суворим воєнним кодексом їх обох засуджено на страту. Ліризовані тиради-монологи,

стилізовані під голосіння, опис приготування до жахливого фіналу – все це моменти

максимального емоційного вольтажу й зразок психологічного зображення. Ставлення

запорожців до жінок особливе. Ознакою «доброго тону» було хизуватись зневагою «баб».

Ніжність затамована, але лицарство виявилось хоча б у тому, що ніхто із січовиків не посмів

стратити жінку (для цього привезено полоненого татарина). Приятель Олексія ще зі

студентських років у Києві, кошовий Грицько Зборовський знаходить вихід. З показною

суворістю разом з іншими засуджує на смерть Олексія – Поповича, але, виявляється, той без

козацького прозвища. Його «вихрещують» на Чайковського. Попович уже не існує, то як же

його судити? Чайковський і Марина з ешафоту йдуть до шлюбу тут же в церкві. Ще один

несподіваний поворот як прийом химерності. Гребінка злютував літературну думу й

родинний переказ (мати письменника походила з роду Чайковських) в одному образі, сплаві

двох фольклорних жанрів.

Друга частина Гребінчиного творива наближена до готичного роману а) образом

злотворця; б) мотивом узурпаторства; в) прийомом розкриття біографічних таємниць; г)

фатальністю покари лиходія.

Лиходієм був Герцик. Хитрий, улесливий лицемір, він здобуває довіру й прихильність

полковника Івана, який у своєму засліпленні не дозволяє сказати й слова правди про цього

шахрая і блазня. В одах полковникові Герцик дуже часто говорить про свою любов до нього

як до батька, і разом з тим цей зрадник приводить татар й організовує смерть надто

довірливого Івана, аби заволодіти за допомогою підробленого заповіту його величезним

маєтком і навіть його дочкою – красунею Мариною.

Кульмінаційний вузол у сюжеті роману є водночас і катарсисом –розв'язкою.

Герциковий план вбити Олексія і захопити Марину зазнає краху: у дійство вторгається

караюча Божа Сила: у той момент, коли Герцик доторкнувся рукою землі, щоб набрати

жменю піску й сипонути в очі Олексієві, аби відтак заколоти його ножем, у палець укусила

змія. Від зміїного яду лікує лютіша від змії страхітлива відьма-циганка, яка свідомо і

злорадно прикладає до рани шматок смертоносного кореня. Виявляється, вона отруїла

власного сина. Під маскою циганки єврейка займалась своєрідним валленродизмом –

помстою козакам, які забрали у неї дітей. Зовсім іншої вдачі була її дочка Тетяна, спроможна

на великодушність, жагою чистого, високого кохання і готовністю іти на загибель, аби

рятувати від смерті коханого. Усі свої гріхи розкриває Герцик у передсмертній сповіді, через

призму якої висвітлені колізії химерного сюжету.

Євген Гребінка виявив глибоке знання феномену козацтва – січових звичаїв,

запорозького побуту, менталітету воїнів, описав інтер'єр та екстер'єр архітектурних споруд

на Січі, зимівника й шинку як невеликих фортець, систему сторожових башт. Динаміка

батальних епізодів віртуозна. При певній романтичній гіперболізації зображені події

показані на реалістичнім тлі. Цим тлом є степ. Відчутна просторова перспектива від

найдальшої точки на горизонті, яка росте наближуючись, до якогось куща на першому плані.

Зображена конфігурація рельєфу (балки, іноді камінні виступи, кургани), флора (ковила,

тернина тощо), а особливо фауна (птаство, суслики). Разом _______з тим це степ історичний – арена

герців козачих, татарських.

Прикладом небезпеки є зустріч Касяна з татарином. Обидва заповзли на курган, де

відбувся мовчазний рукопашний двобій (боялись видати себе галасом, накликати більше

десь поблизу замаскованих ворогів). Так переданий дух неспокійного часу.

Деякі мікродеталі природи покликані підсилити тугу ув'язнених за волею –

безтурботні горобці чи ластівка, єдина травинка з жучком. Скрізь життя, і як боляче з ним

розставатися!

Незважаючи на те, що у зображенні козацького життя письменникові меншого

таланту нелегко було змагатись з Гоголем, автором «Тараса Бульби», Гребінчин

«Чайковський» був високо оцінений сучасниками. «Найкращий з усіх цих творів (йде про

дев'ять повістей та оповідань і роман «Доктор» Євгена Гребінки. – А. Г.-Ш.) – роман

«Чайковський», який є в той же час і взагалі найкращий твір Гребінки– писав

М.Л.Михайлов, співпрацівник журналу «Современник». Рецензенти пророкували, що

«Чайковський» «читатиметься ще довго з великим задоволенням усіма, хто розуміє справу»

Суворий цензор української літератури В.Бєлінський зарахував «Чайковського» до

кращих творів року. Іван Франко писав про «Чайковського» як про улюблену лектуру

галицької молоді (до речі, роман був перекладений українською мовою). Нинішній історик

літератури не може не побачити недоліків аналізованого твору: старосвітської розтягненості

тексту, певної наївності та гротескності деяких епізодів. Так, у дусі химерності після важкого

опису смертельних конвульсій Герцика, божевілля матері, яка отруїла свого сина, раптово

читач потрапляє на грандіозний бенкет у Пирятині, що його видає для друзів щасливе

подружжя Чайковських. Бешкетники на чолі з невтомним Миколою Прихвоснем заливають

кімнату бочками трунку по коліна і п'ють його, як коні воду, просто з цієї водойми. Чи не

надто гротескна фантастична сцена? А про матір Олексія письменник не обмовився жодним

словом. Однак твори далекого минулого слід оцінювати конкретно-історично. На свій час

роман «Чайковський» був явищем прикметним, а в еволюції химерного роману як жанру

важливим.

34.