М. Гоголь, як український письменник.

Свого часу Михайло Драгоманов зазначив: " По часу, коли появились малоросійські повісті Гоголя, ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив поетичні спроби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка. Про Україну багато і голосно говорив чоловік, ставши зразу поряд із Пушкіним авторитетом в очах російської громади. Україна не мала ще другого такого сина, котрий би так повно виразив у собі дорогі боки її народного духу...". Гоголь надто сприяв посиленню інтересу своїх сучасників і наступних поколінь до українського фольклору, етнографії, історії, починаючи від Квітки-Основ`яненка, Куліша, Костомарова, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

Ізмаїл Срезневський - філолог, історик, фольклорист - назвав свого приятеля " великим художником і знавцем поетичного світу України". Чотирнадцятирічна Леся Українка разом з братом Михайлом переклала " Вечори на хуторі біля Диканьки" українською мовою і видала цей переклад. Під впливом " Вечорів" писав свої вірші, нариси А.Тесленко.

Академік Михайло Грушевський характеризував Гоголя як одного " з найславніших синів", яких дала Україна. Максим Рильський свідчив, що Гоголь був улюбленцем О.Довженка, О.Яновського й Остапа Вишні. Всі троє називали себе учнями Гоголя. Як уже згадувалося, Олександр Довженко мріяв створити кінофільм " Тарас Бульба.

Блискучий майстер слова Григір Тютюнник у щоденнику занотував, що Гоголь - суто український письменник: типи, духовність, гумор - риси притаманні українському народові.

Микола Гоголь був яскравим виразником того періоду, коли Москва жадібно всотуючи в себе все, чим була багата Україна, робила все, щоб денаціоналізувати цей внесок, надати йому характеру загальноросійського, а отже, й нівелювати саме поняття українського, національного.

Аргументацію цієї тези знаходимо в аналізі 4-томного видання листів М.Гоголя під редакцією І.Шенрока, пов`язаних з відкриттям у Києві університету св.Володимира. Вже набувши слави як автор " Вечорів на хуторі біля Диканьки", увійшовши в коло літературної петербурзької та московської еліти, Гоголь з грудня 1833 до серпня 1834 року домагається професорського місця в новоствореному Київському університеті. Він прагнув працювати на батьківщині для неї, а не для свого блага.

Гоголь приховує від своїх московських друзів наміри і, звичайно, мотиви переїзду до Києва. Це видно з листа до М.Погодіна, який дізнавшись про бажання Гоголя їхати в Україну, пропонує йому місце " адьюнкства" у Москві. Гоголь ввічливо відмовляється і явно лукавить, пишучи: " Я... просился профессором в Киев, потому что здоровье мое требует этого непременно также и труды мои...".

Окрім того зауважимо, що письменник, який все життя прожив на чужині, не виявляв бажання мати там власне житло. У листі до Максимовича бачимо прохання Гоголя: "... Есть ли в Киеве продающиеся места для дома, если можно, с садиком, и если можно, где-нибудь на горе, чтобы видно было Днепр". Як сумно перегукується доля М.Гоголя з Шевченковою, аж до сприйняття " хатки на Україні". Як певного символу поєднання зі своєю Матір`ю - Землею - Україною.

Та доля розсудила інакше, і напевно, " доля" ця була керована не Богом, а злою силою певних осіб, зокрема С.Уварова. (Листи М.Гоголя до М.Максимовича від 8 червня 1834 року, а також від 14 серпня 1834 року, яким по суті, і закінчуються марні прагнення письменника поєднатися з своєю рідною Україною).

Все вище сказане дає підстави зробити висновок, що " неможливість" переїзду М.Гоголя на батьківщину до Києва була наслідком кампанії, перспективна мета якої полягала в денаціоналізації українського таланту.

Красномовним свідченням національної самосвідомості М.Гоголя є факт власнорусного запису в книзі пацієнтів у Карлсбаді французькою: " Микола Гоголь - українець". Євген Маланюк докладніше зупиняється на факті цього запису, вказує, що зроблений він у 1846 році в санаторії Карлсбаду, в реєстрі визначних пацієнтів на ст.17, і передає його дослівно. Українською це звучить так: " Мр. Микола Гоголь, українець, замешканий у Москві, автор декількох комедій російських".