М.Петренко як поет-романтик

Михайло Миколайович Петренко (*1817, Слов'янськ — †27 грудня 1862, там же (за іншими даними - Лебедин) — український поет-романтик. Автор пісень «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…».

Тривалий час біографія українського поета-романтика XIX століття Михайла Петренка була майже невідома. 1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати «по цивільному відомству». Є свідчення, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841—1848 років в харківських альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Є відомості, що він написав п'єсу «Панська любов», але вона не збереглась.

Розповідають, що батько поета був людиною м'якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем. Любив природу, але господарювати не вмів. Та й землі було мало. Одружився. Зростала сім'я. Михайлів батько був змушений орендувати землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці. Тут Марченко допомагав своєму орендатору продавати вирощений урожай з баштану.

Хлопчик Михайло, за розповідями родичів, ріс тихою і лагідною дитиною, любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Чудова природа була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Пізніше він присвятив рідному місту цикл віршів «Слов'янськ», у якому, за словами критика Г.Нудьги, поет «радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і луги навколо міста».

42. СПОЧАТКУ БІОГРАФІЯ: Шашкевич народився в селі Підліссі в домі свого діда о. Авдиковського в 1811 р. Його батько був священиком у Княжому. Вчився Маркіян у Золочеві, Львові та Бережанах. Уже в часі гімназійних наук писав принагідно вірші батькам на іменини, на Новий рік польською мовою. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові і вписався на філософічний курс, що відповідав 7-му і 8-му класам гімназії. За недозволену прогулянку в місто його було вигнано з семінарії. Тоді Шашкевич опинився серед дуже тяжких життєвих умовин, бо батько погнівався на нього й відмовив йому у всякій помочі. Маркіян мусив сам думати, як жити. У життєвій боротьбі кріпшала його воля, але ниділо здоров’я. Проживаючи «на світі», з запалом кинувся до праці у львівських бібліотеках: університетській та Оссолінських, де познайомився основно з творами слов’янських письменників: Дубровського, Шафарика, Колара, Вука Караджича. Доставляли йому книжки також дідич Тадей Василевський, польський етнограф Вячеслав Залеський і чех Православ Кавбек. Неясна спершу думка про свою власну літературу перетворилася в ясну ідею під впливом студіювання «Енеїди» та збірок пісень Максимовича. Там знайшов Шашкевич те, за чим тужив, чого шукав, — живу народну мову. Захоплений великою ідеєю, кинувся до праці: збирав народні пісні, перекази, приглядався до звичаїв і це своє захоплення намагався вщіпити в серця товаришів та ширшого громадянства. В 1832 р. утворив із Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем гурток, що його назвали «Руською трійцею». До гуртка приступили згодом і інші товариші. Вони зобов’язалися працювати на користь народу, при чім кожний вписував в альбом «Руська зоря» свій клич і прибране ім’я. Шашкевич підписався «Руслан», Головацький — «Ярослав», Вагилевич — «Далибор». По смерті батька духовна влада прийняла Маркіяна вдруге (1833 р.) до семінарії. Під ту пору панував там сильний польський патріотичний дух. У семінарії став Маркіян провідником тієї частини молоді, що бажалапрацювати для свого народу. В 1833 р. зладив він альманах «Син Руси», але друком його не видавав, бо відчував, що це поки що перші несмілі літературні спроби його товаришів. У 1835 р. написав із нагоди уродин цісаря Франца І привітний вірш «Голос галичан» у чистій народній мові. Живою народною мовою виголосив також того самого року промову в семінарійнім музеї перед духовною старшиною, вихованцями й запрошеними гістьми, а восени разом із двома товаришами, Устияновичем і Величковським, перші проповіді у львівських церквах. Для поширення своїх думок серед ширших кіл громадянства зладив Маркіян альманах «Зоря». Альманах отримав для оцінки віденський цензор — словенець Бартоломей Копітар. Цей визначний слов’янський учений був прихильником самостійного розвитку всіх слов’янських мов та літератур. Появу «Зорі», альманаху в живій мові, вважав він не тільки літературним явищем, але й першорядною політичною подією. Звернув увагу уряду, чи є в його намірах давати змогу розвиткові нової слов’янської нації. «Зорю» було відіслано до Львова. Львівський цензор, професор моральної теології в університеті Венедикт Левицький, заборонив її друкувати. Йому не подобалися народна мова й фонетичний правопис. Тоді Шашкевич змінив у дечому зміст альманаху, змінив його наголовок на «Русалка Дністрова» і при помочі Якова Головацького, що в часі побуту в Угорщині нав’язав зносини із сербськими студентами, видав її в Будапешті з датою 1837 р. Надруковано «Русалку» в тисячі примірників, з яких двісті розійшлося поміж людьми, а вісімсот затримали у Відні. Віденська поліція зажадала пояснень від львівської цензури. «Русалка» дісталася в руки цензора Венедикта Левицького. Левицький добачив у змісті «Русалки», зокрема в текстах деяких народних пісень, прогріхи проти моралі, в іменах Далибор, Святовид, Купайло, Лада — культ давнього поганства, злякався натяків на невідрадні тогочасні обставини життя в Шашкевичевій «Згадці» і заборонив «Русалку» поширювати. Крім того, провів слідство проти всіх трьох авторів. На слідстві Шашкевич відповідав сміливо: «Я пробував, — говорив він, — своїх сил в українській мові як своїй рідній, що, знаю, різниться від російської і церковної мови, і думав покласти підвалини під її розвиток і через те зарадити недостачі української літератури».

«Русалка Дністрова» викликала захоплення серед невеликого гуртка ідейних прихильників Маркіяна, але нехіть і погорду серед старшого громадянства і серед тих письменників, що цуралися народного слова. Ця нехіть знайшла вислів У гострій критиці граматика й поета Йосипа Левицького, що сам писав свої твори жахливою мовою. З великою лайкою накинувся він на «Русалку» та її авторів. Фонетичний правопис, що його Шашкевич увів за прикладом реформатора сербської літератури Вука Стефановича-Караджича, назвав Левицький «диким», авторів «Русалки» — «руськими естетиками». З жалем у серці кинув Маркіян духовну семінарію. Коли одружився й висвятився, духовна влада й далі з неохотою ставилася до нього. Довгий час тинявся він по адміністраціях з місця на місце: у Гумнисках, Нестаничах, Новосілках, із недугою у грудях, із моральними терпіннями в серці. Все-таки не кидав пера. Вкінці недуга перемогла й поклала кінець його життю в 1843 р.ТЕПЕР ПРО РОМАНТ.: Поезії Маркіяна Шашкевича мають наскрізь романтичний характер. Помітний він у захопленні поета народною творчістю («Побратимові»), у зверненні до минулого («Погоня»), у доборі незвичайних подій (татарин умикає дівчину, козак доганяє татарина), в описах понурих, грізних краєвидів, повних жахливої таємничості («Сумерк вечірній», «Погоня»), у використанні народних вірувань, у народній мові та ритміці, що нагадує ритміку народних пісень. Зокрема, описи природи дуже нагадують своїм зловісним характером романтичні «байронівські» краєвиди.

«Олена» Шашкевича. Сильне романтичне забарвлення має також оповідання Шашкевича, яке він назвав казкою, — «Олена». Зміст оповідання Шашкевич притемнив свідомо, щоб надати йому більшої таємничості. Зачинається «Олена» описом весілля. Гості весело забавлялися. Молода, Олена, — «пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вінком барвінковим золото-зеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий пускала вітер...» Не було тільки на весіллі молодого. Пішов він, як оповідав весільним гостям дружба Василь, до Дубровничів просити пана на весілля. Але цей «не дуже... рад був, схнюрився, люто глянуа відвернувся: но небавом знова промовив солодко, вложив Семенькові кілька талярців ясних в жменю, обіцяв прийти та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість...» Потім, оповідав далі Василь, Семен пішов кудись крутим шляхом: «щось то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закрякав...» Тим часом у пору, коли відбувалося весілля, серед темної осінньої вітряної ночі, при витті вовків, верхами, понад проваллями Семен поспішав щораз далі. Заманячіла ватра. Семен зустрів близько неї бандуриста Данилка. якого бачив на панськім дворі. При ватрі побачив Семен кільканадцятьох бородачів. Між ними «станув Медведюк піднебесною чорногорок», барки його — у Бескидах камінь, дуб — його правиця, брови його, як дві чорні хмари, а очі його — з-під тих хмар дві блискавки, а борода його — ніч темна, осіння, а голос його — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала, вергся на врага — буй-туром валив». До нього-то прийшов Семен прохати помочі проти задумів пана. Як тільки Медведюк дізнався про наміри старостича, кликнув своїх молодців: «Годі! Не гаймо часу... на коні!» Одна частина ватаги пішла на замок, друга засіла при дорозі. Недовго й чекала. Над’їхав пан зі своєю дружиною та бранкою Оленою. «Задзвеніли топірці, іскри посипалися...» Медведюк повалив напасника, відібрав Олену й віддав її Семенові. Просив його Семен, дякуючи за рятунок, щоб був гостем на весіллі, але Медведюк не схотів. «Хлопці, на коні та до наших!» — кликнув ватажок, та й щезли...

Оповідання «Олена», яким Маркіян Шашкевич щасливо започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті, є дуже виразним висловом його гарячого захоплення романтичною поезією. Гірське дике оточення, грізні постаті опришків, роль бандуриста Данилка, буйний світ народної фантастики, народні звичаї, вибухи пристрастей, серпанок таємничості — все це ознаки романтичної поезії, що сплелися у ніжну, тонку мережку Шашкевичевого оповідання. «Олена» виказує познайомлення Шашкевича з багатою й модною тоді польською романтичною літературою, є доказом його доброго начитання. Крім цього, торкнувся в ній Шашкевич тогочасних соціальних відносин. Насвітлення конфлікту на тлі соціальних обставин життя є також новиною в українській літературі.

Слідами Шашкевича. Головна заслуга Маркіяна Шашкевича в тому, що він перший в Галицькій Україні двигнув українську мову на становище літературної, чим спрямував її розвиток на єдино правильний шлях. Ця заслуга його тим більша, що звернувся він до мови простолюддя в часах, коли вищі верстви з погордою та зневагою гляділи на селянина. Яке велике враження робили ідеї Маркіяна на його сучасників, вистачить указати на слова Михайла Козаневича: «О безсмертний Маркіяне! — кликав він. — Ти зажег огонь, який лиш гробова персть загасити може». Смерть Шашкевича була ударом для галицьких українців. Не стало вчителя, втратили сміливість виступу його учні. Тяжка рука поліції, тодішньої цензури та польської інтелігенції гнітючим тягарем налягла на тодішнє українське народне життя. Сумне становище української справи в Галичині під цю пору яскравими барвами насвітлив Яків Головацький у статті «Zustä nde der Russinen in Galizien», яку вмістив в одному німецькому часописі 1846 р. Він також перейняв кермо усього, зрештою слабкого, літературного руху після смерти Маркіяна тоді, коли зневіра й апатія огорнули серця загалу.

Для естетики Шашкевича-романтика притаманне ствердження ідеї демократичної літ-ератури, акцентування на народності як засаді розвитку мистецтва. Спочатку цей принцип витлумачувався як відповідність професійної мистецької творчості народним традиціям, звичаям, духові фольклору; відтак приєднувались і заглиблення в національну самобутність народу, його суспільні змагання, усвідомлення його історичних надбань. Не менш важливою для Шашкевича засадою був художній історизм. Звертання до історичного минулого народу розцінювалось ним як чинник пробудження його національної самосвідомості й разом з тим як антитеза сучасній безбарвній дійсності; у старовинних пам’ятках та в історичній славі бачив він джерело духовної сили народу. Тому вагомим для Шашкевича було гасло, адресоване його спільноті: " Пізнай себе! ".

Захоплюючись, як і всі романтики, героїкою княжих часів і козацької доби, Шашкевич робив перші спроби сформувати історичне мислення. У філософсько-теологічних поезіях у прозі " Псалми Русланові", у віршах, статтях і нарисах Шашкевич обстоює культ розуму, поєднаного з мораллю й красою, розуму, який би не домінував над вільною чуттєвістю людини. І. Франко вважав Шашкевича засновником " справді нової, справді народної школи літературної", а його діяльність — свідченням прогресивних тенденцій у культурі Галичини й України.

69 1845 року в період " Трьох літ" Шевченко написав поему " Єретик". Ідея всеслов" янського об" єднання. СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Злі сусіди запалили хату у свого сусіди, нагрілись, але залишили тліти іскру, яка стала згасати. Ці злі сусіди — німці, які роз'єднали велику слов'янську сім'ю і призвели до усобиць між братами. Вороги поневолили сусідні народи, загарбавши їхні землі.
Але серед слов'янства з'явився пророк, покликаний з'єднати слов'янські народи, засвітити «світоч правди, волі» з тієї іскри братства, що вже дотлівала на попелищі. Цей пророк — Павло Шафарик, чеський історик, видатний діяч чеського і словацького Відродження, який проголосив ідею єдності слов'ян. Йому й присвятив Шевченко розповідь про ще одного славного чеха — Яна Гуса.
Безмежна влада Папи Римського як судді, законодавця і священнослужителя завдала чимало лиха і страждань народам багатьох країн. І тоді Ян Гус вирішив викрити Папу. Під час проповіді у Віфліємській каплиці в Празі він гостро критикував Папу та його посіпак — ченців усіх рангів
і розірвав папську буллу, що надавала відпущення гріхів кожному, хто мав гроші. Іріхи відпускалися навіть п'яній повії, котра на нечесно зароблені гроші купила собі буллу. Чесні ж люди, якщо вони були бідні, не могли здобути відпущення гріхів. Самі ж католицькі ченці поводилися, як розбійники, злодії і розпусники — грабували народ, пускали по світу байстрят.
Чутка про сміливий вчинок Гуса дійшла до Ватикану і Авіньйона — до обох тодішніх папських столиць. Ченці, які весь час гризлися за кардинальську митру, об'єдналися проти Яна Гуса.
У Констанці зібрали собор, на який з'їхалося багато ченців, прелатів та вельмож. Туди було викликано й Гуса. Прихильники його не пускали в Констанцу свого ватажка, сам він вирішив довести свою правду і пішов на собор:
Мов кедр серед поля Ливанського, — у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика.
Вороги Гуса не дали йому сказати на суді жодного слова, визнали єретиком (боговідступником) і присудили до спалення на вогнищі.
Вранці наступного дня мужнього чеха у кайданах привели на аутодафе. Ян Гус молився за людей, і голос його бринів, аж поки праведного не вкрило димом і він замовк.
Коли вогонь погас, вітром розвіяло попіл, і прості люди побачили на папській тіарі червоного змія. А ченці, співаючи молитви, розійшлися по трапезних святкувати свою перемогу.
Зійшлися чехи, взяли землі з—під вогнища і пішли з нею в Прагу.
Ченці осудили і спалили Яна Гуса, та не спалили Божого слова. Не знали вони, що замість гуся (Яна Гуса) вилетить з—за хмари орел і розклює папську тіару. Той орел — Ян Жижка, національний герой Чехії, видатний діяч революційного руху гуситів — прихильників Гуса. Він «махнув булавою», піднявши народне повстання проти гнобителів.

Історичною основою твору стала національно-визвольна боротьба чехів під проводом професора Празького університету Яна Гуса проти Римського Папи у XV ст. У своїх лекціях професор викривав облудність отців Ватикану, аморальність католицького духівництва. Після смерті Яна Гуса його послідовники ще тридцять років воювали за волю чеського народу