Стан проблеми психологічної готовності вчителя до педагогічної діяльності з дітьми з психофізичними порушеннями 4 страница

Аналізуючи сказане, можна зробити висновки: 1. Наявність наміру, інтенції до виконання діяльності є головною ознакою мотиваційної поведінки людини. В залежності від сприйняття людина може знаходитися в одному з трьох мотиваційних станів: стан зовнішньої мотивації або стан амотивації. Стан внутрішньої мотивації, опосередкований потребами в самодетермінації, які є одними з провідних психологічних потреб Я людини. У зв'язку з цим людина відчуває, що вона є дійсною причиною поведінки. Стан внутрішньої мотивації обумовлений зовнішніми причинами стосовно Я. Вони спрямовані на регуляцію поведінки людини. В такому стані людина сприймає причини своєї поведінки як зовнішні, нав'язані зовні. У цьому стані людина може сприймати себе компетентною та ефективною, але це почуття не буде сприяти внутрішній мотивації. 2. Будь-яка подія, повідомлення, комунікація, тобто будь-який стимул, на який людина наражається під час діяльності, може мати для неї контролююче та інформуюче значення. Контролюючими є такі стимули, які сприймаються, як примус думати, відчувати або вести себе певним чином, інформуючими є такі стимули, які не сприймаються як надання свободи вибору, можливості самовизначення.

Методологічні основи психологічного підходу до проблеми самовизначення були закладені С. Л. Рубінштейном [161, 359]. Проблема самовизначення розглядалась ним у контексті проблеми детермінації в світлі висунутого ним принципу - зовнішні чинники діють, переломлюючись через внутрішні умови. Теза, згідно з якою зовнішні чинники діють через внутрішні умови так, що ефект дії залежить від внутрішніх властивостей об'єкту, означає, по суті, що всяка детермінація необхідна як детермінація інших, зовнішніх, і як самовизначення (визначення внутрішніх властивостей об'єкту). У цьому контексті самовизначення виступає як самодетермінація на відміну від зовнішньої детермінації; на відміну від зовнішньої детермінації у понятті самовизначення, таким чином, виражається активна природа " внутрішніх умов", через які переламуються зовнішні діяння (впливи): " Насправді самовизначення й визначення іншим, зовнішнім існує ієрархія цих відносин, в якій вищим рівнем виступає самовизначення на рівні істот, які мають свідомість" [161, 358]. Стосовно цього рівня - рівня людини - у розумінні самовизначення С. Л. Рубінштейном виражається суть, значення принципу детермінізму - " зміст його полягає у вираженні ролі внутрішнього моменту самовизначення, вірності собі в неодноразовому підпорядковуванні зовнішньому [161, 282]. Більш того, сама " специфіка людського існування полягає у ступені співвідношення самовизначення і визначення іншим (умовами, обставинами), в характері самовизначення в зв'язку з наявністю у людини свідомості і дії" [161, 260].

Підхід С. Л. Рубінштейна розвиває у своїх працях К. О. Абульханова-Славська [1]. Для неї, як і для С. Л. Рубінштейна, центральним моментом самовизначення є самодетермінація, власна активність, усвідомлене прагнення зайняти певну позицію.

Спроба побудови спільного підходу до самовизначення особистості в суспільстві була здійснена В. Ф. Сафіним та Г. П. Ніковим [164, 65-73]. Вони починають з характеристики " самовизначеної особистості", яка для них є синонімом " соціально дозрілої" особистості. І основну її характеристику вони вбачають в дотриманні норм, існуючих у суспільстві та в орієнтуванні на певні групові, колективні та суспільні цінності.

У віковому аспекті проблема самовизначення найбільш повно була розглянута Л. І.Божовичем [22]. Характеризуючи соціальну ситуацію розвитку школярів, вона зазначає, що вибір життєвого шляху, самовизначення, є афективним центром їх життєвої ситуації. Підкреслюючи важливість самовизначення, Л. І.Божович не дає його однозначного визначення; це " вибір майбутнього шляху, необхідність знайти своє місце в роботі, в суспільстві, в житті" [22, 380], " пошук мети та смислу свого існування" [22, 381], " необхідність знати своє місце в спільному потоці життя" [22; 388]. Певне, найбільш повним є визначення самовизначення як потреби злити в єдину смислову систему узагальнені уявлення про світ і узагальнені уявлення про себе самого та, таким чином, знайти і визначити смисл власного існування.

Для того, щоб стала зрозумілою психологічна сутність самовизначення, М. Р. Гінзбург розглядає в розвинутій, розгорнутій формі такі його характеристики: зв'язок самовизначення з цінностями; потреба в самовизначенні як потреба у формуванні певної смислової системи, в якій центральним моментом є уява про смисл власного життя; спрямування у майбутнє [41, 19-26]. Практично кожна з цих характеристик розглядається як самостійний предмет і у психологічних, і у філософських роботах.

П. Гереманн [38, 46] вказав на принципову різницю у природі елементів уяви людини про своє майбутнє, в якому наявна і різниця в їх функції. Він розрізняє в складі життєвого плану два типи мети: кінцеві (ідеальні) та допоміжні (реальні, конкретні). Кінцева мета вміщує ідеали, зрозумілі як цінності. Ця мета стабільна. Реальна ж мета характеризується конкретністю і досяжністю, які можуть змінюватись в залежності від успіхів та невдач. Таким чином, П. Гереманн прямо вказує на зв'язок життєвого плану з цінностями.

Цінність містить в собі один з основних механізмів взаємодії особи і громади, особи і культури. Це положення є центральним для так званого гуманістично-аксіологічного підходу до культури, згідно з яким культура сприймається як світ втілених цінностей; " галузь застосування поняття " цінності - людський світ культури та соціальної дійсності" [207, 37]. У цьому підході Н. З. Чавчавадзе, як нам бачиться, адекватно вирішує питання про співвідношення цінностей і мети: " Цінність, в першу чергу, є тим, що надає ідеальній (тобто реально ще не здійсненій) меті силу впливу на спосіб і характер людської діяльності, спонукальну силу" [207, 35]. Таким чином, цінності, ціннісна свідомість лежать в основі ціле-покладання: "... цільова детермінація людської діяльності - це ціннісна детермінація. Цілі можуть впливати на людську діяльність не реальнокаузально, але як ідеальні цінності, реалізацію яких людина вважає своєю нагальною потребою або обов'язком" [207, 35].

За словами М. Р. Гінзбурга [41, 25], для розуміння проблеми особистісного самовизначення важливо відзначити ще одне особливе положення: рівень особи - це рівень ціннісно-змістової детермінації, рівень існування в світі змісту та цінностей. Як вказують Б. В. Зейгарник і Б. С. Братусь [24, 122], для особистості " основна площина руху - морально-ціннісна".

Як відзначає М. Р. Гінзбург [41, 24], самовизначення - це те, що існування у світі змісту є існуванням на власно особистому рівні (на що вказував ще Л. С. Виготський); галузь змісту та цінностей є та галузь, в якій і трапляється взаємодія особи, громади. Цінність і зміст є мовою цієї взаємодії. Визначна роль цінностей для формування особи, як відзначають Б. С. Братусь і П. І. Сидоров [24, 39], -" створення цінностей, закріплення єдності і самототожності особи, надовго визначає собою головні характеристики особистості, її стержень, її мораль, моральність".

Таким чином, аналіз філософської та психолого-педагогічної літератури дозволив нам зробити наступні висновки:

- особливе місце при розгляді проблеми педагогічної діяльності з дітьми з психофункціональними порушеннями займає поняття особистості;

- одне з основних завдань педагогічної діяльності з дітьми з психофункціональними порушеннями - розвиток індивідуальних здібностей учня на основі існуючого досвіду. При цьому підході він є суб'єктом процесу навчання. Існуючий досвід дитини являється засобом реалізації завдань навчання;

- оптимальною умовою повноцінного розвитку та навчання дитини, як саморозвиваючої та саморегулюючої системи, є забезпечення відкритої взаємодії. Створення цього є найважливішим завданням всієї системи безперервного навчання;

- в основі педагогічної діяльності з дітьми з психофункціональними порушеннями знаходить соє відображення само-актуалізація Я-концепції в різних проявах особистості. Дана система виражає внутрішню основу ставлення особистості до дійсності.

Я-концепція - це сполучення установок індивіда, спрямованих на самого себе і це сполучення поєднується з його самооцінкою. Я-концепція показує не просто те, що індивід являє собою, але і його думки про самого себе, про те, якою він бачить свою діяльність, свої можливості розвитку в майбутньому.

Установки містять в собі два основних компоненти: оцінний та поведінковий. Таким чином, ми бачимо взаємозалежність та взаємообумовленість Я - концеції та установки;

- формування Я-концепції проходить під впливом різних зовнішніх факторів та установок, які випробовують індивіда. Уявлення індивіда про самого себе визначає його контакти з іншими;

- ієрархія диспозиційних утворень в цілому, виступає як регуляційна система стосовно поведінки особистості. Кожен з рівнів диспозиції можна співвіднести з регуляцією певних типів прояву діяльності: перший рівень регулює безпосередню реакцію суб'єкта на виникаючу предметну ситуацію, другий рівень означає регуляцію тих вчинків особистості, які здійснюються в первинних ситуаціях, третій рівень перетворює вже деякі системи вчинків або поведінки; четвертий - відповідає за регуляцію діяльності особистості.