Господарське право як галузь вітчизняного права.

Питання про господарське право як га­лузь права у вітчизняній юриспруденції до останнього часу залишається дискусійним. Із цього приводу сформувалися три основні позиції. Прихильники першої з них (С.М. Братусь, P.O. Халфіна, Г.К. Матвеев, Я.М. Шевченко, A.C. Довгерт та ін.) вважають господарське пра­во не самостійною галуззю права, а своєрідним поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання.

Друга позиція полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю пра­ва, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В.В. Лаптев, B.K. Мамутов, І.Г. Побірченко та ін.).

Згідно із третьою точкою зору, що найбільше відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю.К. Толстой, O.A. Пушкін, С.С. Алексєєв, Ю.С. Шемшученко), господарське пра­во є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання – господарської ді­яльності (.... Шелухін).

Як відомо, поділ системи права на галузі здійснюється за певними критеріями, якими виступають предмет і метод правового регулювання. При цьому предмет правового регулювання визначається як основний, визначальний і первинний критерій, а метод як додатковий, допоміжний і другорядний. Отже, передусім слід визначитися стосовно предмету правового регулювання господарського права.

Предмет правового регулювання господарського права– господарські правовідносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 Господарського кодексу України – далі ГК України).

З приводу даного визначення насамперед слід звернути увагу на те, що в його тексті використані декілька категорій господарського права, що мають важливе значення (при цьому, їх легальні визначення доповнюються доктринальними коментарями), а саме – господарські правовідносини, господарська діяльність, суб’єкти господарювання та учасники відносин у сфері господарювання.

Так, учасниками відносин у сфері господарювання, згідно ст. 2 ГК України, є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Головне значення даної статті полягає в тому, що в ній уперше в господарському законо­давстві чітко окреслене коло учасників відносин у сфері господарювання. Справа в тому, що всі згадані у цій статті «учасники» поодинці згадувалися у тих чи інших господарсько-право­вих актах і відігравали значну роль у різних правовідносинах. Однак лише кодифікація дала можливість узагальнити таку участь і зробити вичерпний перелік її представників, який допо­магає більш чіткому визначенню понять «господарські відносини» і «господарські правовід­носини». Таким чином і виникло узагальнююче поняття «учасник відносин у сфері господа­рювання».

Узагальнення, про яке йшлося вище, не позбавляє юридичної специфіки кожний різновид учасників відносин у сфері господарювання. Наприклад, тільки питанням правового стату­су суб'єкта господарювання (а це провідний учасник відносин у сфері господарювання) при­свячено майже 80 статей (розд. II «Суб'єкти господарювання»). Важливо врахувати й той факт, що поняття «суб'єкт господарювання» отримало закріплення у Конституції України (ч. 4 ст. 13). Чимало статей ГК присвячено й визначенню правового статусу інших учасників відносин у сфері господарювання.

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 55 ГК України).

Ознаками суб’єктів господарювання, відповідно до вказаної статті є:

- наявність статусу учасника господарських відносин;

- безпосереднє здійснення господарської діяльності;

- наділення господарською компетенцією - сукупністю господарських прав та обов’язків;

- майнова відокремленість;

- самостійна відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

У науковій літературі до визначених у ч. 1 ст. 55 ГК. додають:

- визначеність організаційно-правової форми, тобто сукупності майнових та організаційних відмінностей, засобів формування майнової бази, особливостей взаємодії власників, засновників, учасників;

- легітимація суб’єкта господарювання, тобто державне підтвердження законності існування та діяльності його саме як суб’єкта господарювання.

За логікою законодавця, суб'єкт господарювання як учасник відносин у сфері господарю­вання має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську діяльність. Усі інші учасники не мають такої ознаки, хоча їх дії так чи інакше конкретно пов'язані саме з такою діяльністю. Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не визнаються суб'єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 ГК). Однак вони мо­жуть впливати на здійснення господарської діяльності, якщо наділені відповідною господар­ською компетенцією.

Деяких пояснень потребує поняття «споживачі». Кодекс не дає визначення цього по­няття. В іншому акті господарського законодавства, а саме – у ст.1 Закону України «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р., споживача товарів визначено як фізичну або юридичну особу, що придбаває товар. Проте ГК, назвавши споживачів учасниками від­носин у сфері господарювання, має на увазі саме юридичних осіб — організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарюючими або негосподарюючими суб'єктами (ст. 175 ГК України). Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання споживачі — фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством.

Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності.

Насамперед саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їхніх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату.

Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартіс­ного характеру.

Метою - задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар.

Особливіс­тю господарської діяльності є також її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, які, відповідно до вимог Господарського кодексу, визнаються суб'єктами гос­подарювання.

Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приват­них) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ), а й в інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб в продукції, роботах, послугах).

Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумов­лює професійні засади здійснення господарської діяльності.

Отже, з урахуванням зазначених ознак можна дати таке доктринальне визна­чення господарської діяльності – це така суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання по­слуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєд­нанні приватних і публічних інтересів, здійснюється професійно та зазнає значного регулювання з метою соціального спрямування економіки.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність не господарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів.

Господарські правовідносини – суспільні відносини, врегульовані нормами господарського права, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них органі­заційних і майнових елементів, приватних і публічних інтересів як рушіїв дій їх суб'єктів) породжує чисельність методів правового регулювання, що є особливіс­тю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповід­но до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають вза­ємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, ха­рактер юридичної відповідальності у випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарських відносин, що забезпечують комплексне та більш-менш збалансоване врахування публічних та приватних інтересів у сфері господарювання. До них належать:

метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рі­шень органом господарського управління (власником майна) щодо підпоряд­кованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах - монополістах);

метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й перед­бачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік);

метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за зго­дою сторін, кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішенню приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропози­цій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажа­ної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарюван­ня. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у тому числі акціонерних товариств (О.М. Вінник).

Деякі автори (насамперед член-кореспондент Академії правових наук Украї­ни ПЛ. Знаменський) вважають, що господарські відносини регулюються за допомогою одного комплексного методу, що інтегрує всі вищеназвані. Це - метод підпорядкування всіх учасників господарських відносин суспільно­му господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних і публічних інтересів і створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання (В.К. Мамутов). Подібна точка зору є спірною.

Водночас, необхідно враховувати, що метою регулювального впливу господарського права є утвердження та підтримання суспільного господарського порядку, необхідного для забезпечення ефективного функціонування господарського обігу та соціальної спрямованості суспільного виробництва. При цьому важливе значення має те, що суспільні відносини завжди існують у системному форматі. Отже, як ґрунтовно зауважує Д. В. Задихайло, предметом правового регулювання (зокрема предметом господарсько-правового регулювання), який значною мірою відтворює цю системність, мають бути адекватно охоплені всі ієрархічно структуровані елементи такої суспільної системи відповідно до їх ролі в її функціонуванні та виконанні свого призначення. Інакше буде важко забезпечити ту саму гармонійність соціальних інтересів, до якої так прагне правове регулювання. Саме питання про необхідність узгодження приватних та публічних інтересів — є магістральним сучасним питанням світового значення (а не наскрізним, що має значення тільки для сьогоднішнього стану українського права).

Висновки з 1 питання.

Отже, господарське право є комплексною галуззю права, що являє собою систему норм, які походять як від держави (імперативні та диспозитивні норми), так і від самих учасників відносин у сфері господарювання (мікронорми — локальні норми), за допомогою яких здійснюється правовий вплив на відносини, що виникають між суб’єктами господарського права під час організації та здійснення господарської діяльності, необхідний [вплив] для забезпечення ефективного функціонування господарського обороту й соціальної спрямованості суспільного виробництва, з метою утвердження та підтримання суспільного господарського порядку (В.С. Мілаш).

Таким чином, господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що ре­гулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання (О.М. Вінник).