Костомаров у саратові

(цикл)

Але що ж робити

живій душі у цій державі смерті?

В, Мисик

І

За роком рік росте твоя тюрма,

за роком рік підмур'я в землю грузне,

і за твоїм жалінням заскорузлим,

за безголів'ям — просвітку нема.

Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.

Жди — перед сконом. Жди — у домовині.

Не назирай — літа збігають згінні

без цятки неба й кухлика води.

Ти весь — на бережечку самоти,

присмоктаний до туги, ніби равлик,

від вибухлої злості занепалий,

не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,

не вгамувавши вікової спраги.

Він висмоктав із тебе всю одвагу,

лишив напризволяще і прокляв.

II

Живі — у домовині. Мертві — ні,

хоча тюремним муром всіх притисло.

Прадавні роки, місяці і числа

перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.

І так їм хочеться межи чужих кісток

свій непомітний віднайти куток,

щоб там боятись смерті.

III

Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —

немов бездонне. Долі — не збагнеш.

Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю

(а жаль, немов провалля, теж — без меж).

Час опада. За час не зачепитись.

Руками не вчепитись, мов за дріт.

О Боже, винеси! Руки обидві,

немов вітряк, з зорі і до зорі

блукають, шастають — ані тобі рятунку,

ані тобі розрадоньки. Самі!

І самоти згорьовані дарунки —

рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок — свист мигтючий.

IV

Задумалася свічка —

повечоровий спах.

Розрада невеличка —

і голова в руках.

Розіп'ятий на рами

сосновому хресті,

звіряєш самоті

днедавні тарарами.

Загублений між днів,

не спам'ятаюсь досі.

Під вибухами сосон —

мов на морському дні.

Важкі обвали літ

і пам'яті провали.

Але ж і дні настали —

оцей вселенський гніт.

Мій Боже, білий світ —

це біле божевілля —

не варт твого зусилля,

то й бідкатися встид.

V

Але хто поверне

руки, рухи, радощі нам?

Але хто уперто

вік рубатиме хащі?

Але хто навикне

жити, серце ївши своє?

Де ті недоріки,

кому пам'ять спать дає?

Жив чи ні — намарне.

Все намарне — чи жив, чи ні.

Годі, незугарний!

Доста. Збавив літа бучні.

Не оплакуй втрати днів,

бідою видублених.

За життя — розплата:

лізь до могил до виблих.

Вже, причинний,

у покорі перепочинь.

Долі — згінні,

наче дні. І намарне — чиниш.

Що чуже — то наше.

А що наше — нам же й чуже.

Наша доля вража

нас доріже — нашим ножем.

Марні епітим'ї,

не врятує великий піст.

Дотліває з димом

край оспалих синів-лакиз.

Мало йому горя —

ще ховається в сповитки.

Нині — вчора

і раніше за всі віки.

Та й діяння марні.

Суєта суєт і мана.

Бродять біди в парі

(що ж бо за біда за одна?)

Причинивши двері,

колінкую: Отче ти наш!

Таж ніхто не верне

руки, рухи, радощі нам?!

VI

Не побиваюсь за минулим,

побитим шашіллю зневір.

Високі думи промайнули,

в потаймиру — водовир

стражденних літ. Нехай. Не плачу.

Не побиваюсь. Задарма.

Усе, чим жив, сьогодні трачу.

Все рвуть руками обома.

Але ж чи все? Не все. їй-богу.

І гріх казать: все чисто рвуть!

Навічним радості облогом,

обніжком щастя, там, де ймуть

малої віри на безвір'ї

малої ласки серед зла,

квадрат — чотири на чотири —

і окрай чорного стола.

Якраз навпроти, на ослоні

сидить нужденна удова,

і на змозолених долонях —

солоні сльози, як жорства.

І так провадить: зглянься, сину,

руками горе розведи,

бо як не стане України,

тоді не стане і біди.

І в щасті нелюдів пощербне

її державний меч і гнів.

І горе зітреться на мерву.

І відбіжить її синів

невірних потовч-потороччя.

За першим громом — відбіжить.

Хто ж їй води подать захоче?

Закриє очі хто — скажи?

Єси ти сам — з собою врівень,

один на сотні поколінь

високим гнівом богорівен,

хай, може, не ріка, а рінь,

важка занадто. Крик стоустий,

молінь столобих ти рука.

Ступай — майбутньому, назустріч,

і хай хода твоя легка

легкою буде. І не треба

жалких жалінь. І — задарма.

Тюрма не доросте до неба:

ще землю їстиме тюрма.

VII

Незграбно ворон кружеля.

Незграбно кружеляють сосни.

І кружеляє безголоса

осіння крижана земля.

Галактик зірна круговерть

спіраллю простаного болю

значить одвічну людську долю,

снігами виповнену вщерть.

Саме кружляння вікове!

...папір, перо і філіжанка.

А свічка тріпотить світанком,

котрий наш правнук днем назве.

1965—67

* * *

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

в новому необжитому човні.

Ні небожителі, ні жебоніння трав,

Ні перехлюпи хвиль — ніщо не скаже

Тобі про повертання. Не розв'яже

Твого питання: годі чи пора...

Ти сам пливеш, відринутий від себе.

І лиш за гребнем прозираєш гребінь.