Біля гірського вогнища

Як запалить тебе, багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

І потім —

як бути паленим крильми

багаття біло-голубого,

не в силі вибухнуть грудьми,

не в силі бути з вічним боргом

перед очима і чолом,

перед світанням, днем і вечором?

Чом я не випростаюсь? Чом

свої не випростаю плечі,

не випростаю рук своїх,

не випростаю дум? Громами б,

накликати на душу гріх,

і блиском перетнуть дамаскним

свої жалі, як ковилі,

жаління довгі, ніби жала!

Чи я діжду коли поліття

для зголоднілого бажання?

Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

XI. 1963

* * *

Який це час?

Невідомо — який це час.

Над головою —

світлий гар віражів

реактивних пілотів,

унизу —

розмахує прищербленою шаблюкою

іграшковий Микола Щорс.

Старий подагрик

із шрамованим навпіл носом

несе шахівницю,

загорнену, ніби фотопапір,

у чорну обгортку.

На сусідній лавці

примостився

скромний мистецтвознавець

і пильно вглядається

в червону обкладинку

щойно придбаного

Янніса Ріцоса.

Біля музею Леніна

тренуються піонери.

З досадою

кривиться кінооператор:

ніяк не впіймає ув об'єктив

півтори хвилини

їхньої натренованої радості.

А біля мене

сидить хлопчина,

вимережуючи в записничку

патріотичні вірші.

Він дуже серйозний,

він надзвичайно серйозний!

Атож — він складає оду

Рідній КПРС.

Втім, найбільше його цікавить

кінооператор:

от би написати тому на лобі

оптимістичного катрена!

Тільки треба думати про високе,

і хлопець задирає голову

туди, де на самім вершечку тополі

кряче ворона.

VII. 1965

* * *

Олексі Булизі

Цупких не роздереш обійм —

обложно став твій день недільний

і закурів, як дощ, як димний,

як вілглий смерк, як крик — добі.

Чоло холодне і голодне,

велике око, прямо в суть

націлені, перенесуть

тебе — до голої безодні,

а друзі руки вознесуть,

мов голосіння. Ніби спазма —

грудних розлук тремка пора.

Весніє світ, упавши плазом,

коли поетів косить рак

та біль, гіркіший за підозри,

чорніший за пролами ґрат.

Так заломитись — горлом гострим

так йти — до смертного одра

прирідненим. Аби смертельно,

голіруч грузнути в пітьму.

Кому звірятимеш, кому —

смеркальний день і морок денний,

набряклий полисками тиш?

Єдина правда — засторога:

Від самоти — до німоти,

бо дальня до мети дорога.

Квадратний біль. Крутий округ

жалоби.

Прощавай же!

Поети, наче совість, мруть,

а білий світ — він тільки майже

і світ, і білий.

III. 1966

* * *

Йдуть три циганки розцяцьковані,

три грації і три покори,

вистукують по бруку кованими

підборами.

Вони ходили на село,

що ген у вибалку міліє,

на людську долю ворожили,

на те, що буде й що було.

А що було — великі напасті,

негоди, ночі без свічок,

і кожен день — ворожі напади,

а те що є? — про те мовчок.

А буде, люди, дивне-диво —

дадуть і хліба і до хліба

і сього року, і на той рік.

Їй-богу, вам не знати горя.

Здасте державі — і собі

що-небудь лишиться.

Он кукурудза на стеблі —

така, хоч вішайся.

Циганки вміють ворожити,

їм ланки не конать, не дніти

у полі, вміють так прожити —

без трудоднів.

Циганки щедрі на слова,

казати — ціпом не махати.

За красне слово — красну плату

чи збіжжям чи грішми давай.

Ідуть звеселені, підпилі,

мов веслами, правують співами

і співом держаться. Мабуть,

от тільки стихнуть — і впадуть.

А села навзнак. Впали села,

а три циганки розвеселені

співають: буде, люде, в вас

і мамалиґа й кислий квас.

X. 1963

* * *

У Мар'їнці стоять кукурудзи.

На пні холонуть. На холоднім вітрі.

В нас хліба шмат. І молоко в півлітрі,

у господині на обід позичені.

Оце доб'єм просіку заступами

і скидаєм на купу штурпаки,

і — гайда! Подаруємо на пам'ять

колгоспові свій заступ, тормозки,

ще й облігації і трудодні — на пам'ять,

і ще на пам'ять — трирічні борги,

і хай добавлять чи нехай відбавлять —

не буде тут моєї і ноги.

Піду на шахту. Повезуть — поїду.

Хіба й за ґратами такі ж кукурудзи?

Бо тут собі і на штани не вигадаю,

в цім добровільнім допрі-барлозі.

XII. 1963

* * *

Тисячолітньому Києву

закортіло омолодитися.

Раптом Київ відчув готелі,

електрички, тролейбуси, поїзди,

міст Патона

і незграбні будинки Хрещатика.

Шершавий асфальт

Київ лизнув

своїм язиком язичницьким —

і схили Зеленого театру

почали проростати куницями,

віверицями, буй-турами,

зареготала, розганяючи Дніпрові хвилі,

поганська Ярилова голова.

Київ астматичне закашлявся.

Протягами метро

електропоїзди задеренчали злякано,

бо кільканадцять шарів ґрунту,

білого од людських кісток,

кінських черепів,

сивого попелу ритуальних крад,

набрижилися, як шерсть

на шиї розгніваного бика.

Київ натужився і затих:

де його в бісовій мамі

підняти оце збіговисько

новобудов, проспектів, магістралей

і високі черева

нерозроджених земляків своїх?

А побила б тебе сила божа,

вилаявся язичницький Київ.

Але побачив зграйку піонерів

і, присоромлений, нахилив голову.

Сховався — і нічичирк.

IV. 1965

* * *

Море —

чорна грудка печалі,

душа Мефістофеля

наодинці.

Терпне рояль

під пальчиками дівочими,

і в воду

падає з кручі земля.

Шерхлі трави

вологі пасажі ловлять,

і стогін стихії

туманом важким облягло.

*

Гусне вечір сурою корана,

і в яру струмка гортанний звук.

Стільки правди в горлі, стільки мук —

не переповісти і до рання.

*

Тоскний тріск у порожнім лісі,

і пташиний колючий свист.

Падолист.

Де ж метелику сісти?