Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Медитація
Подвоєний, потроєний, посотий, ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш. Тож — не спіши. Бо всьому прийде час (спрагніле ще ж росте твоє коріння?)
Вік без упину лине. Еге-гей! В дорозі — руки і в дорозі — ноги, в дорозі — розум і чуття твої, і з ними, як безплатний пасажир, скажімо, зайцем, — серце, невситиме до вічних мандрів. Линьмо, корабелю!
Бажання приторговують тебе по часточці. Ти губишся між світу, що оповив дитинячість твою, сільський поріг, бабусині дарунки і матерні шершаві трудодні.
Маленька грудочка, ти йдеш в бездоння. Твій світ із мідних вихопився сурм (а кожен час — як золота обручка, а роки — золоті трембітарі).
І ліс, і див збігаються на звук.
Полишений у деревах, у тінях, у скалках сонячних людських очей, від ранніх трап, від мерехту зірок ти повертаєшся лицем до себе.
Як незбагненно серце вироста!
Хай очі п'ють — спивають. Вуха — чують і вичувають. Запахи — п'янять і вибирають; сонце рине в душу, безобрійний витворюючи світ!
І вже, загублений межи зірок, проміж страждань ти звеселяєш смуту, проміж печалей — радість бадьориш (і вивіряєш спогадом майбутнє?)
О, скільки сподівань в душі гніздиться! О, скільки в грудях золотих джмелів! Тож не спіши: іще цвістимуть скроні — і заплітатиметься юний крок. VI. 1964
Третій розділ
РАННІ ПОЕЗІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТИ Нехай горить трава по осені, хай чорні димляться поля, та тільки ж та палітра просині, і обрій той, і та земля. Холодним полум'ям займається повітря мрійне, як вода. Не надаремне серце мається, коли завирувала даль. Не марне дзвону вечоровому вторує вороновий крик. Скорись дорозі уготованій, хоч і коритися не звик. Але живий живому тішиться, живий не думає про смерть. По ярій вечора доріжці йде місяця остання чверть. Хай світ насів тобі на горло, проклятим Марком бродить ніч — високі тіні, мрії, пориви мережать зорі у вікні. То ж хай горить трава по осені, хай чорні димляться поля — але ще буде в ранках росяних журитись благісна земля.
НАТУРЩИК
Він у розпачі. Він не може в собі затриматись. Він, мов свічечка, по сльозі гріє скульптора серце. З нього висотують жили. Його оголюють, і не подітись від очей зненависних, і п'ятий не знайти куток. О таїнство народження й сконання! Ці пружні пальці, що взяли його поперек горла: передайся ввесь в чужі холодні зсатанілі очі. Піддатливий, мов глина, не знайде, за що вхопитись. Терпне мертве тіло, і вже, мембрановий, натурщик остигає на гострій, ніби шпиль, колючій ноті. VI. 1963
МАЗ Чотиригранний і негабаритний, у шиї тріскає хребетний стовп, аршина не ковтнеш: у плечі втоптана шоломом голова — по підборіддя.
Шаріють фари дико од натуги, оглухла ніч у реві степовім, а він, бугай, несе між рогів грім і від жадання товпиться і пухне.
Задзеленчав загрузлий в землю шлях, гільйотинований, підгарля піднімає натужний обрій. Аж земля палає, аж топиться розплатана земля. V. 1964
* * *
Вона хилиталася цілий день. Упокорилась вітрові. Упокорилась дощеві. Упокорилась сонцеві. І всі манили її, кликали за собою, а вона угору росла, біла рожа.
Ранні роси ту рожу зрошують. Ранні діти її дитинять і долоні її долонять і пригублюють губи.
А тоді, коли день проходить, а тоді, коли ніч минає, коли знову світає день — все іде по-старому: діти дитинять її, губи — пригублюють, ярна зірка робить її нічницею.
А вона угору росте. VIII. 1964
* * *
Небо. Кручі. Провалля. Вода. Сонце. Чайки. Високі хвилі поглинає загусла даль. Ми — рибалки спочилі. Шебершать однокрилі сосни. Морок лагідно землю обліг, як джерельця, струміли коси, поміж пальців окляклих моїх. Гострі плечі. Червоно-чорна ковдра вечора на ногах. Пароплав заніміло прочохкав, в баранці загортаючи гамір. Потім — Господи, не доведи! — небокрай закушпелило виблий, видавалось: росли з води лячні ноги, як білі риби. Зорі пахли живицею. Ніч пахла водорістю, і в проруб з жальним свистом спускались вогні, до світіння розжаривши вохру. Морс, наче ведмідь в барлозі, ще не маючи спокою, губить колений глицею зір, доброзичливий рокіт. Темінь всмоктували гаї, прохолоду хлипку ковтали. О твої солов'ї! 0 любов'ю воложені губи! І човнами слова непорочні між нас пропливали. VII. 1962
* **
Теля загубило кожух — червонясто-рудаво-білий. Воно вирвалося, залишивши його на зеленій траві.
Поспішало на світ? Чекало? Не діждалося? Утекло? Черевички на босу ногу, чавкає в черевичках.
Що телятко без кунтуша — то й дивують усі. Червоні очі кругляться між повіками, мов на рожні. V. 1964
* * *
Дні стали сторч. І рік — — мов чорний бір простер у хмари голову колючу. Він над минулим дибиться, як круча, і шлях заслав — майбутньому всупір.
Мій ангеле, страждання проводир, знеси мене над хвилю ту летючу, нехай востаннє спогадом омучу свій зір. І з кручі — прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід — ще довгий встид подовжить хвилю лету, нема кінця суворому поету, немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане — рушаю — і перебіжне обрій озираю. X. 1965
|