Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
На хвилях
Ти все зрозумів. А зараз, як сонце додолу сіда, в тумані, неначе в угарі, змаячена, плаче вода. Бузковий прив'ялий вечір на голих вітах завис. І вже недалеко до втечі, до зради, до спліну, до сліз. Ти все зрозумів, а зараз зневіра на душу лягла: недаром хвиля, недаром обидва колише весла. Увіруй — минуло кохання. Його ти десь загубив. Бо той, хто зазнав вагання, ніколи в житті не любив. Недаром, недаром, недаром твій човен міжхвилля гойда, в тумані, неначе в угарі, змаячена, плаче вода.
* * *
В бетонованих каналах міста стікають вогні, усмішки і розмови. Глухо хлюпає в береги день — горішній, незайманий, многогрішний. А ти самотою бредеш містом. Зажди-но, товаришу! — з гальмів автомобіль рветься. А день гуркотить, гуркотить над поверхами. І — сміється.
* * *
Мовчазно, як дивиться на себе стіл. Сумовиті опали сутінки. Пройшли подвір'ям і стали перед твоїм вікном. — Твій день — закінчився? А ти — закінчив свій день? А ти — не спечалений, що, як плавець, — поміж далекими берегами? Що довга-предовга ніч пролягає попереду і шамотить, шамотить хвилями, шамотить?
* * *
Несамовито-синій вороновий розкрилений косопис напівкільний — душі твоєї витлілі окрушини — з кального сонця приспадає тихо і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю — з морозного травневого полудня падуть на діл, яріший божевілля, яріший за хмільний, за тьмяний сказ.
Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об, дзьобами — об покорену планету, об ластів'яче об яйце —- дзьобами і Україну вечорову — об
Вернадського, 53! Ковчежс! Ти збоку, збоку, збоку — — і не в крені? Вже поточилась далеч, геть зарюмсана. І тільки він не точиться. Ковчег.
* * *
Летять літа. Як голуби — летять. Лиш падає на скроні біле пір'я і квітне в небі золоте сузір'я над частоколом молодих розп'ять. І старієш, і вижидаєш вік, що пробіжить і спиниться в долині, де являться тобі в ясновидінні віконниці дубові шальові... Метляння рук, і подумів, і снів заступить скрип іржавого завіса. Ні партії, ні Бога, ані біса, — ані нікого. Тільки рештка днів, як капотіння вічності об стелю, просвітять, мов рентген, твоє життя, і, роздосадуваний, вороття чекатимеш на призабуту землю. VII. 1966
* * *
Ходімо, друже мій, дивачний хлопчику, ходімо вдаль. Удвох шукатимем, чого нам хочеться, ану ж, гайда! Ходімо, розпачу мій підосінений, в високу рань. Зігрієм зором чужі простори, незнаний край. Ходімо, голубе, серцям довірившись, о добра путь. Коли проводять нас поранні пристрасті, вони — ведуть. Ходімо, шале мій, довір'я міриться не по роках. Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику, де битий шлях.
* * *
Навкруг землі мої кружляли мрії, і в серце хлюпав хвилями Дніпро. Планета вся — один Чумацький шлях зорить у ніч тривожними очима. А корабель пливе в безмежжя синє, достиглі зорі крабами вп'ялись у чорний креп скуйовдженого неба: його земні вигойдують вітри. Мій краю! Ти спливаєш піді мною мелодією пісні, що з дитинства з грудей моїх до неба проростала, тужавіла і пружилась, мов колос, манила мрійно в голубі світи. І рідний край, затиснений в півкулі географічних карт, розправив плечі, загравши смарагдовими садами і шахівницею злотавих піль. Зігнувся день, мов золота підкова, і дужий хтось копитами ударив — аж іскри в ніч! Земля ж, неначе мати, всі очі видивить за ним услід.
* * *
Шаблюкою воронованою, виплеканою вогнем, Україна тягнулась кронами до неба.
Ген татарські горять вогні, голі стріли в обличчя мечуть. На Богдановому коні — предтеча.
Голомозого турка брат, не потурчений і в неволі, він гасав в шелюгах Дніпра, в дикім полі.
Що не лях — басурман, що не татарва стетеріла — — всяка козака конем не мине харцизяка.
А наїде феска яка, а наскочить синя кіраса — полонитимуть харпака смертним прасом.
Вже тут, голубе, не лови ґав: умить отакої ґави запізнаєш, що геть твій вік чисто збавить.
Шию витягне з плеч. Із піхв рубцювату вийме домаху — раз ударить і вдруге б міг, дав маху.
І не турок, а степовик, як буй-тур степовий невкоськаний, вже під зашморгом ронить сміх безголосий.
|