Варіація

Незграбно ворон кружеля,

незграбно кружеляють сосни,

і кружеляє безголоса

осіння крижана земля.

Промерзлий крик гаптує пні,

в пониззі — сніжні кучугури —

як грудка виснажених снів,

білясто-білих од зажури.

Тріпоче небо голубом

в кущистім лісовім надбрів'ї...

А шляхом шастали сузір'я,

і на вибоях ув обіймах

стенались, клацали очима

і гасли, і горіли днем,

чамріли од димів водневих

і навмання шугали в шир.

Шалений. Грозовий. Безокий.

Давились коміром вітри,

і світ Мойсеєвим пророкам

світив купини на горі,

на чорній, вигорілій, згореній,

на спалій рані. Гоготів

просічним світлим коридором,

кажан на досвіток летів.

І кружеляв зболілий ліс,

торкався іклами кажанних

пожухлих крил. Він так бажав

сповити лет під жухле листя.

IX. 1964

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Згорнули руки — не викричатись

(як викричатись — без рук?).

Засніженим віттям витишитись

тополі і не беруться.

Спочили ясні, мов свічі,

холодом, як вогнем,

применшені і порідшалі

з грудневим недобрим днем.

Спочили до дна у роздумах,

наповнені, наче амфори,

піщаним повітрям морозним

української Африки.

З них кожна за розпач вища,

як герметична ніч,

цурупалком нервів свище

крізь праліси протиріч.

І лячно, немов антена

ловить радарною кроною

візерунчастий день,

гаптований криком вороновим,

гаптований дзвоном трамваїв,

гострим сміхом дітей

і круглим міліцейським бісером

на розі Хрещатика.

XII. 1964

* * *

Те, що було тобою, стало сном.

Вже й сон розтав, як крига в чорній хвилі.

Минулося! Нема мені дозвілля!

Пантрує обережно за ставком

бляшане листя. День крутоберегий

уклався спати, ніби шарий віл.

Кажи — прощай! Перемкнули черги

розлітанням! Добраніч, суходіл!

Минулося! Немає більших слів!

В душі, немов на пересохлім ставі,

вітрила, геть подерті поприспали...

Такого ти впокорення волів?

Перепочинь, немає більше снів!

І гайвороння геть заговорило

нерадісним шелепанням розкрилля

нерадісну покору куширів.

Х. 1966

* * *

Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,

І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці

Така далека моя родина така далека

і що робити, коли стомила юга і спека?

і що робити, як так марудно у цьому світі?

У необжитім?

Хіба ненавидячи любити?

Хіба ненавидячи кохати?

Вар'ят — за брата?

Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,

я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь

А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,

і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!

IX. 1969