Гайдамацьке

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,

у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,

чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.

Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ

свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:

хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.

Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.

Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу

межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.

Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт

молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.

Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав'язав,

геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?

А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.

Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,

і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,

наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —

все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.

Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,

бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша...

а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі...

А то —- ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.

1964—1965

* * *

Глухо сосни скриплять на світанні,

хмурі плеса озер віддалі.

Ніби спалахи світла на грані —

краєвиди моєї землі.

Сосон бронза й березові плями,

аж до обрію частокіл.

Промайнули верби похилені

і сховалися за горбами.

Сплять солдати, накрившись бушлатами,

перед досвітом сном знеможені,

снять обідами і дівчатами

і обличчям матері, може.

Україно, тебе вже не видно —

ні тополь твоїх, ні дубів.

За Михайлівським хутором, рідна,

я надовго тебе загубив.

Ти не вернеш уже, не вернеш,

ти втікаєш і груди рвеш.

Витікаєш, неначе з вен,

ніби горлом і через...

Лиш напнутий осіннім вихором,

упокорений ліс утікає.

Ти ж, як свічка маленька, під вітром —

палахкочеш, мигтиш і згасаєш.

Прощавай, Україно, туго моя!

Розіп'ялись темні путі.

І сповитий димом, мов думою,

поїзд злякано стукотить.

VI. 1960

* * *

Висамітнів день. Висмоктали сили,

висотали біль.

Все тобі — чуже. Все тобі — немиле.

Все гірке тобі.

А немудре все! Хоч би дотягти,

та бодай — до краю.

Світ — уже не світ. Ти — уже не ти.

(Хто із вас — конає?)

Хочеш — задушись. Можеш — утечи

сам од себе.

Скільки не волай, скільки не кричи,

а — порожнє небо.

Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів

зрозуміти?

Висохло перо. І мулькавий стіл

слізьми — змитий.

VIII. 1966

* * *

Як нам порозумітись — душа в душу

і серце в серце? Тишею? Без слів?

Як нам порозумніти — без жалів,

без нарікань, без сліз?

Невже я мушу

сторч головою западати в прірву

у карооку? Западати так,

щоб знітитись і зникнути. Розтанути,

ввійти в єдиний звук, єдину віру,

в просторі очі, ніби в тятиву

ввійти стрімкою пружною стрілою.

І відчувати дикою бровою,

що тільки мить — і дивом задивлюсь,

і задимію димом. І вогнем

прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,

підійдеш, візьмеш головешку з жару,

і жально усміхнувшись, не збагнеш,

і що, й до чого.

X. 1962

* * *

Я марно вчив граматику кохання,

граматику гріховних губ твоїх, —

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона — розплата,

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і витлілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч

відвільглий ранок припахав навозом.

Сузір'я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

VI. 1963

* * *

Удруге кульбаба в долині пророста,

шпориш удруге попри стежку пружиться,

і молодіє в жовтих пелюстках

прижухлий очерет.

Ще й горобці беруться

переспівати спокій і журу

і тишу ковилево-полинову.

Прокільчилося молодими врунами

осіннє поле — зеленіє знову.

Тебе ж нема. Була ти — і нема.

І вдруге не пройдеш новими травами:

на окрайсвіті бродиш під вітрами,

під чорними вітрами чотирма.

VIII. 1963

* * *

Хрещатиком вечірнім під неоновим

блідавим світлом, у суху поземку

ти плинеш, таємнича незнайомко

із Блока — в вечір, ніби в синій сон.

Сповита мороком, загорнена у норку,

ти висвітлила темінь і дорогу,

мов лижниця, що донесла з Говерли

тривожний запах снігу і зірок.

Чужа розмовам, юрбам і рекламам,

поміж сирен, гудків автомобілів

несеш крізь гамір вулиць і проспектів

свою солону і гірку красу.

Так спроквола у мерехтливий вечір,

в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,

охрипне сніг у тебе під ногами

під владним деспотичним каблуком.

І перед диктатурою краси

відступляться потворні диктатури,

одну-єдину і високу владу

утверджуєш ти образом своїм.

Ти словом і мовчанкою — караєш,

байдужістю холодною — караєш,

ти спокоєм і кроками — караєш,

морозом — теж, і віхолою — теж.

Але неправота твоя — красива,

твої покари — горді і красиві,

Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,

бо ти в цей світ державити прийшла.

II. 1964

* * *

З обличчям першокласниці-школярки,

що перед цілим світом завинила

дитинячою чистотою зору

і немічністю власної цноти —

такою, щойно вийшовши з трамваю,

ти гамірну проходиш автостраду,

спустивши долу очі наполохані

і несучи торбинку, як портфель.

Двійним, трійним рятована видінням,

покорою рятуючись од лиха,

ти знаєш: шлях існує для дорослих,

а для дітей — вузенький пішохід.

Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,

і ця відчута раптом кривоокість

тобі віщує ночі неспокійні,

(ти звістки ждеш в важкім передчутті)

і перший поклик долі озоветься

таким жалінням довгим, що намарне

себе переконати: все, як треба,

і все, як у дорослих, буде в нас.

І добрістю рятована й терпінням,

збагнеш нарешті: доля милосердна

до того, хто через подвійну раму

на неї подивляє тайкома.

IV. 1966

* * *

Гарноброва, пожежностанна,

снами вимріяна і трачена,

зголоднілим поглядом спалена,

непокірна, нічна і лячна.

Як твоє розпросторилось тіло!

Як прозріло мені в імлі!

Десь на всій на великій землі —

тільки й того: довічне диво

твого голосу, губ, очей,

губ твоїх голубливе гудиння.

В небі місяць стоїть, як шельвах,

стереже нам святешні будні.

Криво усмішка гасне десь,

сновигаючи, як сновида.

Вже заходить на ранок в день,

в заціловане підборіддя,

в хаос ліній твоїх німих,

ув осліплений сполох пальців.

Хлюпостаємося у щасті,

загубивши годинам лік.

П'єм як з корця. Ненатла ніч

проминає зачадним щемом,

лиш не щезни — благаю. Ще нам

сон-трава зацвіте в вікні.

VII. 1964

* * *

В.П.

І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку —

це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — " з Богом! "

І не те, щоб — " чорту в зуби! "

Ні. Не те. А тихо-тихо:

ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,

в ріст Великої Дзвіниці

(велич гнітиться доземно,

ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,

а відвідувач, закоха-

ний. Не говори — по вуха:

геть поверх людських голів...

Це — любов. Вона, як жінка

крутостегна. Це — початок

твій. Це вечір. Смерк ласкавий.

Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)

І не те, щоб жити — (більше!)

... до віків і після віку —

перемрієш — тільки й того.

18. VIII. 1965