Національно – визвольний рух південних словян в XIX ст.

Болгарія Одноасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володіння. Активізуються гайдуки. Однією з форм боротьби стала уасть болгарських добровольців у вйнах проти Туреини на боці християнських країн. Велиезна кількість болгар покинула свої землі під час російсько-турецької війни 1806-1812рр. У російській армії вперше зявилось окреме болгарське військове зєднання-Болгарське земське військо. Запровадження автокефалії у 1870р.стало першим великим успіхом болгарського національного руху. Характерною рисою його нового етапу, що розпоався після Кримської війни, було створення й активна діяльність впливових революційних груп. Їх уасники вбачали свою кінцеву мету в їх національному визволенні з-під османського іга. Найрішуе були налаштовані представники болгарської діаспори в християнських країнах. Вони засновували свої організації: Бухарестський комітет, Одеське болгарське настоятельство. У османській імперії діяло законспіроване «Таємне товариство».У 1870р.побаила світ програма (БРЦК) Болгарського революційного центрального комітету. Чильне місце серед ленів комітету займав Христо Ботев. Діяльність Ботева та його прихильників сприяла тому, що протягом 70-х р. провідну роль у визвольному русі став відігравати революційний напрям, а ідеї незалежності знаходили відгук в усіх верствах населення. 1875р. в Боснії та Герцоговині спалахнуло потужне анти османське повстання, що знайшло відгук і в Болгарії який вилився у квітневе повстання що розпоалось 20 квітня 1875р. Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання – нац.. визволення Болгарії. Зробити це власними силами було практично неможливо. Тоді болгари поали сподіватись на збройну допомогу Росії. 27 квітня 1877 року Олександр 2-й пдписав маніфест про оголошення війни Османській імперії. Фіналом якої стало перемиря 31 сіня 1878р., а 3 березня у містеку Сан-Стефано за 12 км від Стамбула було укладено мирний договір за яким Болгарія відновлювала власну державність і проголошувалась автономною в складі Порти. Але під тиском Англії і А-Угорщини 13 липня 1878р. був підписаний Берлінський трактат за яким Болгарії надавалась автономія лише її півніній час тині. Вона оголошувалась князівством, глава якого признаався Портою, але його особа узгоджувалась з великими державами. Формально князь був васалом Порти. Македонія залишилась в складі Порти.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Швденно-Східної (чехів, словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів).

У 70-х роках Османська імперія зазнала кризи, що була спричинена розпадом феодально-абсолютистського устрою, втратою контролю над деякими територіями імперії, піднесенням національно-визвольної боротьби балканських народів.

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії, Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Проте сили сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян. Лише в Болгарії турки вирізали 30 тис. осіб.

Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції. У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемогою Росії. У результаті багатовікове османське ярмо зазнало значного краху, болгари створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст. Порта зазнала поразки і відмовилася від більшості своїх територій на Балканах і в Егейському морі. Албанія також здобула державність. Турецькі володіння в Європі були обмежені невеликою територією навколо Стамбула і в зоні проток.