Психологія ухвалення рішення судом

У психології ухвалення рішення розглядається як во­льовий акт формування дії, спрямованої на досягнення мети. Процес ухвалення рішень заснований на перекона­ності діяти відповідним чином. Складність ухвалення рішень може бути пов'язана зі ступенем невизначеності ситуації, що припускає настання неоднозначних наслід­ків — позитивних чи негативних².

Ухвалення рішень судом має ґрунтуватися на внут­рішньому переконанні. Зокрема, у кримінально-процесу­альному законодавстві встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК України). Таке переконання становить собою усві­домлену потребу особи, використання нею власних ду­мок, поглядів і знань. При ухваленні рішень на основі внутрішнього переконання не допускається ніяких сум­нівів. Є правило, що сумніви тлумачаться на користь об­винуваченого (підсудного).

Внутрішнє переконання пов'язане з правосвідомістю судді. Правосвідомість розглядається як форма суспіль­ної свідомості, що поєднує систему поглядів, ідей, уяв­лень, теорій, а також почуттів, емоцій і переживань, які характеризують ставлення людей і соціальних груп (у то­му числі і через фактичну поведінку) до діючої і бажаної правової системи. У структурі правосвідомості виділя­ються сторони: світоглядна або інтелектуальна (погляди, ідеї, теорії); психологічна (почуття, емоції, переживан­ня); поведінкова (правомірна поведінка, правова ак­тивність, правопорушення тощо, які характеризують фактичну реакцію людини на функціонування елементів правової системи). Суддя є представником конкретного суспільства на певному етапі його розвитку. Правосві­домість судді багато у чому визначається устоями самого суспільства, умовами життя людей, традиціями. Саме з цим пов'язана заборона щодо можливої належності суддів до політичних партій і профспілок. Специфіка правосвідомості суддів полягає в такому: 1) правосві­домість суддів відрізняється цілеспрямованістю, праг­ненням установити об'єктивну істину; 2) пов'язана з усвідомленням права й обов'язку ухвалювати й обґрунто­вувати рішення у справі; 3) ґрунтується на впевненості у своїй незалежності і самостійності; 4) виходить з необ­хідності брати на себе всю повноту відповідальності за законність, обґрунтованість і справедливість кожного з рішень вироку і усього вироку в цілому¹.

При ухваленні рішення суддею повинні бути виклю­чені сторонні, сугестивні впливи. Тому суддям законо­давчо забороняється вступати в будь-які стосунки на цій стадії. Так, вирок постановляється в окремому примі­щенні — нарадчій кімнаті. Існує таємниця наради суд­дів. Під час наради і постановления вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в певній справі. Присутність у нарадчій кімнаті за­пасних суддів або секретаря судового засідання та інших осіб не допускається (ст. 322 КПК України).

Існують певні психологічні особливості при ухва­ленні рішень складом суду під час колегіального обгово­рення. Тут необхідно пам'ятати про такі психологічні явища, як конформізм і сугестія. У будь-якому випадку судді піддаються груповій поведінці, впливу лідера. Тому необхідні процесуальні гарантії при ухваленні рішень. Кримінально-процесуальний закон містить пе­релік питань, що вирішуються судом при постановленні вироку (ст. 324 КПК України). При цьому головуючий повинен ставити кожне питання в такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім. Усі питання вирішу­ються простою більшістю голосів (ст. 325 КПК України). Йдеться про формування власної думки суддів й усунен­ня будь-яких сторонніх впливів.

Кожен член суддівської колегії може мати свою пози­цію, висловити особливу думку. Так, суддя, який залишив­ся в меншості, має право викласти свою особливу думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає (ст. 339 КПК України). Особлива думка — це позиція судді або народного засідателя (викладена письмово), не згодно­го з рішенням чи вироком суду. Така думка може бути зі справи в цілому чи з окремих питань, що вирішуються су­дом при винесенні рішення, вироку, ухвали.