Хлібороб і орел

Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину - засівати своє поле.

День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя.

Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.

«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий, - подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»

Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.

- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце

й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.

- Зажди трохи, друже! - гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!

Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.

- Лети собі своєю дорогою, - каже, - та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за всіх птахів?..

Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.

От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.

Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.

Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:

- Цьому чоловікові я зобов'язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.

Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.

«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?».І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.

Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.

Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:

- Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!

Та орел мовби й не чув - летів собі далі.

- Віддай, кажу тобі! - гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?

Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.

Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.

Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:

- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.

Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.

Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:

- О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!

Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.

Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:

- Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!