Галка та голуби

Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.

«Як залишуся тут, сконаю з голоду, - подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».

Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.

«Добре живеться голубам, - заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося... А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір - та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».

Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула у вапно, другий і третій... А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.

- Геть-чисто голубка! - радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу - полечу в гори, схочу - в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!

Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.

Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:

- Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!

Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.

Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:

- Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра!

- Хто це? - здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.

- Он він! - вигукнуло мале голуб'ятко, показуючи на галку.

- Що ти тут робиш? - спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!

- Правду кажеш! - вигукнули всі голуби.

- Нам чужинці не треба!

І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.

«Що ж, - подумала вона, - така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику, - все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».

Дісталася галка до лісу.

- Кра-кра-кра! - закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?

Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.

- Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка, - загомоніли вони.

- Як це не галка! - обурилася та.- Ви що, з глузду з'їхали? Я така сама галка, як і ви.

- Ха-ха-ха! - зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!

Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:

- Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого... Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили - сама у всьому винна.

Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.

ЖАБИ

Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.

Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.

Але настало таке спекотне літо, що озерце висохло, - зосталася від нього маленька калюжка.

У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.

- Довго тут не висидиш, - каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше, - скоро й ця вода висохне.

- Авжеж, - відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.

- Гаразд, - погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.

- Коли так, то й так. Уперед!

Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать - колодязь.

- О! Там є вода!

Доплигали вони до колодязя, зазирнули.

- Ну й глибоко!

- А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?

І перша жаба намірилася стрибнути.

- Стій, дурепо! - спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш - високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.