Селянство.

Положення від 19.02.1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, вільними сільськими обивателями і наділило їх особистими і майновими правами: вступати у шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні і господарські справи, набувати у власність нерухоме майно, укладати угоди, займатись торгівлею і різними промислами, вступати у купецькі гільдії, записуватись до цехів, продавати свої вироби, відкривати торгові, промислові і ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, будувати фабрики. Селянин ставав суб`єктом судового процесу – отримав право подавати позови і відповідати на суді, виступати представником сторін. Селянам було надано право утворювати власні сільські органи самоврядування – обирати на волосних сходах волосні правління, у т.ч. волосного старшину, і волосні суди та на сільських сходах - сільських старост.

Однак, за змістом реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали селянами-власниками, а до того вважались тимчасовозобов`язаними - їх власністю вважалось лише рухоме майно: свійська і робоча худоба, землеробське знаряддя і домашнє начиння, а хати селян, інше нерухоме майно та земельні присадибні і польові ділянки, якими вони користувались, залишались власністю поміщиків, і селяни були не вправі відмовитись від них. На час тимчасовозобов`язального стану (2-9 рр., а в деяких місцевостях – 22 р.) селяни повинні були виконувати найтяжчі для них зобов`язання – оброк і панщину: за присадибну ділянку селянин, як правило, вносив оброк, а за користування польовим наділом – сплачував оброк або відпрацьовував панщину. На Лівобережжі і Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, плата за садибу становила 5, 1 крб. з десятини на рік. У населених пунктах Південної України і у частині повітів Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий чи указний наділ, а при отриманні селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до розміру зменшеного наділу, а за системою градації, за якою перша десятина оцінювалась у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку своїх колишніх прибутків, водночас полегшуючи передачу селянам повного наділу на малородючих землях. Оброк за кожну десятину польового наділу на Лівобережжі і Правобережжі встановлювався у розмірі 1, 4-2, 8 крб., а якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину повинні були щорічно відпрацьовувати на панщині 12-29 днів і з них 3/5 днів – улітку.

Щодо тимчасовозобов`язаних селян поміщики зберігали багато феодально-кріпосницьких прав – вотчинна поліція, опіка громадами тимчасовозобов`язаних селян, нагляд за дотриманням ними громадського порядку і громадської безпеки, контроль за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд – зокрема, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю. Порядок взаємовідносин поміщика і тимчасовозобов`язаних селян, проживаючих на його землях, закріплювався в уставних грамотах, які визначали повинності усієї сільської громади, і оскільки земля надавалась у користування громаді у цілому, встановлювали кругову поруку усіх членів сільської громади.

Лише укладення селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов`язаний стан, притому встановлювались спеціальні умови виходу селянина за викуп – присадибну ділянку селянин мав право викупити будь-коли, а польові наділи могли перейти у власність селян лише за згодою поміщика, причому навіть усупереч бажанню громади; і навпаки, якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитись. Такий порядок і правила викупу означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатись своєю працею і собою. За основу визначення розміру викупу бралась не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, сплачуваних селянами. Викуп оформлювався 2 видами документів: викупними угодами – при добровільній домовленості поміщика із селянами, або викупним актом, який складався за односторонньою вимогою поміщика. Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалось шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку – розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних, і селяни повинні були сплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ (9 крб. множилось на 100% і ділилось на 6%, що давало викупну суму у 150 крб.). Такий обрахунок надавав поміщикам змогу отримувати капітал, відсоток з якого приносив їм дохід у розмірі річного оброку.

Звичайно, селяни були не в змозі самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда, при укладенні викупної угоди селяни відразу вносили здебільшого 20% викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд, видаючи їм на компенсацію викупного боргу селян гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену селянам державою позику вони мали погашати їй упродовж 49 р., сплачуючи щороку по 6% від загальної суми позики, тобто у підсумку вони вносили суму, яка майже утричі перевищувала первісний розмір позики. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 р., то лише тоді він міг скористатись більшістю наданих йому селянською реформою прав.

Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише у губерніях Правобережної України, де внаслідок польського визвольного руху 60-х рр. активізувались селянські виступи, - тут було уведено обов`язковий викуп і зарахування колишніх поміщицьких селян до стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 р. До 1881 р. в Україні залишалось близько 15% тимчасовозобов`язаних селян, і у тому ж році було прийнято закон про обов`язковий викуп – необхідно було упродовж 2 р. укласти викупні угоди, інакше втрачалось право на земельні наділи; тож у 1883 р. категорія тимчасовозобов`язаних селян зникла, однак деякі селяни, які раніше мали землю, внаслідок такої процедури викупу позбавлялись своїх наділів, тож були змушені залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати найману роботу в інших місцях.

Специфічних груп селян стосувались “Положення про улаштування дворових людей” і правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялись усіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, фактично вони опинились у більш скрутному становищі – право на участь у користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям, які і раніше самі особисто користувались польовим наділом або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу не переставали користуватись наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; а усі решта польовими і присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були упродовж 2 р. сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутись їх достроково, навіть усепереч їх бажанню. По закінченні 2-річного строку усі дворові селяни звільнялись від будь-яких зобов`язань щодо їхніх власників і, незалежно від віку, стану здоров`я і строку служби у поміщика, відпускались на волю без права отримання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди, тобто фактично без засобів до існування, тож були змушені найматись на якусь працю.

Тяжкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних поміщиків, у кожного з яких за даними 10-ої ревізії налічувалось менш 21 ревізької душі і обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: у південних губерніях – менше 75 душевих указних наділів, у лівобережних – до 50 наділів вищого розряду, у правобережних - менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо станом на 19.02.1861 р. вони нею не користувались; вони звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне (державне) відомство. По завершенні 2-річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятись на казенні землі, та практично реалізувати це право було доволі складно – було дозволено переселятись лише у ті казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин – у багатоземельних; в Україні таких сіл було мало, а для переселення у віддалені райони Російської імперії у селян не було коштів.

Фабричні селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках і заводах, з моменту укладення уставної грамоти, але не пізніше як через 2 р. з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на оброк. Вони могли викупити дореформені наділи і присадибні ділянки на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, то звільнялись від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Скасовуючи кріпосне право, уряд поширив основні положення селянської реформи на удільних і державних селян. За спеціальним положенням 1863 р. усі удільні селяни упродовж 2 р. переводились у розряд селян-власників. Їм надавалось право негайного викупу наділу, що числився за ними у табелях поземельного збору податків, а у тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закрпілювався зменшений наділ. Усі решта питань вирішувались на засадах, встановлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулась на кілька років внаслідок польського повстання 1863-1864 рр. і проведення додаткових реформ у Литві, Білорусії і Правобережній Україні – закони щодо державних селян були видані лише у 1866 р., і у тому ж році поширені на державних селян Лівобережної і Південної України, а у 1867 р. – Правобережної України. За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна і адміністративно підпорядковувались загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювались, головно, ті землі і угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин – у багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладались щорічним державним оброчним податком, розмір якого у багатьох місцевостях України збільшувався на 10-15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків; причому, ця система вводилась і там, де раніше сільських громад не було.

Специфіка реалізації селянської реформи у Правобережній Україні полягала у тому, що тут уводився обов`язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями, - цю суму селяни повинні були вносити у казну у постійному і незмінному розмірі до 1.01.1913 р. Селяни Лівобережної і Південної України були переведені на обов`язковий викуп лише законом 1886 р., тож лише відтоді вони ставали селянами-власниками. Упродовж невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозобов`язаними і селянами-власниками, і продовжували виконувати низку феодальних повинностей, передусім сплачували оброчний податок.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що упродовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності у правовому становищі різних груп селян, а також на правовий статус селянства впливали положення інших реформ. Так, після запровадження земств у губерніях Лівобережної і Південної України на підставі земської реформи 1864 р. селяни стали обирати незначний відсоток гласних (депутатів) повітових земських зборів. Внаслідок військової реформи 1874 р. було замінено рекрутську повинність селян на військову.