Історія становлення політичної аналітики.

Зародження аналітичної методології відбувається ще в античний період. Так, уже в Стародавній Греції було поставлено проблему співвідношення інтелекту людини і актуальності її політичної діяльності. Автор ідеї ідеальної держави Платон вважав, що державою повинні керувати філософи.

Анализ политической ситуации существовал еще во времена Аристолеля. Весьма наглядно это показывает рассмотрение анализа политических систем в древнегреческих городах-полисах, сделанного Аристотелем.

Ситуаційний аналіз використовували також науковці, які рассматривали современную им политическую ситуацию как отправную точку для создания схемы оптимального государствен­ного устройства, как это было у Никколо Макиавелли, Томаса Мора, Шарля Монтескье, Джона Стюарта Милля, Джона Локка и других ученых.

Варто звернути увагу також на активное участие политических мыслителей в политической практике - Аристотель был наставником и советником Александра Македонского, а Никколо Макиавелли в течение 14 лет занимал различные государственные посты в Флорентийской республике. Однако они осуществляли оперативные анализы текущей политической конъюнктуры устно, не формализуя их на бумаге.

Уявлення доби Просвітництва про те, що світ сповнений загадок і проблем, які можна «вирішити» за допомогою людського розуму і знання, утворюють підґрунтя для розвитку підходу «публічної політики». Те, що Ньютон зробив для закону руху планет, стало моделлю для того, що можна зробити, маючи знання про людське суспільство.

Природничі науки забезпечують підхід до політології, який панував протягом майже всього двадцятого століття.. Приховані припущення про такий зосереджений на природничих науках підхід виходять з того, що: (1) закони, які керують поведінкою людей, існують незалежно від контролю людини над ними (2) об’єкти аналізу в суспільних системах дуже подібні в часі й просторі.

В политической науке наблюдалось доминиро­вание позитивистского подхода, предполагавшего анализ полити­ческих процессов с целью создания жестких рациональных объяс­нительных схем, в том числе и строго соблюдаемых в мире полити­ческого законов, что, по сути, приравнивало политологию к есте­ственным наукам.

Вторая половина XIX века ознаменовалась сменой способа осуществления ситуационного анализа, чему в немалой сте­пени способствовало вовлечение в орбиту политической жизни СМИ. Наглядным примером является творчество Карла Маркса и Фридриха Энгельса, которые, с одной стороны, являлись одними из наиболее значимых для своего времени социальных тео­ретиков, а, с другой, будучи активными участниками Первого ин­тернационала, пытались дать оперативную оценку событий из текущей политической практики. Наличие прессы позво­ляло К. Марксу и Ф. Энгельсу оперативно доводить свое видение ситуации до лидеров рабочего движения.

Як показав Макс Вебер, розвиток індустріальної цивілізації привів до пошуку раціональніших форм організації держави, торгівлі й промисловості.З цього виникло певне відділення вироблення політики як політичної функції від управління як функції бюрократичної.

У XX ст. произошло существенное усложнение политической жизни: значительное развитие получил принцип разделения властей и, в частности, институт парламента­ризма, усилилась роль политических партий, отладилась система государственного администрирования, важными субъектами поли­тики стали экономические корпорации, общественные организации и СМИ, а их взаимоотношения с властными структурами стали более многообразными. Все это привело к резкому уве­личению факторов, с необходимостью подлежащих учету при си­туационном анализе, а следовательно, и к выделению ситуационного анализа в самостоятельную процедуру, осуществляемую не непосредственными участниками политического процесса, а их вспо­могательным персоналом, роль которого стали играть политичес­кие эксперты.

У 1930-х роках суспільствознавці, з яких найвідомішим був Джон Мейнард Кейнс, проголосили, що, коли уряд хоче мати бодай якісь можливості впоратися з нагальними проблемами, він повинен визнати потребу у більш інформованому, теоретично обґрунтованому підході до управління.

Витоки аналізу політики можна побачити у воєнних роках, зокрема, у введенні операційних досліджень і методів економічного аналізу. В Америці рух у напрямку розробки об'єднаного підходу до вивчення суспільних проблем і політики почався з працею Гарольда Лассвелла, досягнувши своєї кульмінації в публікації книги Лернера і Лассвелла про «політичні науки (1951).

У 1960-х роках, у США та інших країнах уряди все більше потребували додаткової інформації й аналізу стосовно освіти, транспорту, міського планування, охорони здоров'я тощо. В Америці це посилення ролі уряду у вирішенні проблем було пов'язане з програмами Кеннеді – Джонсона «Нова межа» та «Велике суспільство». Ці програми покликали до життя новий тип прикладних методів досліджень, основною метою яких був аналіз «проблем» і розробка альтернатив, які дали б змогу послабити чи вирішити їх.

Сучасні терміни «аналіз політики» та «аналітик політики» почали часто вживатися в 1960-ті роки Дрором в різних урядових документах (US Congress, 1969) і вперше були використані Чарльзом Ліндбломом у 1958 році. Крім методів операційного аналізу, суттєвий вплив на аналіз політики справили теорії і методи, запозичені з менеджменту в приватному й корпоративному секторах.

Іншим типом аналізу, що набув розвитку одночасно з проблемно-орієнтованим у 1960-і роки, був аналіз процесу здійснення політики як альтернатива до досліджень конституцій, законодавчих органів, груп інтересів та державного управління. Це зосередження на публічній політиці в політології найбільше пов’язується з внеском чотирьох осіб: Гарольда Лассвелла, Герберта Саймона, Чарльза Ліндблома і Девіда Істона.

Праці Лассвелл з публічної політики з'являлися вже в 1930-і роки, коли Чиказька школа надихнула його використати мультидисциплінарний підхід. Наприклад, у 1940-х роках він відіграв значну роль у створенні першої наукової групи («think tank») – Американської комісії з питань політики, завданням якої було «ліквідувати розрив між знаннями і політикою», стимулюючи конструктивний діалог між суспільствознавцями, бізнесменами й виробниками політики. Він також був тісно пов'язаний з однією з найважливіших наукових груп – корпорацією RAND.

Внесок Герберта Саймона в розвиток досліджень політики полягав на впровадженні ідеї про дослідження прийняття рішень з точки зору послідовності раціональних кроків - дослідження, розробки і вибору.

Третьою ключовою фігурою в розвитку аналізу політики є Чарльз Ліндблом, найбільше відомий своїм обстоюванням альтернативи раціональному підходу Саймона. Критикуючи «раціональну» модель, розроблену Саймоном, Ліндблом запропонував модель, яка враховувала владу і взаємозв'язок між фазами та етапами: вироблення політики є складним інтерактивним процесом без початку і кінця. Ліндблом пропонує, щоб у вивченні процесу здійснення політики ми брали до уваги вибори, бюрократію, партії й політиків, а також групи інтересів, ще й звертали увагу на «глибинні сили» - бізнес, нерівність і обмежені можливості аналізу, які структурують і спотворюють процес здійснення політики.

І решті, роботи Девіда Істона (Easton, 1953, 1965), хоча їх і не вважають першочергово прямо пов'язаними з публічною політикою, зробили не менший внесок у розвиток аналізу публічної політики, ніж роботи інших дослідників, оскільки вони створили модель політичної «системи». Головною особливістю моделі Істона є розгляд процесу здійснення політики з точки зору досягнутих наслідків/результатів у формі впливів оточення, що надходять черезвхідні канали (партії, засоби масової інформації, групи інтересів), потреб всередині політичної системи (внутрішні впливи) і їх перетворення в наслідки і результати політики. У 1960-ті роки поряд з моделлю Істона існувала ціла низка інших моделей здійснення політики. Серед них головне місце посідали моделі Г. А. Алмонда і Карла Дойча.

Теоретики, які справили найбільший вплив на розробку моделей для аналізу процесу вироблення політики, походили з Америки; проте були й винятки у домінуванні американської науки про політику. Британським теоретиком і практиком був сер Джефрі Вікерс. Ще одним винятком з повального на той час домінування американців у цій галузі був ізраїльський політолог Єзекіль Дрор.

Перша порограма з аналізу політики була створена в 1969 році в Каліфорнійському університеті в Берклі, досвід програми у Берклі мав великий вплив на розробку програм зпублічної політики у США та інших країнах. Перші підручники з публічниї написалиаписали Lindblom (1968) і Dror (1968).

В кінці 1960-х років відбулися дві конференції, проведені під егідою Американської наукової ради суспільних досліджень. У 1972 р. була створена Організація досліджень політики, після чого виникло ще кілька орієнтованих на публічну політику асоціацій і журналів. Низка книжок Організації була спрямована на стимулювання застосування політичної науки до важливих проблем публічної політики.

В 1970-ті й 1980-ті роки було опубліковано численні підручники для бакалаврату й маґістеріуму, що стосувалися аналізу політики, в той самий час спостерігався справжній вибух дослідницьких центрів, а у 1980-90-і роки аналіз політики поширюється за межі Америки до інших країн.