Перший жмуток

ЗМІСТ

Перший жмуток (1886-1893)

І. По довгім, важкім отупінню…

ІІ. Не знаю, що мене до тебе тягне...

ІІІ. Не боюсь я ні бога, ні біса…

ІV. За що, красавице, я так тебе люблю…

V. Раз зійшлися ми случайно...

VІ. Так, ти одна моя правдивая любов...

VІІ. Твої очі, як те море...

VІІІ. “НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО”

ІХ. Я не надіюсь нічого...

Х. Безмежнеє поле в сніжному завою...

ХІ. Як на вулиці зустрінеш…

ХІІ. Не минай з погордою...

ХІІІ. Я нелюд! Часто, щоб зглушить…

ХІV. Неперехідним муром поміж нами…

ХV. Не раз у сні являється мені…

XVI. ПОХОРОН ПАНІ А. Г.

ХVІІ. Я не кляв тебе, о зоре...

ХVІІІ. Ти плачеш. Сліз гірких потоки…

ХІХ. Я не жалуюсь на тебе, доле...

ХХ. ПРИВИД

ЕПІЛОГ

Другий жмуток (1895)

І. В Перемишлі, де Сян пливе зелений…

ІІ. Полудне...

ІІІ. Зелений явір, зелений явір...

ІV. Ой ти, дівчино, з горіха зерня...

V. Червона калино, чого в лузі гнешся?

VІ. Ой ти, дубочку кучерявий...

VІІ. Ой жалю мій, жалю…

VІІІ. Я не тебе люблю, о ні...

ІХ. Чому не смієшся ніколи?..

Х. В ВАГОНІ

ХІ. Смійтесь з мене, вічні зорі!..

ХІІ. Чого являєшся мені...

ХІІІ. Отсе тая стежечка...

ХІV. Якби знав я чари, що спиняють хмари...

ХV. Що щастя? Се ж ілюзія...

ХVІ. Як не бачу тебе…

ХVІІ. Як почуєш вночі край свойого вікна...

ХVІІІ. Хоч ти не будеш цвіткою цвісти...

ХІХ. Як віл в ярмі, отак я день за днем…

ХХ. Сипле, сипле, сипле сніг…

Третій жмуток (1896)

І. Коли студінь потисне…

ІІ. Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!..

ІІІ. Байдужісінько мені тепер…

ІV. В алеї нічкою літною…

V. Покоїк і кухня, два вікна в партері...

VІ. Розпука! Те, що я вважав…

VІІ. Не можу жить, не можу згинуть…

VІІІ. Я хтів життю кінець зробить...

ІХ. Тричі мені являлася любов...

Х. Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!..

ХІ. Чорте, демоне розлуки...

ХІІ. І він явивсь мені. Не як мара рогата…

ХІІІ. Матінко моя ріднесенька!..

ХІV. Пісне, моя ти підстрелена пташко...

ХV. І ти прощай! Твого ім’я…

ХVІ. Даремно, пісне! Щез твій чар…

ХVІІ. Поклін тобі, Буддо!..

ХVІІІ. Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..

ХІХ. “Самовбійство – се трусість…”

ХХ. Отсей маленький інструмент...

Збірка “ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ”

Лірична драма І.Франка “Зів’яле листя” – це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Пісні її – це три “жмутки” зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно. Долаючи власну душевну травму, І.Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника, об’єктивізуватися від них. Ліричні пісні “Зів’ялого листя” він сам назвав найсуб’єктивнішими з усіх, що з’явились у нас з часу автобіографічних поезій Т.Шевченка, але “найбільш об’єктивними у способі малювання складного людського чуття”.

Перший жмуток

(1886 – 1893)

І

По довгім, важкім отупінню

Знов тріскає хвиля пісень,

Неначе з-під попелу разом

Язиками блимне огень.

Що щастям, спокоєм здавалось,

Те попелу тепла верства;

Під нею жаги і любові

Не згасла ще іскра жива.

Не згасла ще, тліла, ятрилась

Помимо сліз моїх роси;

Та вітер повіяв і попіл розвіяв –

Тепер ти огонь той згаси!

Ні, годі! Не буду гасити!

Най бухає грішний огень!

І серце най рветься, та вільно най ллється

Бурливая хвиля пісень!

II

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і цвітів, – молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,

Як перед злою не дрижав судьбою;

В твоє лице тривожно так гляджу, –

Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,

Я б був щасливий, наче цар могучий,

Та в серці щось порвалось би на дні,

З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

І приязнь мусила б нам надокучить,

В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,

На мене ж, певно, й не зирнула ти;

Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –

Лице твоє прийдеться донести.

III

Не боюсь я ні бога, ні біса,

Маю серця гіпотеку чисту;

Не боюся я й вовка із ліса,

Хоч не маю стрілецького хисту.

Не боюсь я царів-держилюдів,

Хоч у них є солдати й гармати;

Не боюсь я людських пересудів,

Що потраплять і душу порвати.

Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,

Не лякає мене ні крихітки:

Я люблю те рум’янеє личко

І розіскрені очі-красітки.

Лиш коли на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрижання нервове

Ті усточка зціплить, як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,

І в знесиллі опустяться руки,

І благає підмоги, поради

Прошибаючий погляд розпуки,

Отоді моє серце стискає,

Мов кліщами, холодна тривога:

Біль німий мене більше лякає,

Ніж всі громи й злих сил перемога.

IV

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,

За те таємне щось, що тліє полускрито

В очах твоїх і шепче: “Тут сповито

Живую душу в пелену тісну”?

Часом причується, що та душа живая

Квилить, пручається, – тоді глибокий сум

Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить

З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,

І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.

V

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль –

Говорили так звичайно,

Мов краяни, що нечайно

Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,

Що й не варт було питать,

Говорив щось про ідеї –

Та зовсім не те, не теє,

Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,

І розсудно річ вела;

Ми розстались, мов незнані,

А мені ти на прощанні

І руки не подала.

Ти кивнула головою,

В сінях окрилася як стій;

Я ж мов одурілий стою

І безсилий за тобою

Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі

Весь мій рай був тут – отеє!

Два-три слова, щирі, милі

І гарячі, були б в силі

Задержать його на все.

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов...

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійная любов.

VI

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший той порив, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов.

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –

Отак, красавице, і я тебе люблю.

VII

Твої очі, як те море

Супокійне, світляне:

Серця мого давнє горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

16.IV 1883

VIII “НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО”

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо? Як не задрижав

Твій голос в горлі, серце в твоїй груді

Биттям тривожним не зглушило ті

Слова страшні: “Не надійся нічого! ”

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,

Що ті слова – найтяжчая провина,

Убійство серця, духу і думок

Живих і ненароджених? Чи в тебе

При тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого! Земле-мамо!

Ти, світе ясний? Темното нічна!

Зірки і люди! Чим ви всі тепер?

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тоді б не чув я пекла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би нор

Черв’як неситий, кров моя кипуча,

В гарячці лютій не дзвонила б вічно’

Тих слів страшних: “Не надійся нічого! ”

Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!

Живущої води в напій мені

Ти долила, а жартом лиш сказала,

Що се отрута. Бо за що ж би ти

Могла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли

Уста твої мене вбивати мали, –

Лице твоє бліде, тривожні очі,

Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

Все мовило мені: “Не вір! Не вір! ”

Ти добра, щира! О, не ошукаєш

Мойого серця гордості лускою!

Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчаровань муки

Заволокли тебе отим туманом.

І в серці своїм знов я чую силу

Розсіяти туман той, теплотою

Чуття і жаром думки поєднати

Тебе з життям, – і в відповідь тобі

Я кличу: “Надійсь і кріпись в борбі! ”

IX

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю –

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце

Листя покрівля зелене,

А з’їдає штучну краску –

Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,

Але як бажання сперти?

Не бажать життя живому,

Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись – то добре,

А як ні – кому се вадить?

Х

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

XI

Як на вулиці зустрінеш,

То мене обходиш ти.

Добре робиш! Спільним шляхом

Не судилось нам іти.

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

І не здиблемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Най голубочком летить.

Що мені без тебе щастя?

Звук порожній і мана!

Що мені без тебе горе?

Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані,

Розпливусь я, потону;

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ік дну.

XII

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може, в тім погордженім

Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам’яті

За докір гіркий.

XIII

Я нелюд! Часто, щоб зглушить

У серці люту муку,

Я чистий образ твій убить

Здіймав проступну руку.

Я з вулиці болото брав,

Каміння кременисте

І кидав ним у образ твій,

В лице твоє пречисте.

Я мов безумний лютував,

Мов п’яний у нетямі,

Хоч чув, що власне серце рвав

Злочинними руками.

Та як минув скажений дур,

Я чувсь брудний, недужий,

А образ твій яснів з душі,

Мов сонце верх калюжі.

XIV

Неперехідним муром поміж нами

Та доля стала! Мов два судна, море

Розносить нас між двома берегами,

Моя ти ясна, непривітна зоре!

Ще здалека слідить тебе мій зір,

Твій свіжий слід я рад би цілувати

І душу тим повітрям напувати,

Що з твоїх уст переплива в простір.

Та щезла ти! Мов в лісі без дороги

Лишився я. Куди тепер? За чим?

Підтяті думи, не провадять ноги,

А в серці холод... Дим довкола, дим!..

XV

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий,

Яким яснів в молодощів весні,

В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні

Полошить мари... З трепетом, без мови

Я в тії очі знов гляджу сумні, –

Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку

Кладе той привид, зимну, як змія,

І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я

Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

Моргає: “Цить! Засни! Я смерть твоя! ”

XVI ПОХОРОН ПАНІ А. Г.

Так сталось! В труні металевій нині

Ота рука проклятая спочила.

Що ген-то, в добрій чи лихій годині

Нас розлучила.

Я бачив, як її зашрібували,

Вложили в склеп і привалили камінь,

Цементом заліпили й прикопали, –

Значить, і амінь.

А ти стояла зблизька у жалобі,

Заплакана, хоч сльози ті лиш з ока

Текли, чуття ж не зрушило зглибока

Те, що в тім гробі.

Ще душно, я ж стояв увесь холодний

Близ тебе й німо на сей гріб дивився,

Мов хмара з вітром, так в уяві бився

Засуд народний.

Хто вбив живую душу й перед смертю

За вбійство смертну не відтерпів муку,

Той по смерті з могили розпростерту

Простягне руку.

І з твоїх сліз, з лиця твого блідого,

З очей, що окрились у важку жалобу,

Я хтів дійти, чи та рука померша

Простягнесь з гробу?..

XVII

Я не кляв тебе, о зоре,

Хоч як сильно жаль мій ріс;

Насміх твій і власне горе

Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,

Бо любов – то мстивий бог;

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала

Чистую любов мою,

Чи ти знала, що вбиваєш

Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш

Щастя власного підклад,

Те, чого життя так мало

Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом,

От мов раз махнуть пером,

Ти не раз заплачеш гірко

За потоптаним добром?

XVIII

Ти плачеш. Сліз гірких потоки

На твойому лиці блідому

Лишають слід свій – не глибокий,

Та замітний вже оку мому.

Ти плачеш. Ти, що відіпхнула

Любов мою, як сиротину,

Тепер надармо просиш, ловиш

Любові хоч би крапелину.

Твоєю дивною красою

Надармо всіх маниш ти к собі:

Се труп убитої любові

Не допуска любові к тобі.

І марно линуть, марно гинуть

Літа найкращі, молодії!

Ти пам’ятник живий, небого,

На гробі власної надії.

XIX

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі,

І квітки зітхають у„ сконанню...

Серце рвесь, уста німі, мов риби,

І душа вглибляєсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

В чорні скиби й незарослі рани

Нове сім’я, новії надії,

І вдихаєш дух життя рум’яний.

XX

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна

На місто сніг вогкий паде й паде;

З густої тьми журба якась могильна

Вихилює лице своє бліде.

Лампи горять. Колеса світлянії

Довкола них тісняться, меркотить

Кривавий блиск. Неначе сонні мрії,

Фіакри мигають і гинуть вмить.

На тротуарах ще прохожих сила:

Циліндри, шуби, модні боа дам

І драні лахи – різнобарвна хвиля

Пливе, гуде, зіпреться тут і там.

І я в юрбі, сумний і одинокий,

Пливу безвладно, щоб від власних дум

Втекти – та, невідступний і глибокий,

У серці все несесь зо мною сум.

І наче той, що тоне і в знесиллі

Шукає гілки, корня, стебельця, –

Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі

Шукаю щиро дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенувся,

Щось горло стисло, в груді сперло дух...

Втікать бажав, та не поворухнувся,

Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передо мною

Висока постать, пряма та струнка.

Оглянулась, хитнула головою,

Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очі,

Глибокі, темні, мов та чорна ніч,

Зустрілись з моїми й в бездонній ночі

Пропали. Двоє їх спішило пріч.

А я стояв мов стовп. Юрба юрбою

Мене тручала, штовхала раз в раз,

Та я не чув ні холоду, ні болю,

Мов огник свідомості в мізку згас.

“Вона! ” – Із уст одно те слово присло,

Та в нім була магічна міць страшна!

Мов камінь млиновий, за шию тисло

Мене одно се словечко: “Вона! ”

Вона, ся гарна квітка “сон царівни”,

Котрої розцвітом втішався я,

Котрої запах був такий чарівний,

Що й досі п’яна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати,

Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,

Котрої слід я рад був цілувати,

В котрій вбачав красу і ціль буття!

Та, що мене одніським словом своїм

Могла героєм, генієм зробить,

Обдарувать надією й спокоєм,

Заставить все найвищеє любить, –

Та, що в руці від раю ключ держала,

Вона його закинула в багно

І чарівного слова не сказала...

Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом – рухом, поглядом холодним

Мене зіпхнула в темний рів без дна,

Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни,

Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя

Тебе зіпхнула з радісних вершин?

Хто смів красу й пишноту сього поля

Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,

Чи та жага, що серце рве й скребе,

Що хилить волю, мов та буря лози,

На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути.

Моя любов не згасла, ще горить,

Зуміє райський ключ із дна добути,

Зуміє рай запертий створить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,

Лиш вид її прошиб мене, як ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!

Відень, 6 падолиста 1892 р.

ЕПІЛОГ

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі.

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.