Третій жмуток

І

Коли студінь потисне,

Не хвилює вода, не блищить

Коли лампа розприсне,

То і світло її не мигтить.

Коли струна порветься,

То від неї музики не жди.

Чом же пісня та ллється

Під вагою турбот і біди?

Чи те горе, як праса,

Щоб із серця пісень надушить?

Чи пісні ті, як дзвони,

Щоби горя завід заглушить?

ІІ

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.

Вона умерла! Мов тяжезний трам,

Мене цілого щось додолу клонить.

Щось горло душить. Чи моїм очам

Хтось видер світло? Хто се люто гонить

Думки з душі, що в собі біль заперла?

Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть

І на устах красніє ще малина...

Та цить! І подихом одним не труть

Її! Се твоїх бажань домовина.

Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть

Сей дзвін... Принадь і плач, немов дитина!

Се ж твоїх мрій заслону смерть роздерла,

Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!

І як се я ще досі не вдурів?

І як се я гляджу і не осліпну?

І як се досі все те я стерпів

І у петлю не кинувся коніпну!

Адже ж найкращий мій огонь згорів!

Адже ж тепер повік я не окріпну!

Повік каліка! Серце гадь пожерла,

Сточила думи всі! Вона умерла.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! кричать! – та горло біль запер.

Вона умерла! – Ні, се я умер.

III

Байдужісінько мені тепер

До всіх ваших болів і турбот,

До всіх ваших боїв і гризот!

Всі ідеї ваші, весь народ,

Поступ, слава, – що мені тепер?

Я умер!

Хоч вались про мене весь сей світ,

Хоч брат брата тут мордуй і ріж, –

Нічого мені тепер глядіть,

Нічого вже добиваться більш!

В моїм серці вбитий острий ніж,

І навіки душу я запер, –

Я умер.

Хай побіда світла вас манить,

Хай надія додає вам крил, –

Та моя надія ось лежить:

Я – судно без мачтів і вітрил,

Я для радощів не маю сил,

І з життям умову я роздер, –

Я умер.

IV

В алеї нічкою літною,

Я йшов без тями, наче тінь,

Горіли зорі надо мною,

І неба темная глибінь,

Мов океан тиші, спокою,

Лилася в душу. Як же я

Ще вчора вас любив, о зорі,

Тебе, блаките! Як моя

Душа в безмірному просторі

Купалася, на ті прозорі

Луги летіла, де цвітуть

Безсмертні квіти, де гудуть

Несказанно-солодкі співи!

А нині темні і тяжкі ви

Для мене, весь ваш чар погас.

Ненавиджу я нині вас!

Ненавиджу красу, і силу,

І світло, й пісню, і життя,

Ненавиджу любов, чуття, –

Одно люблю лиш – забуття,

Спокій, безпам’ятну могилу.

В алеї нічкою літною

Я йшов без тями, наче тінь.

Поперед мене, поза мною

Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзвонив біцикл. Неслися шепти

Любовних пар, далекий спів...

Та в серці мойому засів

Біль лютий, на який не вспів

Ніхто ще видумать рецепти.

Я йшов, та знав, що я – могила,

Що нерв життя у мене вмер,

Що тут, внутрі, на дні тепер

Душа моя похоронила

Всі радощі і всі страждання,

Весь спів, що вже не встане знов,

Своє найвищеє бажання,

Свою остатнюю любов.

V

Покоїк і кухня, два вікна в партері,

На вікнах з квітками вазонки,

В покою два ліжка, підхилені двері,

Над вікнами білі заслонки.

На стінах годинник, п’ять-шість фотографій,

Простенька комода під муром,

Насеред покою стіл круглий, накритий

І лампа на нім з абажуром.

На кріслі при ньому сидить моє щастя,

Само, у тужливій задумі:

Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить

У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає... Та вже ж не для мене

В очах її світло те блима!

Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,

У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!

Та як же ж далеко навіки!

І крається серце, та висохли сльози,

Огнем лиш пашіють повіки.

Гаряче чоло я в долоні зціпивши,

Втікаю від тихої хати,

Мов ранений звір той тікає у нетрі,

Щоб в своїй берлозі здихати.

VI

Розпука! Те, що я вважав

Святим і близьким ідеалу,

Отой бездушний міль узяв

І там гризе собі помалу.

Те, що в душі леліяв я

Як скарб, як гордощі природи,

В руках у того муравля

Є іграшка, котру без шкоди

Зламати можна, попсувать

І в кут закинути по хвили.

А я гляджу на се – й ридать

Ні помогти не маю сили.

Гляджу, як квіточка моя

В руках нелюбих ув’ядає,

Як сіра, зимная змія

По моїм раю походжає.

Мене аж душить почуття,

Гірке, болюче і скажене...

Сто раз прокляте те життя,

Що так собі закпило з мене!

VII

Не можу жить, не можу згинуть,

Нести не можу ні покинуть

Проклятий сей життя тягар!

Ходжу самотній між юрбою

І сам погорджую собою...

Ох, коб останній впав удар!

Не жаль мені життя ні світа,

Не жаль, що марно кращі літа

У горі й праці протекли.

Пропало все! Та й що ж? Пропало!

А що ж передо мною стало?

Безодня, повна тьми і мли.

Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,

Що тягну, мов той віл на шиї,

Отеє вже більш як двадцять літ –

Зовсім як хлопчик той, сарака,

Прутком по бистрій хвилі швяка, –

Чи з того є на хвилях слід?

Даремно биться, працювати,

І сподіваться, і бажати!

Пропала сила вся моя.

Лиш чорних мар гуляє зграя

І резиґнація безкрая

Засіла в серці, як змія.

VIII

Я хтів життю кінець зробить,

Марну лушпину геть розбить,

Хотів зусиллям власних рук

Здобути вихід з страшних мук,

Хотів я вирваться з ярма

Твойого чару – та дарма!

Зусиллям всім наперекір

У мні трусливий, підлий звір

Бунтуєсь, плаче, мов дитя, –

Сліпая привичка життя,

Прив’язання до тих кутів,

Де я не жив, а животів,

До праці, що з’їдає дни,

А замість рож дає терни,

До того краю, що, мов смок,

Із серця ссе найкращий сок,

Аж висхне віра в нім жива, –

Тоді отрути долива.

Я чую се – не варто жить,

Життям не варто дорожить,

Тебе утративши навік,

Я чую се – єдиний лік,

Се кулька в лоб. Та що ж, хитка

Не піднімається рука.

Увесь свій жаль, увесь свій біль,

Хтів я в одну звернути ціль, -

В один набій страшний, як грім,

Зібрать свою всю силу в нім

І вилить голосно, мов дзвін,

Остатній спів, страшний проклін,

Такий проклін, щоб мерзла кров,

В ненависть зстилася любов,

Змінялась радість в темний сум,

І щоб краси не бачив ум,

І щоби уст цурався сміх,

І від повік би сон відбіг,

Тюрмою б весь зробився світ

І в лоні мами гиб би плід –

І сей проклін, душе моя,

Хотів на тебе кинуть я

За насміх твій, за весь твій чар,

За той болючий, клятий дар –

З тернових колючок букет.

Та в серці мойому поет

Бунтуєсь, плаче’, мов дитя,

Для нього ти краса життя,

Струя чуття, пісень пора –

Проклін у горлі завмира.

ІХ

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

“Мені не жить, тож най умру одна! ”

І мовчки щезла там, де вічно темно,

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне –

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне.

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

X

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

Коли довкола світ увесь засне,

Я тільки сам замкнуть не можу очі:

Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

І плачу й тужу, плачу і клену,

І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,

До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими

Й душа моя летить із тіла геть;

І щось, немов крилаті серафими,

Несе її – і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,

Бліда розпука підсідає вмить,

І чорні думи, мов з фортуни рога,

На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,

Де холод, слизь і вітер, темно скрізь

І виють звірі, люті та голодні,

І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому

І весь тремчу, гадюка серце ссе,

Не видно шляху, тільки голос грому

Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,

Мов млинове каміння, тисне грудь, –

Бездомний – я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри ревуть: “Дарма! Дарма! Дарма! ”

І заревло скажене божевілля

У серці: “Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої! ”

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, –

Се віра в чорта, віра в чудеса.

XI

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки –

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, –

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

XII

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пелерині,

Що десь його я чув учора або нині –

Чи жид, чи єзуїт.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.

Зареготавсь та й ну мене в плече плескати.

“Ха-ха! Ха-ха! Ха-! ха!

Ось повість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник – чорта кличе!

Ще й душу напиха!

Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!

Я ще недавно чув край вашого порога –

Підслухую не раз –

Як голосили ви, так просто конфіскабль:

“Ne croyant pas au Dieu je ne croye

pas au diable! ”

Що ж сталось нині з вас?

Невже ж я – а, pardon, що зараз не

представивсь!

Та думаю, що ви, хто я є, догадались –

Невже ж я ближчий вам

Чи можливіший вам здаюсь від пана бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

Аніж на небо там?

Спасибі вам за се довір’я! Розумію!

У вас бажання є, ви стратили надію,

Сказали: як біда,

То хоч до жида йди чи пак до чорта; що там,

Що стільки літ його мішали ви з болотом

Кричали: чорт – луда!

Ось бачите, куди веде неосторожність!

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність

Або до чорта в путь!

Та ще й з душею! Ах! Даруйте за нечемність!

Сміяться мушу знов. Пекельна се приємність

Від вас про душу чуть.

Сто тисяч літ горіть готові? Ха-ха! Друже!

Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже

Чи не казали ви:

“Душа – то нервів рух? ” Значить, загинуть нерви.

То і душі капут! То як же се тепер ви

Згубили з голови?

І що ж, скажіть мені, оферта ваша варта?

Се ж в газардовій грі фіктивна, кепська карта.

Чи чесно се, скажіть?

Вам хочесь те і те... конкретне, а мені ви

Даєте пшик. Се стид! Не думав, що такі ви,

І з чортом так не слід!

А втім, голубчику, оферта ваша пізна!

Та ваша душенька – се коршма та заїзна, –

Давно в ній наш нічліг.

Чи я дурний, у вас добро те купувати,

Що й без куповання швиденько буду мати

Без клопотів усіх!

І знайте ще одно. Ота, що так за нею

Ви побиваєтесь і мучитесь душею,

Є наша теж якраз.

Спішіться ж, паночку, до пекла, як до балю!

Там власноручно сам віддам вам вашу кралю.

Au revoir у нас! ”

Ще раз зареготавсь і по плечі легенько

Мене він поклепав та й геть пішов швиденько,

Мов пильне діло мав.

А я стояв, мов стовп, лице моє горіло,

Стид душу жер; замість добуть, на що кортіло,

Я ще від чорта облизня спіймав!

XIII

Матінко моя ріднесенька!

В нещасний час, у годину лиху

Ти породила мене на світі

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,

Чи прокляв мене в твоїм лоні хто.

Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,

Та дала ще мені три недолі в наділ,

Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля – то серце м’яке,

То співацькеє серце вразливеє,

На красу, на добро податливе.

А що друга недоля – то хлопський рід,

То погорджений рід, замурований світ,

То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля – то горда душа,

Що нікого не впустить до свого нутра,

Мов запертий огонь сама в собі згора.

Матінко моя ріднесенька!

Не тужи ти за мною, не плач в самоті,

Не клени, як почуєш, що я зробив!

Не сумуй, що прийдеться самій доживать,

Що прийдеться самій у гріб лягать,

Що не буде кому очей затулить!

Не клени своє бідне, безсиле дитя!

Доки міг, то я тяг сю тачку життя,

Та тепер я зламався і збився з пуття!

Я не можу, не можу спинити того,

Що, мов чорная хмара, на мене йде,

Що, мов буря, здалека шумить-гуде!

Я не хочу на світі завадою буть,

Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть –

Радше темную ніч, аніж світло зустріть!

XIV

Пісне, моя ти підстрелена пташко,

Мусиш замовкнуть і ти.

Годі ридати і плакати тяжко,

Час нам зо сцени зійти.

Годі вглибляться у рану затрутую,

Годі благать о любов.

З кождою строфою, з кождою нутою

Капає з серденька кров.

З кождою строфою, з кождою нутою

Слабшає відгомін твій...

Пісне, напоєна горем-отрутою,

Час тобі вже на спокій.

XV

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, нести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

“Ні, я його не знала! ”

XVІ

Даремно, пісне! Щез твій чар –

Втишати серця біль!

Не вирне сонце вже з-за хмар!

Пропала ярь! Пропала ярь!

На душу впала цвіль.

Даремно, пісне! Тихо будь!

Не сип ще мук до мук!

Без тебе туга тисне грудь, –

Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь

Несеш жалібний згук.

Даремний спів! В акордах слів

Не виллю своїх скрут.

Як мовчки я терпів, болів,

Так мовчки впаду без жалів

В нірвани темний кут.

XVII

Поклін тобі, Буддо!

В темряві життя

Ти ясність, ти чудо,

Ти мир забуття!

Спокійний, величний,

Ти все поборов:

І блиск царювання,

І гнів, і любов.

З царя жебраком ти,

Душею моцар,

Півсвіту осяяв

Твого духу чар.

Ти царство покинув,

Щоб духом ожить;

Зірвав усі пута,

Щоб пас слобонить.

І довгії літа

Промучився ти,

Щоб корінь страждання

Людського знайти.

Знайшов ти той корінь

У серці на дні,

Де пристрасті грають,

Надії марні.

Де гнів палахкоче,

Любов процвіта,

Луди павутинням

Наш дух опліта.

І мулить, і мулить,

Прогонює мир,

І тягне в сансару,

В життя дикий вир.

Та з пристрастів пекла

Ти вивів людей,

Не тьмив їх туманом

Загробних ідей.

Безсмертне лиш тіло,

Бо жаден атом

Його не пропаде

На віки віком.

Та те, що в нас плаче,

Горить і терпить,

Що творить, що знає,

Що рветься й летить –

Те згасне, мов огник,

Мов хвиля пройде,

В безодні нірвани

Спокій віднайде.

Поклін тобі, світлий,

Від бідних, блудних,

Що в пристрастів путах

Ще б’ються міцних!

Поклін і від мене,

Що скочу як стій

Із тиску сансари

В нірвани спокій!

XVIII

Душа безсмертна! Жить віковічно їй!

Жорстока думка, дика фантазія,

Лойоли гідна й Торквемади!

Серце холопе і тьмиться розум.

Носити вічно в серці лице твоє,

І знать, що з другим зв’язана вічно ти,

І бачить з ним тебе й томитись –

Ох, навіть рай мені пеклом стане!

Творця хвалити? За що хвалить його?

Що в моїм серці сей розпалив огонь

І в насміх призначив розлуку?

Рай показав і затріснув браму!

Та пану богу я не хочу блюзнить,

Бо пощо вірних щирі чуття дразнить?

Мов актор той, мечем махати

На паперовії страхопуди?

Я не романтик. Міфологічний дим

Давно розвіявсь із голови мені;

Мене не тішать ані страшать

Привиди давньої віри млисті.

Бо що ж є Дух той? Сам чоловік його

Создав з нічого, в кождій порі й землі

Дає йому свою подобу,

Сам собі пана й тирана творить.

Одно лиш вічне без початку й кінця,

Живе і сильне, – се є матерія:

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.

Безмірне море, що заповня простір,

А в тому морі вир повстає сям-там –

Се планетарная система, –

Вир той бурлить, і клекоче, й б’ється.

В тім вирі хвилі – сонце, планети є,

В них міліарди бомблів дрібних кишать,

А в кождім бомблі щось там мріє,

Міниться, піниться, пок не присне.

Се наші мрії, се наша свідомість,

Дрібненький бомблик в вирі матерії.

Та бомблі згинуть, вир утихне,

Щоб закрутиться знов десь-інде.

Безцільно, вічно круговорот отсей

Іде і йтиме; сонця, планет ряди

І інфузорії дрібненькі,

Всьому однакова тут дорога.

Лише маленькі бомблики людськії,

Що в них частинка виру відбилася,

Міркують, мучаться, бажають

Вічності море вмістити в собі.

І уявляють вічність на образ свій,

Дають свій вигляд, власну подобу їй,

А там лякаються, мов діти,

Мар, що породила їх уява.

Я не дитина, я не лякаюсь мар,

Неначе в’язень з дому тортур і кар,

Душа моя на волю рветься

В мами матерії лоні вснути.

Бажає бомблик приснути радісно,

Згасить болючу іскорку – свідомість,

З людства свойого ні пилинки

В вічність не хоче нести з собою.

XIX

“Самовбійство – се трусість

Се втека з борні,

Ошуканськая кріда”, –

Так скажуть мені.

Ах, панове! Про трусість

Мовчіть ви мені!

Чи ви нюхали порох

В життєвій війні?

Чи ви лоб свій розбили

О дійсності мур?

Чи вам звісно, як смачно

На гаках тортур?

“Самовбійство – се прогріх,

Безправ’я і злість...”

Най вам слово Христове

На се відповість.

Як Христос по землі ще

Навчати ходив,

То зустрів чоловіка,

Що в шабас робив.

“Як же можна! Се прогріх! ” –

Обурився хтось,

Та робітнику строго

Промовив Христос:

“Коли знаєш, що чиниш –

Блаженний єси;

А не знаєш, що чиниш –

Проклятий єси.

Коли знаєш, що чиниш –

Закон твій – ти сам;

А не знаєш, що чиниш –

Закон є твій пан”.

Для знающих знання їх

Найвищий закон;

Незнающі в законі

Най гнуться карком.

Чи я знаю, чи чиню,

Се знаю лиш я –

І такий, що мене зна

Ще ліпше, ніж я.

ХХ

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент…

І крові ключ кипучий…

Легенький крик… безсильний шепт,

А там – поклін покірний –

Отсе весь лік, отсе рецепт

На весь мій біль безмірний.

В отсей маленький інструмент

Кладу маленьку кулю

І замість любки на момент

Його до серця тулю.

Один кивок… легенький гук,

Неначе свічка здута,

І він з моїх упаде рук,

І з мене спадуть пута.

Один момент – хіба ж се гріх?

І пощо так страждати?

Марний комар, пустий горіх,

Та й пощо заважати?

Ядро завмерло – геть марну,

Порожнюю лушпину!

Один кивок! За мить одну

Навіки я спочину.