Психічного здоров’я

Медичні чинники психічного здоров’я. Аспекти медичної етики і деонтології. Психогігієна і психопрофілактика. Стратегії охорони психічного здоров’я.

Медичні чинники психічного здоров’я

Як вже зазначалось в попередніх розділах, здоров’я людини залежить переважно від способу життя (50 %), від екологічних (20 %) та біосоціальних (20 %) чинників, і лише на 10 % - від медичних (санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних тощо) заходів.

Психічне здоров’я забезпечує комплекс різних за профілем, призначенням і суттю роботи психіатричних установ. До них належать психіатричні лікарні, диспансери (обласні, міські та районні), спеціалізовані центри, психоневрологічні і психосоматичні відділення та кабінети в складі широкопрофільних міських і районних лікарень та поліклінік: денні стаціонари і лікувально-виробничі майстерні при психіатричних лікарнях, центрах, диспансерах, які є проміжною ланкою в лікувально-діагностичному і реабілітаційному процесі між стаціонарами і амбулаторними психіатричними заходами.

Надання допомоги хворим грунтуються на принципах партнерства, взаємодопомоги, дотримання прав і свобод людини.

До основних принципів організації психіатричної допомоги і збереження психічного здоров’я в сучасних умовах належать:

- розвиток переважно амбулаторної психіатричної мережі;

- інтеграція психіатричних і соматичних служб охорони здоров’я;

- максимальне наближення допомоги до пацієнта;

- інтенсифікація лікування за допомогою сучасних медикаментозно-біологічних методів та психофармпрепаратів;

- підвищення ролі особистісно орієнтованих лікувально-діагностичних підходів;

- мінімальна ізоляція хворих від соціального оточення та пом’якшення медико-соціальних наслідків психічних недуг;

- спадкоємність у діяльності загальнолікарняної й психіатричної мереж, а також усіх інших установ і організацій, що беруть участь в охороні психічного здоров’я населення;

- широке впровадження в психіатричну практику соціальних форм і методів лікування хворих, сприяння відновленню їхнього соціального і особистого статусу;

- забезпечення прав та свобод осіб з психічними розладами;

- використання психогігієнічних та психопрофілактичних заході

Дотримання цих принципів створює цілісну систему заходів забезпечення психічного здоров’я, пріоритетними є попередження захворювання і зміцнення адаптаційних можливостей організму.

Медична етика і деонтологія як чинники

психічного здоров’я

З перших днів навчання студенти-медики засвоюють одну з найважливіших істин: рrimum noli nocere – перш за все не нашкодь. Великий вплив на здоров’я має співпраця медиків з пацієнтом, увага до найдрібніших ознак його хвороби, емоційного типу реагування на хворобливий стан та способу психологічного захисту і психічної саморегуляції.

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворим та між медиками в колективі, сформувались особливості професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні, психологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології та справляють великий вплив на стан психічного здоров’я пацієнтів, медичних працівників і їх психологічну сумісність, яка створює сприятливий мікроклімат для співпраці і ефективності лікувального процесу.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон”, - обов’язок і “логос” – учення.

Медична деонтологія – це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань. Іншими словами, медична деонтологія – це вчення про обов’язок медика, сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків.

Термін “деонтологія” вперше використав англійський філософ І.Бентам в 1834 році. Проте це поняття він розглядав з позицій вивчення засобів і методів отримання особистої вигоди від певної професії.

Ще в часи Київської Русі при монастирях організовували притулки для надання безкоштовного догляду за каліками і немічними. У Х1Х ст. в ряді земських губерній діяли лікарські суди честі, на яких розглядались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. В 1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”.

Основні засади сучасної вітчизняної медичної деонтології розробив М.Петров у середині ХХ століття. Ці питання постійно знаходяться в центрі уваги медичної громадськості. Корінні зміни суспільного буття, швидкий прогрес у науці і техніці постійно ставлять як перед медициною в цілому, так і перед медичною деонтологією зокрема нові завдання щодо вдосконалення знань і умінь, пов’язаних із сучасними технологіями лікувально-профілактичної діяльності медиків.

Основними завданнями медичної деонтології є:

Основні якості особистості медика:

1. Морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбство, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

3. Інтелектувально-пізнавальні - ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі.

Вищевказані позитивні якості прикрашають кожну людину, але для медика, ці якості мають бути професійними. Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, у неробочий час, а для медика це невід’ємні службові якості.

Психологічні аспекти медичної деонтології

Спостережливість. Люди суттєво відрізняються між собою за спрямованістю спостережливості. Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо.

Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати її думки.

Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.

Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання у своїй правоті.

Емоційне забарвлення отриманої і осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має важливе значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину.

Милосердя. Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній риси доброти, співчуття, милосердя. Відомий російський хірург М.Петров стверджував, що „медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, в душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії – це повсякденне втілення милосердя”.

Доброта. На ній базуються гуманізм і милосердя. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо хворий порушує необхідний режим або відвідувачі провокують пацієнта на його порушення, потрібно тактовно, але рішуче заборонити такі дії.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і тактовністю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання - це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.

Совість – це „внутрішній суддя” вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.

Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичного персоналу. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.

Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді медика. Надмірності в одязі та косметиці мимовільно викликають у хворих запитання: “Невже вони, так зайняті собою, будуть думати і турбуватись про нас? ” А, дивлячись на недбало одягнених, нечепурних, вони також думають: “Якщо вони і про себе не турбуються, то як будуть допомагати нам? ” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично впливати на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага до хворого - це не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи гидливе ставлення до хворого, фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Оптимізм є невід’ємною частиною діяльності медика. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже тяжких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті. А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужність – це властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам. У лікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду. Його не можна допускати за рахунок здоров’я і життя хворих.

У медичній професії важливу роль відіграє власне психічне здоров’я. Медики з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здатності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медики завжди повинні проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам. Лише той лікар по-справжньому зрозуміє хворих і буде ефективним цілителем, який сам є здоровим й уміє слідкувати за власним здоров’ям.

Основними правилами медичної деонтології є:

1. Єдність знань принципів медичної деонтології і застосування їх у практичній діяльності. Потрібно помічати і сприймати все, що відбувається з хворим. Вислуховуючи хворого, необхідно дати йому можливість виговоритись, це найкраще розкриває суттєві сторони внутрішньої картини його захворювання і душевний стан, а також викликає душевне полегшення. Разом із тим, говорити хворому потрібно лише те, що можна і доцільно йому знати. Забороняється розголошувати медичну таємницю. За будь-яких обставин хворого необхідно морально підтримувати, вселяти і зміцнювати його віру у видужання. Не повідомляйте хворому про свої побоювання, завжди демонструйте свою впевненість.

У роботі із хворим демонструйте впевненість в своїх діях і виборі тактики, не проявляйте вагання. Сумніви та нерішучість викликають стан недовіри хворого. Слід пам’ятати, що сумніви і нерішучість передаються частіше не словами, а невербальними засобами спілкування (поза, міміка, жести, сила і тембр голосу, погляд тощо). Завжди потрібно володіти собою і контролювати свій емоційний стан при проведенні маніпуляцій (внутрішньовенні ін’єкції, зондування та інше). Якщо хворий відчуває сумніви і нерішучість медсестри, він, здебільшого, не може спокійно переносити процедури, що суттєво підвищує ризик невдачі.

2. Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії.

При післяін’єкційному тромбуванні вен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні не вони, а особливості організму. Проте необхідно негайно повідомити лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і попередити повторення цих небажаних явищ.

Медичні працівники працюють в колективі, тому одним із професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому, або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на поліпшення здоров’я хворого. Медик повинен дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет колег.

Дотримуйтесь субординації: санітари підпорядковуються медсестрам, медична сестра лікарю. Вони повинні особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм деонтології.

3. Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його. Необхідно уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “слово – срібло, мовчання – золото, а слухання – діамант” (І.Харді).

Хворі насторожено сприймають слова і невербальні прояви спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медиків по-різному тлумачиться пацієнтом, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності. Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії.

Ятрогенія – це різновид психогенії, що виникає внаслідок спілкування хворого з медиками при недотриманні ними принципів деонтології. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань.

Псевдоятрогенія – це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою. Необережно сказане слово може різко погіршити стан хворого, “рана, нанесена ножем, загоїться, а спричинена словом – ніколи”.

Негативний вплив на хворого, викликаний неправильним стилем роботи медиків, особливостями їх особистості, нетактовністю, називають сороригенними психічними шкідливостями. Якщо негативну ятрогенну дію на хворого частіше чинять лікарі (їх слова для хворого більш авторитетні), то сороригенний вплив більш характерний для діяльності медичної сестри.

Щоб розрядити обстановку і підбадьорити хворого, інколи варто тактовно пожартувати, внести в розмову доцільну дозу гумору. Проте потрібно знати, що не всі хворі (особливо важкі) сприймають жарти. Навіть коли хворий сприймає гумор, потрібно завжди дотримуватись принципу: “ Сміятись разом із хворим, але ніколи не сміятись над ним”. Почуття міри особливо стосується порад. Медична сестра значно більше часу, ніж лікар, проводить з хворими. Природно, що вони нерідко звертаються до неї з проханням дати певну пораду. Сестра може висловити свій власний погляд, але при найменших сумнівах потрібно рекомендувати хворому звернутись до лікаря.

Особливого такту і делікатності потребують випадки, коли хворий просить поради, яка стосується сім’ї та побуту, особистого життя. В особистому житті людина повинна розібратись сама.

4. Існують певний порядок і режим для хворого, а не хворий для порядку і режиму. Загальні засади встановленого режиму і порядку повинні виконуватись. Але не можна допускати надмірного формалізму. Якщо хворий через якусь причину не спав практично всю ніч і заснув під ранок, недоцільно будити його о 6 год. для вимірювання температури. Якщо пацієнту призначено снодійний засіб, а він заснув без нього, то безглуздо будити його, щоб прийняти снодійний препарат. У будь-якій роботі потрібно проявляти здоровий глузд, а не“голий” формалізм. Це є один з головних принципів медичної деонтології.

5. У медичних працівників мають місце прояви професійної деформації, викликані характером професії. Спочатку ці зміни незначні, але потім вони стають невід’ємною частиною характеру і стилю поведінки людини. Медики постійно бачать страждання людей. З часом вони можуть до них звикнути і не звертати на них увагу. Наприклад, в загальній палаті помирає хворий. Медичні працівники звикають до проявів агонії, проте на хворих це справляє надто гнітюче враження. Про це потрібно пам’ятати, хворих та агонуючого необхідно помістити в різні палати.

Виконання будь-яких маніпуляцій і процедур є звичною справою для медиків, а для хворих значна їх кількість є дуже неприємними (наприклад, дуоденальне зондування). Очікування неприємності здебільшого суб’єктивно переноситься важче, ніж сама неприємність. Ось чому, відповідно до одного із принципів медичної деонтології, неприємні процедури і маніпуляції бажано виконувати якнайшвидше після призначення, щоб скоротити хворому час очікування. Потрібно постійно виражати почуття емпатії – сприймати, розуміти і співпереживати стан іншої людини, що є необхідною професійною рисою медика.

6. В усьому дотримуватись розумної міри. Медик повинен завжди бути приязним з хворими, але важливо, щоб ця приязнь не переходила у фамільярність, уважність до хворих - у настирливість і стурбованість. Або, навпаки, приділяти більше уваги хворим, які її дійсно потребують. Інакше у пацієнтів з’являється думка, що вони нікому не потрібні або їх стан безнадійний, а тому ніхто на них не звертає уваги.

Медик не має права демонструвати, що стан хворого безнадійний. Незалежно від душевного стану, на роботі він повинен бути врівноваженим, бадьорим, логічним і рішучим. Важливо інтуїтивно відчувати душевний стан хворого й адекватно впливати на нього психотерапевтично. В одній ситуації потрібно продемонструвати турботливість і ласку, в інших – суворість і рішучість. Користуватись “масками”, які визначають стиль поведінки, в кожному конкретному випадку потрібно адекватно, щиро, але надмірно не захоплюючись роллю лагідної, податливої особи чи неприступного суворого охоронця порядку.

7. Життєвим девізом медичного працівника є: “Бути людиною серед людей” (М.Пирогов). Людяність і людські стосунки є обов’язковими компонентами психологічного портрету медика. Перш за все, потрібно за будь-яких обставин бути саме Людиною, відтак – медиком, а потім фахівцем.

Будь-яка спеціальність, а особливо медична це, насамперед, реалізація внутрішнього потягу та здібностей, що потенціюються набутими знаннями й уміннями та високою моральністю. Медик повинен служити хворим людям і медицині, а не дбати передусім про матеріальні вигоди, гонорари, хабарі. Мірилом людяності людини є її совість.

8. Будьте психологом, розумійте психологію хворого. Ставтесь до нього саме як до хворої людини, в якої психіка змінена недугою. Дотримання принципів медичної деонтології вимагає знань основ загальної та медичної психології. Необхідно чітко уявляти і розуміти, що психічний стан хворого змінений внаслідок переживання ним свого захворювання, яке є індивідуальним для кожного хворого. Наприклад, деяких недосвідчених медсестер може виводити із стану рівноваги те, що хворий вередує, вимагає підвищеної уваги, ласки, що його нерідко потрібно вмовляти, що він вночі боїться залишитись наодинці, демонструє свій егоїзм тощо.

Крім цього, хвороба астенізує нервову систему, що супроводжується тимчасовим функціональним псевдорегресом психіки з переважанням примітивних емоційно-поведінкових реакцій нижчого порядку. Необхідно все це глибоко усвідомити, сприймати як реальність і бути до цього морально готовим. Потрібно розуміти, що дані прояви згладжуються в міру одужання хворих, підтримувати віру хворого в успіх лікування, відволікати його увагу від примх і підбадьорювати його. У випадках, коли ступінь проявів примх не відповідає дійсному стану недуги і хворий починає зловживати своїм становищем, необхідно його делікатно, але твердо і рішуче поставити на належне місце.

9. Любіть і поважайте усіх хворих, враховуючи їх індивідуальності. Професія медика передбачає безумовну любов і повагу до всіх хворих. Проте стан різних хворих є неоднаковим. Крім цього, різними є характери хворих і особливості внутрішньої картини їх недуги. Неоднакові прояви цих факторів вимагають індивідуального підходу до кожного з пацієнтів. Насамперед, потрібно приділити більше уваги важкохворим, незалежно від особливостей їх характеру. Потім необхідно обслужити усіх інших хворих з відносно врівноваженою психікою.

Дотримуйтесь різних стилів поведінки, доцільних у реальній обстановці, але завжди виконуйте загальні принципи медичної деонтології. Медична деонтологія не може давати рекомендації щодо поведінки на всі випадки медичної діяльності. Кожен конкретний випадок вимагає різного підходу, що досягається завдяки адекватній оцінці ситуації, гнучкості підходів, тактовності, спостережливості та інтуїції. Проте у будь-якому випадку необхідно неухильно дотримуватись загальних принципів медичної деонтології і займатись своєю діяльністю в межах її основних засад. Людині, яка присвятила своє життя медицині, потрібно бути твердо переконаною, що лікують не тільки таблетки, ін'єкції і медичні процедури, а й медики, своїм ставленням до хворих і своїх обов’язків. Дотримання основних засад медичної деонтології є морально-етичною базою успішної медичної діяльності. Сутність їх в основному полягає в трьох головних вимогах до медиків, а саме:

Мати загострену потребу володіти і керуватись у своїй діяльності комплексом якостей, які називають людяністю.

Любити медицину та зберігати її кращі традиції.

Бути висококваліфікованим професіоналом, постійно підвищувати рівень своєї майстерності, підтримувати належний психологічний клімат у колективі. Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен член медичного колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому медична деонтологія приділяє велику увагу морально-психологічному клімату в колективі.

Взаємини в колективі прямо залежать від спілкування і психологічної сумісності окремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних стосунках. Ось чому питанню спілкування і психологічної сумісності необхідно приділяти належну увагу. Лише на здоровій психологічній основі в колективі формується сприятливий мікроклімат, при якому члени колективу працюють у спокійній і доброзичливій атмосфері, поважають один одного. Якщо медики будуть постійно нервувати на роботі, потрапляти під вплив різних негативних емоцій і стресів, ефективність лікувального процесу суттєво знизиться.