Символ міста.

Символом міста став лев, що його зустрічаємо вже на печатці Лева Даниловича, якою користувалися Андрій та Лев Юрійовичі; відтак, цей знак постав не пізніше 1301 р. Як зауважив львівський геральдист Андрій Гречило, " цілком імовірно, що символ лева уживався ще раніше, наприклад, Романом Мстиславовичем, котрий 1199 р. об'єднав Галицьке і Волинське князівства. Розвиток цієї знакової традиції Данилом Романовичем міг втілитися і в імені одного з його синів, і в назві міста Львова. Очевидно, що все це тільки припущення, для підтвердження яких ще бракує доказів, однак, скажімо, походження топоніма Львів від імені Лева Даниловича на підставі значно пізніших переказів також не виглядає достатньо аргументованим. Звичайно появу лева в геральдиці Галицько-Волинської держави пов'язують із західноєвропейськими впливами. Зрештою, лев справді був одним з найпопулярніших геральдичних символів, у тому числі й на сусідніх з Галичиною землях. Проте не слід відкидати й можливих давньоруських традицій. Так, науковці звертали увагу, що літописці часто порівнювали з левом Романа Мстиславовича". Щодо функцій геральдичного лева А. Гречило занотував поширену в літературі думку, що це династичний знак (" лев Романовичів") і аргументовано її спростував: найвірогідніше, нащадки Романа використовували традиційний для Рюриковичів тризуб. Лев міг використовуватись паралельно із ним як територіальний герб — " принаймні використання зображення лева князем Юрієм ІІ Тройденовичем, а пізніше литовським князем Любартом і князем Владиславом Опольським, поява його на " монетах Руси", карбованих у Львові в 1350-1410 рр., однозначно засвідчує, що на той час " руський лев" уже відігравав функцію земельного, а не родового знака. Тому можна стверджувати, що лев був територіальним символом Галицько-Волинської держави (не пізніше першої чверті ХІV ст.) і зберігся в пізніших гербах Львівської землі, Руського воєводства, а також як елемент львівського міського герба".

4.Львів під владою Польського Королівства та Речі Посполитої(1349-1772)

Слабкістю Галицької держави скористався польський король Казимир III, якому двічі – 1340 і 1349 року вдалося захопити Львів. Наше місто декілька десятиліть по тому на довгі століття потрапляє під владу західних сусідів. Зараз важко сказати, що спонукало Казимира перенести центр міста з площі Старий Ринок на болотисту рівнину ріки Полтви. Одна з версій – топографічна: старе місто не мало перспектив для зростання, воно було оточене горами й лісами. Але ймовірніше всього досвідчений політик Казимир III хотів на новому місці створити цілком нове місто, яке беззастережно підкорялося би польській державі, а у такому місті не залишалося місця для підкорених українців. Польський король вирішив будувати Львів за найдосконалішими тогочасними будівельними технологіями. Не довіряючи українцям та навіть і своїм, полякам, він запросив для реалізації цієї мети ремісників і будівельників з Німеччини. Таким чином Львів у XIV і XV століттях став фактично німецьким, навіть акти тогочасного львівського магістрату велися на саксонському діалекті німецької мови. Книги міських видатків і збору податків XV століття свідчать, що німці у Львові складали більшість населення. У місті того часу панувала класична готична архітектура. (У 1527 сталася найстрашніша пожежа за всю історію міста: німецький готичний Львів, який був схожий до сучасного Таллінна чи Гданська, дощенту згорів. Мешканці у розпачі хотіли залишити місто, але потім передумали і вирішили наново його відбудувати. Новий Львів другої половини XVI століття вже був зовсім іншим Львовом, ренесансним, а будували його італійці. На запрошення магістрату до Львова прибули архітектори з північної Італії. Їм вдалося створити чудові зразки ренесансної архітектури, які поєднували риси італійські з рисами місцевого будівництва.)У 1356 році Казимир затвердив Львову маґдебурзьке право — першому з міст на території сучасної України. Щоправда, початки самоврядування за маґдебурзьким правом простежуються тут ще від часів Лева Даниловича у середовищі католицької німецької громади. Не виключено, що в ХІІІ столітті маґдебурґія поширилася на всю міську територію Львова, а відтак і інші міста Галичини і Волині, про що є документальні свідчення. Проте польська адміністрація хотіла усунути від самоврядування русинів. На південній частині давньої міської території (Підзамча) було виділено окрему дільницю. Тут окреслено нову площу Ринок, яка стала центром нового міста. Всю дільницю (Середмістя) обнесено потужними фортифікаціями по лінії сучасних проспекту Свободи, вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців. Сюди спрямовано німецьких колоністів, які невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Саме на цій дільниці повною мірою діяло самоврядування за маґдебурзьким правом. На Ринку було збудовано Ратушу, де засідав магістрат (Лава) на чолі з війтом. На решту території Підзамча, де проживала переважна більшість міського населення, головно русини, самоврядування не розповсюджувалося. Ця дільниця перебувала в юрисдикції королівського старости, котрий представляв владу польського короля. Тут залишилося в силі звичаєве руське право, характерне для сільських громад; поступово ця колись велика дільниця занепала. Звідси на нову міську дільницю переселяються русини, вірмени і євреї, але більшість у Середмісті становили німці. Для вірмен — як християн окремої конфесії, — а надто євреїв — нехристиян, були виділені окремі дільниці. На Вірменській вулиці будується вірменський собор Успення Богородиці, тут з 1364 року був осідок львівського вірменського архієпископа, повноваження якого поширювалися на всю вірменську діаспору на території теперішньої України (крім Криму), Молдови і Волощини. У єврейському кварталі (гетто) на вулиці Жидівській було збудовано нову синагогу. Русини, як і католики, отримали право селитися всюди, в тому числі на Ринку, проте їхня чисельність, порівняно з католиками була мізерною. Також русини не мали у Львові православної ієрархії. Спроби Казимира ІІІ відновити Галицьку православну митрополію (архієпископство) не увінчалися успіхом — вона перебувала в Галичі, який тільки починав зводитися з руїн, і скоро занепала. У 1370 році помер король Казимир III, який не мав синів. За Вишеградським договором 1339 року, підтвердженим договором між Казимиром III та Людвіком I в 1350 році спадкоємцем став король Угорщини Людовік І Великий Анжу. Намагаючись позбавити Галичину від польських впливів і приєднати її до Угорської Корони, призначив намісником Руського королівства свого прибічника — князя Владислава Опольського. Владислав Опольський поводив себе як незалежний володар, проте його влада тут тривала недовго (1372–1378). 1378 року Людвік I позбавив Владислава Опольського обов'язків управителя, Галичину (в тому числі Львів) приєднав до Угорщини; у Львові, як і в інших галицьких містах, розташувалась угорська залога. Кілька років в Галичині правили угорські намісники, аж поки польська дипломатія шляхом хитромудрих комбінацій домоглася того, що новий король Угорщини Сиґізмунд І Люксембурґ відмовився від претензій на Руське Королівство — Галичина остаточно підпала під Польщу, де королем став Ягайло. Цей період історії Львова характеризувався стрімким розвитком. Місто лежало на важливій ділянці Великого Шовкового Шляху. Торгова монополія на цих ділянках належала італійцям з Генуї, їхніми компаньйонами були німецькі купці зі Львова. Львів став багатим містом, а Польща почала змагатися за лідерство в Центрально-Східній Європі. Львів мав право на 2 великі щорічні ярмарки — на Св. Агнети і Св. Маргарети (Трійці), котрі тривали кілька тижнів. Щотижня відбувалися торги.

Львів XIV–XV століть був типовим готичним містом. У 1430 згадується про міський арсенал («цейхгауз»), вбудований між мурами, який посилював оборону зі східного боку. На площі Ринок збудовано нову Ратушу в готичному стилі з високою вежею, на якій у 1404 році встановлено міський годинник. У 1415 році відкрито міську важню (де зважували товари) на площі Ринок, y 1425 — «підстригальню» (де стригли сукно). у 1425 біля Ратуші встановлено прангер (ганебний стовп). Протягом 1405–1407 років проведено міський водопровід, яким надходила вода від джерел Погулянки до кам'яного резервуару на площі Ринок. У 1452 році забруковано площу Ринок і головні вулиці. На 1405 рік у Львові жило близько 10 тисяч населення, з них у Середмісті — 4-5 тисяч. Населення Середмістя було, в основному, німецьким. Те ж саме спостерігалося і в Кракові. Діловодство львівського маґістрату велося спочатку німецькою мовою, у 1450 році переведене на латину. На площу Ринок виходить вівтар Латинського катедрального собору Успіння Діви Марії (катедри), збудованого в готичному стилі. Від 1412 року він став осідком львівського римо-католицького архієпископа (архидієцезія заснована 1375 р. в Галичі). Також у Середмісті було збудовано кілька костелів у готичному стилі — костел Святого Духа, костел Божого Тіла з монастирем домініканців, костел Святого Хреста з монастирем францисканців, за муром з південного сходу костел Андрія з монастирем бернардинів, кілька каплиць. Натомість русини мали тільки одну православну церкву Успіння Богородиці на східній окраїні Середмістя. У 1394 році Львів отримав гармати від короля Ягайла. На вежі Галицької брами близько 1430 року стояв міський трубач (спостерігач), який мав попереджувати про наближення небезпеки; від 1490 року його переведено на вежу Ратуші. Для навчання військовому ремеслу міщани в Європі об'єднувалися в Стрілецькі братства (конфратернії). У Львові воно існувало з кінця XIV ст. Його емблемою було зображення півня (kurek), від чого за ним закріпилася назва Куркове Братство. Синхронно зростає незалежність львівського виборного магістрату. На противагу традиційному німецькому самоуправлінню на чолі з війтом, котрий часто був підвладним королю, поряд із Лавою розвивається другий виборний орган Рада під керівництвом бургомістра. Поступово Рада перебирає собі головні адміністративні функції, залишаючи Лаві тільки функції суду. Проте і Рада, і Лава майже виключно складалися з представників католицької громади. Серед національних меншин найсильнішою на той час була вірменська громада. Вірмени змогли на підставі маґдебурзького права добитися власного автономного самоврядування, хоч і під загальним керівництвом львівського магістрату. Після поразки руських князів і шляхти у війнах Свидригайла польська влада у 1434 році ліквідувала автономію Руського Королівства і перетворила його у звичайне воєводство Руське. Руська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується. Руське населення в Галичині втратило навіть церковну ієрархію — Галицька православна митрополія підпорядковувалася Київській православній митрополії, що перебувала під Великим князівством Литовським, занепала. Велика кількість руського населення проживала на Підзамчі, яке належало до королівської юрисдикції. Проте ніяких автономних самоврядних громад русини у Львові не добилися, залишаючись у підпорядкуванні магістрату на загальних підставах і не витримуючи конкуренції з католицькою громадою. На частині території Підзамча навіть було виділено дільницю «юридику святого Йоанна Хрестителя» (відома вже у 1415 році), проте її віддано вірменам, котрі створили тут другу самоврядну громаду під керівництвом «вірменського війта» (існувала до 1496 року). Русини, котрі проживали у Кракові, домоглися створення руської друкарні, де у 1491 році Швайпольт Фіоль надрукував кілька релігійних книг руською мовою. Проте через спротив краківського католицького єпископа друкарня Фіоля швидко занепала. На початку XVI ст., синхронно з посиленням Польщі, яка починає змагатися за гегемонію в Центрально-Східній Європі, відбувається полонізація німецького населення у польських містах, зокрема в середовищі львівської католицької громади. Те саме відбувається і в Кракові. Це супроводжується посиленням національного тиску на русинів. У відповідь серед руського населення галицьких міст наростає спротив. У 1538 році львівські міщани добилися відновлення галицької православної єпископії на Святоюрській горі; єпископом став руський шляхтич Макарій Тучапський. Відтепер головними базами українського відродження в Галичині стають міста, де проживають руські купці і ремісники, об'єднані навколо церковних Братств. Найвпливовішим серед них було львівське Успенське братство, зосереджене в Середмісті. У кінці 1572 року до Львова прибув друкар Іван Федоров, який організував на Підзамчі приватну друкарню і видав 1573 року книги Апостол і Буквар. Це стало новим стимулом для розгортання діяльності львівських руських міщан. У 1585 році члени Львівського Успенського братства провели реорганізацію Братства. У 1586 році початкову парафіяльну школу при Успенській церкві було перетворено в гімназію — братську школу. Наступним кроком став викуп друкарні І.Федорова, яка після його смерті потрапила в заставу до лихваря.

Навколо Львівської братської школи і друкарні зосереджуються інтелектуали — зокрема брати Памво і Степан Беринди, Лаврентій і Стефан Зизанії. На початку XVII вони переїжджають до Києва, де підготовлено ідеологічний ґрунт для відновлення української незалежності Богданом Хмельницьким. У 1578 виникає польська друкарня у Львові. Львівську єзуїтську колегію, що була заснована 1608 року, у 1661 році королівським указом перетворено на академію, яка стала першим на території України університетом (Києво-Могилянська академія стала фактичним університетом близько 1670 року). У 1630 році населення Львова досягло 25-30 тисяч чоловік, він залишався найбільшим торгово-ремісничим центром на території сучасної України. Ремісники були об'єднані в понад 33 цехи, де працювали майстри 133 професій. У Львові споруджуються храми і кам'яниці, що стали видатними пам'ятками архітектури у стилі Ренесансу — кам'яниці на площі Ринок, нова Успенської церкви на вулиці Руській, друга синагога в Середмісті «Золота Роза» (була зруйнована у 1943 році). Частина таких будинків збереглася до нашого часу й дивує простотою та продуманістю. Це був період підйому міста. На площі Ринок, де біля входу до Ратуші було встановлено кам'яне зображення лева у 1596 році, юрмилися купці з Молдови, Волощини, Угорщини, Німеччини, Італії, Туреччини, Московії, західноєвропейські вироби з металу, дзеркала, сукно, оксамит, вина, східні прянощі, килими, шовки. Було від чого втратити голову.

У середині XVII ст. для Речі Посполитої, а разом з нею для Галичини і Львова, починається тривалий період спустошливих воєн. У 1648 році місто було обложене українським козацьким військом Богдана Хмельницького. Загін полковника Максима Кривоноса взяв неприступний досі Високий замок, вперше в історії міста. Потім почалися виснажливі турецькі війни з Туреччиною, котра виступала союзницею українських гетьманів Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького.1704 рік — під час війни шведські війська на чолі з королем Карлом XII штурмом взяли львівське Середмістя, на що досі мало хто наважувався. Місто змушене було сплатити шведам велику контрибуцію. У своїх бідах польська верхівка звинувачувала русинів — їх витісняють з маґістрату, цехів, загалом з міст на окраїни. На їхнє місце висувається досить енергійна єврейська меншина, яка віддавна була опорою польського короля, і стрімко нарощує свою чисельність в галицьких містах. Русини в Галичині навпаки, опинилися на задвірках суспільних процесів. У 1700 галицька єпархія у Львові перейшла в унію, з цим завмирає діяльність православного Братства. Колись квітуче місто почало хилитися до занепаду, а разом з ним і Річ Посполита.

5.Зносини козаків з львівським міщанством. Б.Хмельницький під Львовом. (Уривок з Глави 8 іст. Львова І.Крип ’якевича) « Ще один раз засвітила нашим міщанам надія на ліпшу долю - як почались козацькі війни. Всі козацькі гетьмани відносились до львівського міщанства дуже прихильно. Вже у ХVІ в. двоє українських князів Кирик і Роман Ружинські, що гетьманили над козаками, записались в члени братства, а славний гетьман козацький Петро Конашевич-Сагайдачний, помираючи в 1622 р., відписав Ставропігії 1500 золотих на братську школу, щоби з неї виходили добре освічені вчителі. В 1630 р. під час повстання гетьмана Тараса Трясила в ньому брали участь деякі львів’яни і один з них описав тодішню війну в літописі, який називається «львівським». В 1648 р. вперше заявилося під Львовом козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького, хоча ще задовго перед приходом козаків руські міщани знали, що Хмельницький прийде до Галичини, але не всі були одної думки, що робити. Частина думала, що ліпше бути вірним місту і виступити проти козаків; якби поляки перемогли, то тоді вірні русини сподівались дістати за вірність винагороду; про таких русинів козаки говорили з насмішкою, що їх руські кістки обросли ляцьким м’ясом. Але більшість була схильна до того, щоби допомогти Хмельницькому в боротьбі, бо йшлося про волю цілої України; навіть тодішній єпископ Андрій Желиборський писав листи до гетьмана і зазивав його до приходу під Львів. У місті почалися приготування до війни. Міщани сходились на наради по церквах, різних закутках і передміських долинах. Один коваль на ім’я Юрій почав виливати в своїй кузні кулі з олова і лагодити для русинів зброю. Але магістрат дізнався про заговір і почав стежити за русинами. В костелі францисканців, де відбувалась військова нарада польського війська, впізнали одного русина і на місці посікли його шаблями. Іншим разом заарештували двох жінок: одну, яка приїхала з вістками від козаків, другу, львівську міщанку, за те, що чоловік подався до Хмельницького. Коваля Юрія заарештовано і покарано смертю. Старшину Ставропігії магістрат викликав до себе і попередив, щоби припинили всі сходини і наради. Також, щоб запобігти небезпеці від бунту руського міщанства, магістрат наказав русинам опустити вежу Волоської церкви, котру вони завжди обороняли під час війни, і впровадив там залогу, яку складали виключно жиди і німці. За таких обставин міщани навіть подумати не могли про допомогу козакам, тільки один з них ходив під час облоги в посольстві до Хмельницького і придворному священикові гетьмана передав від братства друковані книги... Зате передміщани, які жили поза мурами Львова, приєдналися до Богдана Хмельницького і вірно допомагали йому у війні. До речі, саме вони показали козакам, де проходять міські водопроводи, козаки їх зруйнували і львів’яни опинились без води. Облога Львова тривала близько 20 днів: козаки поставили гармати по всіх горбах довкола Львова і звідти обстрілювали місто. Передмістя підпалили, і воно горіло кілька днів, тож від диму не було видно ні неба, ні хмар, а вночі було так ясно, неначе вдень, а галас і крик був таким, що поряд не можна було розібрати слів. Але Хмельницький зажадав від львівських міщан тільки грошового відкупу, після якого припинив облогу. Ті русини, які лишились вірними полякам і сподівались, що дістануть за це якусь нагороду, дуже піднеслись і зараз по відступленню Хмельницького вислали на Сейм посольство з проханням, щоби їх зрівняли в правах з іншими міщанами. З того часу руське міщанство занепадало чимраз більше і більше. Коли 1655 р. гетьман Богдан Хмельницький прийшов під Львів другий раз, то руські міщани навіть не давали про себе знати. Точно так проминула облога 1672 р., коли під місто прийшов гетьман Петро Дорошенко. Міщани почали забувати давні високі устремління: не тільки не мали вже відваги до політичної боротьби, але почали занедбувати і культурну роботу. Давня славна школа ледве животіла, молодь не одержувала добрих знань, давня освіта і наука призабулась. Вже навіть рідко хто знав руське письмо, а по міщанських домах почала поширюватись польська мова і польські звичаї. Руські міщани втратили вище розуміння народних справ, бажання до пожертв на громадські цілі, перестали турбуватись за майбутнє свого народу. Ставропігія, що раніше була осередком, де збирались найкращі люди, які щиро працювали задля добра міщанства, тепер дісталась в руки кількох непорядних людей, які зловживали братським добром на свою користь. Почались сварки і судові процеси, які тільки осоромили русинів перед чужинцями. Життя у місті дещо оживилось на початку ХVІІІ в., коли львівський єпископ Йосиф Шумлянський прийняв унію з Римом. Уряд хотів примусити до унії також Ставропігію і католики силоміць забрали церкву, братство якийсь час боронилось, але потім вирішило покинути православну віру. Була думка, що може хоч тепер підніметься міщанство з упадку, як русини стануть католиками, то може місто допустить їх до всіх прав. Але поляки не хотіли поступатись русинам-католикам, так само як не вступались русинам-православним. У 1714 р. на домагання руського міщанства магістрат відповів, що польський народ придбав собі панування зброєю і не думає зрікатись своїх прав на користь інших народів, а передусім русини не заслуговують на ласку, бо вони народ, невірний Польщі. Аж 1745 р. допущено русинів до міської ради. Але це вже не допомогло нашому міщанству, бо довготривале лихоліття вкрай його знесилило.»

6.Львів у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії (1772-1914)

За першим поділом Речі Посполитої у 1772 році австрійська армія зайняла Львів. Галичину було перетворено на імперську провінцію Королівство Галичини і Лодомерії, сюди призначено губернатора. Львів став центром. Австрійська влада ліквідувала архаїчні структури, самоврядування за маґдебурзьким правом (1786), впорядкувала міську господарку, протягом 1777–1820 років розібрано Низький замок і середньовічні мури, на їхньому місці впорядковано сквери — зі сходу Губернаторські Вали, де збудовано Губернаторство, з заходу — Гетьманські Вали вздовж течії Полтви, де сформувалася нова центральна магістраль — нинішній проспект Свободи. У Львові повіяло духом європейського Просвітництва. У 1776 організовано міський театр, першу на території сучасної України регулярну газету «Gazett d'Leopol» («Львівська газета»), котра спочатку виходила французькою мовою. У 1783 році було відновлено Львівський університет, як світський заклад, у складі 4-ох факультетів (філософського, юридичного, медичного і богословського), з німецькою мовою навчання. Нова влада також робить кроки назустріч русинам. У 1783 році відкрито греко-католицьку духовну семінарію у Львові, а у 1787 році при університеті відкрито окремий Руський інститут спеціально для навчання греко-католицьких священиків, який проіснував до 1809 року. Архаїчне Братство було перетворене на музейно-бібліотечну установу Ставропігійський інститут. У 1832 році в стінах Львівської греко-католицької семінарії виникло українське товариство «Руська Трійця», лідером якого був студент Маркіян Шашкевич. Учасниками «Руської Трійці» закладено орієнтацію руського національного руху в Галичині на об'єднання з Наддніпрянською Україною, котра тоді перебувала в складі Російської імперії. Після того, як у 1826 році стара ратушева вежа у Львові завалилася, протягом 1826–1835 років збудовано нову Ратушу. Засновано навчальні заклади, що давали спеціальну освіту — Реальну (Торговельну) академію (1835), Технічну академію (1844). Вже в 1830х роках австрійський географ і статистик В.Блюменбах писав про те, що населення Львова налічувало 75 тисяч, а саме місто «надзвичайно погарнішало». 1848 році Європою прокотилася хвиля демократичних революцій «Весна народів», яка активізувала процеси національного визволення, об'єднання і модернізації в Німеччині, Італії і решті народів Центральної Європи. Після початку революції у Відні у березні 1848 року поляки у Львові почали створювати структури громадянського опору — Центральний комітет народовий і Національну гвардію. Русини опинилися в складній ситуації, оскільки вони були природними союзниками Австрії і проти них спрямовувалося вістря польського національного руху. У травні русини організували Головну Руську Раду у Львові, яка складалася переважно зі священиків, яка заявила про політичні прагнення галицьких русинів і почала видавати першу українську газету «Зоря Галицька». Одним з можливих звернули увагу на Наддніпрянську Україну. Виникли руські громадські структури «Народний Дім», «Галицько-Руська Матиця», руська Національна гвардія. Відтоді вперше піднято національний синьо-жовтий прапор. 1-3 листопада 1848 року австрійська влада придушила революційні виступи. Учасники польської Національної гвардії, осідком яких був Львівський університет, забарикадували вулиці, що вели в Середмістя. Австрійський генерал Гаммерштейн наказав бомбардувати Середмістя з Високого замку. В Угорщині революція розгорілася в національно-визвольну війну. На допомогу Австрія закликала російську армію, яка прийшла через Галичину. З того часу в Галичині учасники руського руху розкололися на москвофілів, котрі орієнтувалися на російську культуру і Російську імперію, і народовців, котрі сформували ідею самостійності України. Старше покоління діячів «Весни народів» перейшло до москвофільського табору. Молодшим поколінням галицьких руських діячів були засновані товариства «Руська бесіда» (1861), «Просвіта» (1868), Наукове товариство ім. Шевченка (1873) і врешті вони отримали перевагу.

1853 році Ян Зех добув у Львові гас і виготовив першу у світі гасову лампу. Їх серійне виробництво почалося незабаром у Відні і США. У 1861 році прокладено першу на території сучасної України залізницю з Кракова, яка з'єднала Львів з Віднем. У 1880 у Львові запроваджено транспортні маршрути кінного трамваю, а в 1894 році введено в експлуатацію електричний трамвай. Протягом 1880–1905 років збудовано підземний каналізаційний колектор, в який закрито річку Полтву. Над колишньою річкою у 1897–1900 роках збудовано Новий міський театр (Оперу). До відкриття Крайової Промислової виставки у 1894 році збудовано павільйони на верхній терасі Стрийського парку, на якій демонструвалися новітні технічні винаходи. У 1894 році у Львові вперше застосовано залізобетон. Будівельна фірма Івана Левинського для реклами нового будівельного матеріалу звела місток у дворі Львівської Політехніки. У 1881 Людвик Ридіґер провів у Львові першу у світі вдалу хірургічну операцію з приводу виразки шлунка. У 1894 у Львові вперше на території України проведено футбольний і у 1905 році хокейний матчі. Після поразки Польського повстання 1863–1864 років на території Російської імперії Львів стає головною базою польського визвольного руху. Сюди переїжджає Юзеф Пілсудський, котрий у 1908 створює у Львові воєнізовані організації «Стшелєц». Так само у Львові розвивається національний єврейський сіоністський рух. Завдяки українським діячам, зокрема Іванові Франку та Михайлові Грушевському, котрий прибув у 1894 році з Києва, в Галичині завершено формування української політичної нації. Галицькі русини остаточно відмовляються від попередньої самоназви і приймають самоназву «українці». Нове покоління галицьких українців напередодні Першої світової війни формує спортивні структури «Сокіл» і напівмілітарні організації «Січ», «Пласт». котрі скоро стали зародком українських збройних сил.